— Із Таліна ніколи не приїздить нічого доброго, — прошепотів собі під носа Джезаль, відкинувши ковдри й сяк-так підвівшись із килима, а тоді гнівно пройшов кімнату й повернув ключ у замку.

У коридорі за порогом стояв Ґорст у повних обладунках і з оголеним мечем. В одній руці він тримав ліхтар, який відкидав різке світло на один бік його важкого стривоженого обличчя. Із коридору долинали лункі кроки, спантеличені крики, десь там миготіли лампи. Джезаль нахмурився, несподівано прокинувшись остаточно. Йому це все не подобалося.

— Ваша величносте, — промовив Ґорст.

— Що в біса відбувається?

— Гурки вдерлися до Міддерланду.

Ферро різко розплющила очі. Підскочила з лави, широко розставивши ноги в бойовій стійці й міцно затиснувши в одній руці відірвану від столу ніжку. Лайнулася собі під носа. Вона заснула, а коли вона засинає, це нічим добрим не закінчується. Однак у кімнаті нікого не було.

Довкола було темно й тихо.

Не видно ні каліки, ні його слуг у чорних масках. Не видно вбраних в обладунки вартових, які спостерігали за нею, примруживши очі, щоразу, коли вона виходила в кахляні коридори цього проклятого місця. Лише вузесенький промінчик світла з-під оздоблених панелями дверей, що вели до кімнати Баяза. Він та ще тихе бурмотіння голосів. Ферро насупилася й, нишком підійшовши ближче, безшумно стала на коліна під замковою шпариною.

— Де вони висадилися? — Баязів голос, приглушений деревиною.

— Перші їхні човни пристали до берега в сірих сутінках, на порожньому узбережжі південно-західного кінця Міддерланду, біля Кельна. — Юлвей. Ферро задзвеніло у вухах від захвату, дихання у неї в ніздрях стало швидким і холодним. — Ви підготовлені?

Баяз пирхнув.

— Навряд чи можна бути менш підготовленим. Я не очікував, що Калул почне діяти так швидко чи так раптово. Вони висадилися вночі, так? Без попередження. Лорд Брок не бачив їхнього наближення?

— Підозрюю, що він аж надто добре їх розгледів і тепло зустрів їх за попередньою домовленістю. Поза сумнівом, йому пообіцяли віддати трон Союзу, коли гурки покінчать із будь-яким опором і повісять твого бастарда на воротах Аґріонта. Він буде королем — звісно ж, під могутньою рукою Утмана ул-Дошта.

— Зрада.

— Нічим не особлива. Таких, як ми, вона навряд чи має шокувати. Так, брате? Ми, гадаю, бачили й дещо гірше, а може, й чинили дещо гірше.

— Деякі речі робити необхідно.

Ферро почула, як Юлвей зітхнув.

— Ніколи цього не заперечував.

— Скільки гурків?

— Вони ніколи не приходять по одному чи по двоє. Наразі, мабуть, легіонів із п’ять, але це лише авангард. У дорозі набагато більше. Тисячі. На війну йде весь Південь.

— Калул із ними?

— Навіщо? Він залишається в Сарканті, у своїх сонячних садах на гірських терасах, і чекає на звістку про твоє знищення. Веде їх Мамун. Плід пустелі, тричі благословенний і тричі…

— Я знаю, як себе називає цей нахабний черв!

— Хай як він себе називає, він набрав сили, до того ж із ним Сто Слів. Вони тут заради тебе, брате. Вони прийшли. Якби я був тобою, втік би. Втік би на холодну Північ, поки ще є час.

— А що далі? Хіба вони не підуть за мною? Мені що, втекти на край світу? Я нещодавно був там, і привабливого в ньому мало. У мене ще зосталося кілька карт, якими можна зіграти.

Довга тиша.

— Ти знайшов Сім’я?

— Ні.

Знову тиша.

— Я не шкодую. Гратися з цими силами… якщо не порушити, то обійти Перший закон. Коли ту штуку застосували востаннє, вона зруйнувала Аулкус і мало не зруйнувала весь світ. Хай краще лежить похована.

— Навіть якщо з нею буде поховано наші надії?

— Зараз під загрозою дещо більше, ніж мої чи твої надії.

