Проминувши перший дерев’яний сарайчик, вони сповільнились і розійшлись. У великому гуркському війську бували вояки з усієї імперії, бійці з десятків різних завойованих провінцій. Ці дванадцятеро розвідників були кадирцями, судячи з видовжених облич і вузьких очей; вони мали сакви з візерунчастої тканини й були легко озброєні луками та списами. Вбити їх — це не бозна-яка помста, але все-таки помста. Вона тимчасово заповнить порожнечу. Порожнечу, яка існувала аж надто довго.
Один із них здригнувся: з чахлого деревця знялася ворона. Ферро затамувала подих, не сумніваючись, що саме цієї миті Валлимір чи хтось із його недолугих біляків перечепиться через когось іншого. Однак вершники вийшли на сільську площу в цілковитій тиші. Їхній ватажок тримав одну руку в повітрі, наказуючи діяти обережно. Він поглянув угору, просто на Ферро, та не побачив нічого. Нахабні дурні. Бачать лише те, що хочуть бачити. Село, з якого повтікали всі, розчавлені страхом перед незрівнянним військом імператора. Ферро міцно стиснула лук. Вони ще дізнаються.
Вона їх провчить.
Ватажок тримав у руках квадратний аркуш м’якого паперу й дивився на нього, як на послання незрозумілою йому мовою. Можливо, то була мапа. Один із його бійців зупинив коня і плавно зліз із сідла, взяв повід і повів коня до замшілого корита. Ще двоє розслабилися, не злазячи з коней, розмовляли й усміхалися на весь рот, ворушили руками, жартували. Четвертий чистив нігті ножем. Іще один поволі об’їхав площу скраю, хилячись у сідлі й заглядаючи у вікна хат. Шукав можливості щось украсти. Один із жартунів вибухнув глибоким сміхом.
А тоді десь у будівлях двічі плеснули в долоні — різко, лунко.
Розвідник біля корита саме наповнював флягу, але тут йому в груди вгрузла стріла Ферро. Фляга випала в нього з руки, і з її горла вилилися блискучі краплі. У вікнах заторохтіли арбалети. Розвідники заволали й витріщились. Один кінь заточився вбік і впав, захвицавши копитами і здійнявши куряву. Під ним кричав розчавлений вершник.
Вояки Союзу з криками та списами напоготові висипали з будівель. Один із вершників уже наполовину витягнув меч, але тут його проштрикнула стріла з арбалета, і він безвільно випав із сідла. Друга стріла Ферро влучила іншому у спину. Той, який колупався під нігтями, гепнувся з коня й незграбно підвівся — саме вчасно, щоб побачити, як на нього йде зі списом вояк Союзу. Він кинув ножа й підняв руки — запізно, все одно його прохромили. Він упав. Із його спини стирчало закривавлене вістря списа.
Двоє вершників дременули туди, звідки прийшли. Ферро прицілилася в одного, та коли вони дісталися вузького завулка, через його прогалину туго натягнули мотузку. Обидва випали з сідел, потягнувши за собою й вояка Союзу з будівлі; той зарепетував і проскакав кілька кроків за ними долілиць. Його руку міцно обвивала мотузка. Стріла Ферро влучила між лопаток одному з розвідників, який намагався підвестися з пилу. Другий ступив кілька хистких кроків, а тоді вояк Союзу вдарив його мечем по голові, мало не відрубавши потилицю.
Із усієї дюжини втік із села лише ватажок. Він пришпорив коня, поїхавши до вузької огорожі між двома будівлями, й перескочив її, стукнувши копитами по верхній перекладині. Почвалував жорсткою стернею на прибраному полі, низько припавши до сідла й різко б’ючи коня п’ятами по боках.
Ферро поволі, без поспіху націлилася, відчуваючи, як її лице розтягується в усмішці. За якусь мить вона оцінила його позу в сідлі, швидкість коня, висоту вежі, відчула вітер на обличчі, вагу стріли, натяг деревини, болючий дотик тятиви до губ. Провела поглядом стрілу, коли та полетіла, закрутившись, чорною тріскою на тлі сірого неба, а кінь нісся вперед, їй назустріч.
Іноді Бог буває щедрим.
Ватажок вигнув спину й, вивалившись із сідла, покотився по запилюженій землі; довкола нього здіймалися в повітря часточки землі та зрізані стеблини. За мить до вух Ферро долетів його зболений крик. Її зуби оголилися ще більше.
— Ха!
Вона перекинула лук через плече, плавно спустилася з драбини, вискочила в заднє вікно й помчала полем. Її чоботи глухо гупали по м’якому ґрунту між купками стерні, а рука міцніше взялася за руків’я меча.
