Від будівлі, де колись засідала Гільдія мерсерів, залишилося всього дві стіни, а їхні вікна і двері зяяли, наче уражені очі й роти трупів, застиглі в мить смерті. Бруківка, на якій колись стояли сотні веселих яток, була потріскана й укрита шаром липкої сажі. Сади перетворилися на безлисті поля болота й випаленої шипшини. У повітрі мали б бриніти вигуки торгівців, балачки слуг, сміх дітей. Натомість у ньому панувала мертва тиша, якщо не брати до уваги свисту холодного вітру серед руїн, який носив серцем міста хвилі чорного піску.

Джезаль смикнув за повіддя, і довкола нього поступово, з шумом зупинився почет — близько двадцятьох Лицарів Тіла, п’ятеро лицарів-герольдів, десяток людей зі штабу Варуза й один чи двоє знервованих пажів. Ґорст насуплено подивився на небо.

— Ваша величносте, треба просуватися далі. Тут небезпечно. Ми не знаємо, коли гурки знову розпочнуть обстріл.

Джезаль не став на нього зважати, а зіскочив із сідла й пішов до руїн. Важко було повірити, що в цьому ж місці він колись купував вино, обирав милі дрібнички, знімав мірки для нової форми. Менш ніж за сотню кроків, по той бік ряду задимлених руїн, стояла статуя Харода Великого, поряд із якою він колись — здавалося, це було сто років тому — зустрівся в темряві з Арді.

Тепер неподалік від неї, край потоптаного саду, зібралася жалюгідна компанія. Здебільшого жінки й діти, та ще кілька стариганів. Брудні й зневірені, іноді на милицях чи із закривавленими пов’язками, вони міцно трималися за окремі врятовані речі. Ті, хто став безхатьками під час учорашніх нічних пожеж і боїв. Джезалеві перехопило подих. Серед них була Арді. Вона сиділа на камені в тонкій сукні, тремтіла й дивилася в землю. Половину її обличчя затуляло темне волосся. Він пішов до неї всміхаючись — як йому здавалося, вперше за кілька тижнів.

— Арді!

Вона повернулася, широко розплющивши очі, і Джезаль заціпенів. То була інша дівчина, молодша й далеко не така приваблива. Вона кліпнула на нього, захитавшись уперед-назад. У нього засіпалися руки, але марно, він пробелькотів щось незв’язне. Усі стежили за ним. Джезаль не міг просто взяти й піти геть.

— Будь ласка, візьміть оце.

Він пововтузився із золоченими пряжками свого багряного плаща і простягнув його дівчині.

Вона взяла плащ, не кажучи нічого, а лише дивлячись. Сміховинний, нікчемний жест, мало не образливий своїм пекучим лицемірством. Однак решта безхатніх цивільних, вочевидь, так не думали.

— Ура королю Джезалю! — прокричав хтось, і здійнявся бурхливий галас.

Хлопчина на милиці витріщився на Джезаля відчайдушними круглими очима. Якийсь вояк мав закривавлену пов’язку на одному оці, зате друге в нього стало вологим від гордості. Мати міцно тримала немовля, закутане в щось страшенно схоже на клапоть упалого прапора Союзу. Уся ця сцена здавалася ретельно спланованою так, щоб викликати найпотужніші емоції. Група натурників для трагічної й бездарної картини про жахи війни.

— Король Джезаль! — знову пролунав крик. Його підтримало кволе «Ура!».

Їхнє обожнювання діяло на нього як отрута. Через це великий тягар відповідальності ще важче лягав Джезалеві на плечі. Він відвернувся, нездатний більше ні секунди втримувати на обличчі криву пародію на усмішку.

— Що я накоїв? — прошепотів Джезаль, безупинно заламуючи руки. — Що я накоїв?

Він виліз назад у сідло, відчуваючи, як ізсередини його гризе почуття провини.

— Підведіть мене ближче до стіни Арно.

— Ваша величносте, не думаю, що…

— Ви почули, що я сказав! Ближче до бойових дій. Я хочу їх побачити.

Варуз нахмурився.

— Гаразд.

Він розвернув коня й повів Джезаля та його охоронця в бік Арок, повів шляхами, які були так добре йому знайомі, а проте так жахливо змінилися. За кілька бентежних хвилин лорд-маршал зупинив коня й показав на знелюднілий провулок на заході. Заговорив тихо, неначе побоювався, що їх може зачути ворог:

— Стіна Арно щонайбільше за триста кроків у той бік, і за нею кишать гурки. Нам справді варто звернути…

Джезаль відчув, як у нього злегка завібрувало сідло, його кінь здригнувся, а з дахів будинків по один бік вулиці посипався пил.