Ферро були до сраки Баязові надії, та й Юлвеєві теж, якщо вже на те пішло. Вони обидва її обманули. Вона досхочу на­їлась їхніх побрехеньок, їхніх таємниць, їхніх обіцянок. Надто вже довго вона не робила нічого — тільки розмовляла, чекала і знову розмовляла. Ферро підвелася, задерла ногу й видала бойовий клич. П’яткою влучила по замку й зірвала його з одвірка; двері задрижали й відчинилися. Двоє стариганів сиділи за столом неподалік; на їхні обличчя, смагляве і бліде, падало світло єдиної лампи. У затіненому віддаленому кутку сиділа ще одна постать. Кей, мовчазний і занурений у пітьму.

— А ти не могла постукати? — запитав Баяз.

На темній шкірі Юлвея вигнулась яскрава усмішка.

— Ферро! Приємно бачити, що ти досі…

— Коли прийдуть гурки?

Його усмішка померкла, і він протяжно зітхнув.

— Я бачу, ти не навчилася терпіння.

— Навчилася, а тоді воно вичерпалося. Коли вони прийдуть?

— Скоро. Їхні розвідники вже йдуть землею Міддерланду, беруть села та облягають фортеці, щоб країна була безпечною для всіх інших, хто прийде за ними.

— Хтось має їх зупинити, — пробурмотіла Ферро, вп’явшись нігтями в долоні.

Баяз відкинувся на спинку крісла. На його зморшкуватому обличчі зібралися тіні.

— З язика зняла. Тобі почало таланити, так, Ферро? Я обіцяв тобі помсту, а тепер вона падає тобі на коліна, зріла і кривава. Армія Утмана висадилася. Тисячі гурків, готових до війни. Можливо, щонайбільше за два тижні вони опиняться під воротами міста.

— Два тижні, — прошепотіла Ферро.

— Проте я не сумніваюся, що вояки Союзу підуть на зустріч із ними раніше. Якщо ти не можеш чекати, я міг би знайти тобі місце серед них.

Вона вже начекалася. Тисячі гурків, готових до війни. Один кутик рота Ферро піднявся в усмішці, а відтак ця усмішка росла й росла, аж доки їй не заболіли щоки.

У селі було тихо. Нечисленні хати зі старого каменю під дахами із замшілого шиферу здавалися покинутими. Єдиними живими істотами на полях за ними, здебільшого недавно прибраних та зораних, були нечисленні, жалюгідні ворони. Поряд із Ферро тихо рипів дзвін на дзвіниці. Гойдалися й постукували якісь незакріплені віконниці. Кілька скручених листків, підхоплених вітром, м’яко опустилися на порожню площу. На обрії так само м’яко здійнялись у важке небо три стовпи темного диму.

Гурки наближались, а вони завжди обожнювали підпали.

— Малджин!

Майор Валлимір стояв унизу, в отворі люка, і Ферро набурмосено поглянула вниз. Він нагадував їй Джезаля дан Лютара під час першої зустрічі. Пухке бліде обличчя, що виражало оту жахливу суміш панічного жаху зі зухвалістю. Було очевидно, що він навіть на козлів ще із засідки не нападав, а на гуркських розвідників — тим паче. А проте він удавав, ніби знає все краще за всіх.

— Бачиш щось? — запитав її крізь зуби — вже вп’яте за останню годину.

— Бачу, як вони наближаються, — буркнула у відповідь Ферро.

— Скільки?

— Досі дюжина.

— Як далеко?

— Зараз десь за чверть години їзди, мабуть, та від твоїх запитань вони не прискоряться.

— Коли будуть на площі, я подам сигнал — двічі плесну в долоні.

— Тоді постарайся влучити долонею об долоню, біляче.

— Казав же тобі: не зви мене так! — Ненадовго запала тиша. — Ми маємо взяти когось із них живцем, щоб допитати.

Ферро наморщила носа. Брати гурків живцем їй було не до смаку.

— Побачимо.

Вона знову повернулася до обрію й доволі скоро почула, як Валлимір шепоче накази декому зі своїх людей. Решта розбіг­лись іншими будівлями й поховались. Дивне збіговисько вояків-недобитків. Кілька ветеранів, але більшість — іще молодші й малодушніші, ніж сам Валлимір. Ферро вже не вперше пошкодувала, що з ними немає Дев’ятипалого. Його можна любити, можна не любити, та годі заперечити: він своє діло знає. З ним Ферро знала, що отримає. Гарний досвід або ж — іноді — убивчу лють. І те, і те придалося б.

Однак Дев’ятипалого там не було.

Тож Ферро стояла сама в широкому вікні дзвіниці й насуп­лено дивилася за широкі поля Міддерланду, споглядаючи, як наближаються вершники. Дюжина гуркських розвідників, які їхали клусом, розосередившись по стежці. Рухливі цятки на блідій смузі між клаптями темної землі.