Чолов’яга скавчав на землі, намагаючись підповзти до коня. Почувши за спиною швидкі кроки Ферро, зачепився у відчаї одним пальцем за стремено, але, спробувавши підвестися, вереснув і впав назад. Коли вона підбігла і її клинок із шипінням вийшов із дерев’яних піхов, чоловік лежав на боці. Повернув очі, знавіснілі від болю та страху, в її бік.
Обличчя смагляве, як у неї самої.
Нічим не примітне обличчя сорокарічного чоловіка з ріденькою борідкою, блідою родимкою на одній щоці, шаром пилу на другій і краплинами блискучого поту на лобі. Ферро стояла над ним, а на лезі її вигнутого меча виблискувало сонце.
— Назви мені причину цього не робити, — несподівано для самої себе мовила вона.
Дивно, що вона таке сказала — ще й не кому-небудь, а воякові армії імператора. Серед спеки й пилюги Безплідних Земель Канти вона не відзначалася схильністю давати людям другий шанс. Можливо, далеко на мокрому та зруйнованому заході світу в ній щось змінилося.
Чоловік якусь мить дивився вгору. Губи в нього тремтіли.
— Я… — прохрипів він, — …мої доньки! У мене двоє доньок. Я молюся за те, щоб побачити їх заміжніми…
Ферро нахмурилася. Не треба було дозволяти йому заговорити. Батько, з доньками. Вона й сама колись мала батька, була донькою. Цей чоловік не заподіяв їй шкоди. Він був гурком не більше, ніж вона. Він, найпевніше, не сам захотів битись і мав змогу чинити лише так, як накаже могутній Утман-ул-Дошт.
— Я піду… Богом клянуся… Повернуся до дружини й доньок…
Стріла влучила йому трохи нижче плеча і пройшла навиліт, а коли він упав на землю, обламалася. Ферро бачила в нього під пахвою зламане древко. Судячи з того, як чоловік розмовляв, легень стріла не зачепила. Вона його не вб’є. Принаймні не відразу. Ферро може посадити його на коня, і він поїде, діставши змогу вижити.
Розвідник підняв тремтливу руку. На його довгому великому пальці виднілося трохи крові.
— Будь ласка… це не моя війна, я…
Меч залишив у нього на обличчі глибоку рану, прохромивши рота й розітнувши нижню щелепу. Розвідник застогнав крізь зуби. Наступний удар наполовину відтяв йому голову. Чоловік перекотився, хапаючись за стерню, що зосталася після жнив, а його темна кров пішла в темну землю. Меч розбив йому череп іззаду, і він застиг.
Вочевидь, того дня Ферро не була схильна до милосердя.
Кінь забитого розвідника тупо витріщився на неї.
— Що таке?! — гарикнула вона. Може, вона і змінилася там, на заході, та змінитись аж так сильно неможливо. Якщо в армії Утмана стає менше на одного вояка — це добре, і байдуже, звідки він родом. Їй не треба себе виправдовувати. Тим паче перед конем. Вона взялася за його повід і смикнула за нього.
Хоча Валлимір був дурним біляком, Ферро не могла не визнати, що цей напад він провів добре. На сільському майдані лежали десятеро мертвих розвідників; їхній розідраний одяг майорів на вітрі, а кров була розмазана по запилюженій землі. Єдиним постраждалим з боку Союзу був той ідіот, якого потягнуло за його ж мотузку і який тепер був увесь у пилу й подряпинах.
Поки що день складався добре.
Якийсь вояк штурхнув чоботом один із трупів.
— То он вони які, гурки? Тепер уже не такі страшні.
— Це не гурки, — зауважила Ферро. — Кадирські розвідники, яких примушують до служби. Вони хотіли бути тут не більше, ніж ви хотіли їх тут зустріти.
Боєць витріщився на неї, спантеличений і роздратований.
— У Канті повно людей. Не всі, хто мають смагляві обличчя, є гурками, моляться їхньому богові чи кланяються їхньому імператору.
— Але більшість.
— Більшість не має вибору.
— І все одно вони вороги, — пирхнув він.
— Я й не кажу, що їх треба милувати.
Ферро посунула повз нього, вертаючись крізь двері до будівлі з дзвіницею. Валлимір, здавалося, таки спромігся взяти полоненого. Він і ще кілька людей нервово стояли довкола одного з розвідників. Той стояв на колінах із міцно зв’язаними за спиною руками. На обличчі в нього з одного боку була кривава рана; він дивився вгору так, як часто дивляться полонені.