Не встиг він розтулити рота, щоб запитати, що відбувається, як повітря розітнув оглушливий шум. Приголомшлива, страхітлива стіна звуку, від якої Джезалеві загуділо у вухах. Люди охали й забували зімкнути роти. Коні тупцялись і хвицались, закочуючи очі від страху. Варузів кінь став дибки й безцеремонно викинув старого вояка із сідла.

Джезаль не став на нього зважати: він, охоплений жахливою цікавістю, саме завзято гнав власного коня в бік вибуху. Рясно посипалися маленькі камінці, що відскакували від дахів і стукали об дорогу, наче градини. У небо на заході здіймалася велика хмара бурого пилу.

— Ваша величносте! — пролунав благальний крик Ґорста. — Треба повертати назад!

Але Джезаль не звернув на це уваги.

Він виїхав на широку площу, де розбита бруківка була щедро всіяна уламками. Серед них подекуди траплялися брили завбільшки з сарай. Коли задушливий пил поволі влігся в моторошній тиші, Джезаль усвідомив, що знає це місце. Добре знає. На північному боці міста була таверна, до якої він колись ходив, але дещо в ній змінилося: вона стала відкритішою, ніж раніше… Йому відвисла щелепа. Західною межею площі був довгий відрізок стіни Арно. Тепер там не було нічого, крім широкого кратера.

Напевно, гурки зробили підкоп і напхали туди свого клятого вибухового порошку. Тієї миті сонце надумало визирнути з-поміж хмар, і Джезаль розгледів усю широку розколину, а також зруйнований район Арки за нею. Там, із віддаленого краю, юрмився чималий контингент гуркських вояків, які спускалися з усіяного камінцями схилу, виблискуючи обладунками й махаючи списами.

Перші з них уже вилазили з кратера на рештки розтрощеної площі. Кілька напівпритомних оборонців повзли крізь пил, задихаючись і плюючись. Інші не рухалися взагалі. Джезаль бачив: відігнати гурків нікому. Нікому, крім нього. Він замислився, що в такому становищі зробив би Харод Великий.

Знайти відповідь було не так уже й важко.

Відвага може надходити з багатьох джерел і народжуватися багато з чого, а вчорашній боягуз, якщо час для цього буде слушний, може вмить стати героєм завтрашнього дня. Приголомшлива хвиля сміливості, яка тієї миті накрила Джезаля, здебільшого складалася з почуття провини та страху, а також сорому через власний страх, підживленого жовчною досадою через те, що все вийшло не так, як він сподівався, і нечіткою думкою про те, що чимало дошкульних проблем, які Джезаль не міг розв’язати, могли б зникнути, якби його вбили. Ці складники, звісно, годі було назвати шляхетними. Але ніхто ніколи не питає, що пекар поклав у пиріг, якщо цей пиріг смакує.

Джезаль оголив шпагу і здійняв її на сонце.

— Лицарі Тіла! — проревів він. — За мною!

Ґорст відчайдушно схопився за його повіддя.

— Ваша величносте! Ви не можете наражати себе на…

Джезаль пришпорив коня. Той кинувся вперед із несподіваним завзяттям, і Джезалева голова до болю різко смикнулася назад — так, що він мало не впустив повіддя. Джезаль перекочувався в сідлі, копита важко тупали, під ним пролітала забрьохана бруківка. Він сяк-так усвідомлював, що почет їде за ним трохи позаду, та його увагу більше привертали гуркські вояки просто попереду, яких ставало дедалі більше.

Кінь із карколомною швидкістю ніс Джезаля вперед, просто на чоловіка попереду тієї юрби, прапороносця з довгою жердиною, на якій сяяли золоті символи. Не пощастило цьому чоловікові, подумав Джезаль, що йому довірили таку визначну справу. Побачивши, як на нього насідає важезний кінь, прапороносець вирячив очі. Пожбурив своє знамено геть і спробував кинутися вбік. Лезо Джезалевого клинка глибоко вгризлося йому в плече з усією силою атаки, розітнуло його й перекинуло на спину. Коли його кінь раптом опинився серед бійців, під його копитами з криком попадали й інші — скільки саме людей, Джезаль не міг сказати.