А тоді Крой простягнув руку.

— Хай вам щастить, генерале Полдере.

Полдер схопив його руку обома долонями.

— Навзаєм, генерале Крою. Хай нам усім якнайбільше щастить.

Вони елегантно вийшли в сутінки, а за ними — їхні офіцери. Невдовзі вийшли Джеленгорм і Брінт.

Гайден кашлянув.

— Лорд-маршале… зі мною послали ще чотирьох лицарів-герольдів. Ми розділилися, сподіваючись, що хоч один із нас прорветься за лави гурків. Хтось іще прибув?

— Ні… поки що ні. Може, згодом…

Вестові здавалося, що це не надто ймовірно, та й Гайденові теж — це було видно в його очах.

— Звісно. Може, згодом.

— Сержант Пайк знайде вам вина й коня. Гадаю, ви були б дуже раді побачити, як ми вранці атакуємо гурків.

— Так.

— Чудово.

Двоє чоловіків пішли тією дорогою, якою прийшли, і Вест насуплено провів їх поглядом. Шкода, що так вийшло з товаришами лицаря-герольда, та завтра, перш ніж усе закінчиться, буде ще багато смертей, які доведеться оплакувати. Якщо їх іще буде кому оплакувати. Він відсунув запону намету й вийшов на студене повітря.

Кораблі флоту стояли на якорях у вузькій бухті внизу й поволі гойдалися на хвилях. Їхні високі щогли хиталися вперед-назад на тлі дедалі темніших хмар — темно-синіх, холодно-сірих і яскраво-жовтогарячих. Вестові здалося, що він розгледів кілька човнів, які поволі наближалися до чорного берега, досі перевозячи на узбережжя останніх вояків.

Сонце швидко хилилося до обрію, востаннє спалахнувши каламутним світлом над пагорбами на заході. Десь під ними, якраз за межею поля зору, палала Адуа. Вест покрутив плечима, намагаючись розслабити стиснені м’язи. Він не чув жодної звістки, відколи вони покинули Енґлію. Наскільки йому було відомо, Арді залишалась у стінах міста. Але вдіяти він нічого не міг. Хіба що наказати негайно піти в атаку й без особливих підстав сподіватися на краще. Вест сумовито потер живіт. Після морської мандрівки він увесь час потерпав від нетравлення. Поза сумнівом, це все навантаження влади. Ще кілька тижнів — і він, мабуть, блюватиме кров’ю на мапи, достоту як його попередник. Вест протяжно, судомно вдихнув і випустив повітря із себе.

— Я знаю, що ти відчуваєш.

Це сказав Шукач, який сидів на благенькій лаві біля запони намету, вперши лікті в коліна й дивлячись униз, на море.

Вест безсило сів поряд із ним. Наради з Полдером і Кроєм завжди жахливо виснажували. Людина, яка надто довго вдає з себе кам’яну, стає солом’яною.

— Вибач, — несподівано для самого себе промовив він.

Шукач підвів на нього погляд.

— Вибачити? За що?

— За все. За Тридубу, за Тула… за Катіль. — Вестові довелося проковтнути несподіваний клубок у горлі. — За все. Вибач.

— А, нам усім є за що вибачатись. Я тебе ні в чому не звинувачую. І нікого не звинувачую, навіть Бетода. Що корисного в почутті провини? Ми всі робимо те, що мусимо. Я вже давно припинив шукати цьому причини.

Вест на мить замислився над цим. А тоді кивнув.

— Гаразд.

Вони сиділи й дивились, як довкола затоки внизу запалюють смолоскипи. Здавалося, ніби по темній місцевості розсипається мерехтливий пил.

Ніч, до того ж похмура. Похмура через холод, через накрапання дрібного дощу й через численні непрості милі, які так чи інакше треба було подолати до світання. А передусім похмура через те, що чекало наприкінці, зі сходом сонця. Йти в бій щоразу було тяжче. Коли Лоґен був молодий, іще не втратив пальця й не здобув чорної слави, це принаймні викликало якесь приємне збудження, якусь тінь захвату. А тепер був лише огидний страх. Страх перед боєм, а що ще гірше — страх перед його результатами.

Від того, що він король, легше не ставало. На його думку, це нічого не полегшувало. Це просто як бути отаманом, тільки гірше. Йому мимоволі думалося, що він має робити щось таке, чого не робить. Через це розрив між ним і всіма іншими став трішки більшим. Трішки нездоланнішим.

Хлюпали і чвакали чоботи, гриміла і дзвеніла зброя та збруя, бурчали й лаялися в темряві люди. В кількох у руках тепер плювалися смолоскипи, що мали освітлювати заболочений шлях, а в світлі довкола них падав потічками дощ. Цей дощ падав і на Лоґена, легесенько цілуючи його в маківку та лице й нерівно вистукуючи по плечах його старого плаща.

Армія Союзу розосередилася на п’ятьох дорогах, але йшла лише на схід, прямуючи до Адуа та, вочевидь, непростої відомсти гуркам. Лоґен і його ватага були на найпівнічнішій із них. На півдні він бачив ледь помітну вервечку мерехтливих вогників, які пливли самі собою по чорній місцевості, тягнучись кудись за межі поля зору. Ще одна колона. Ще кілька тисяч людей, які з лайкою пруть крізь багнюку до кривавого світанку.

Лоґен нахмурився. Попереду, в мерехтливому світлі смолоскипа, він побачив ізбоку худорляве лице Дрижака, насуплене й повне суворих тіней. Одне його око виблискувало. Вони якусь мить постежили один за одним, а тоді Дрижак повернувся спиною, згорбив плечі й покрокував далі.

— Отой хлопака досі мене недолюблює й недолюблюватиме завжди.

— Бездумне вирізання людей — це не завжди прямий шлях до популярності, — відповів Шукач. — Тим паче для короля.

— Але йому могло б і стати сміливості якось цьому зарадити.

Дрижак був ображений. Таких образ, як у нього, не заспокоювали ні час, ні доброта, ні навіть урятовані життя. Небагато на світі ран, які загоюються повністю, а деякі з кожним днем лише болять іще більше.

Шукач, вочевидь, здогадався, про що думає Лоґен.

— Не переймайся через Дрижака. Він нормальний. У нас задосить турбот із цими гурками й не тільки.

— Угу, — докинув Мовчун.

Лоґен був не надто в цьому певен. Найгірші вороги — це ті, які живуть по сусідству, завжди казав йому батько. Колись, за старих часів він просто вбив би того гада на місці, і проблема зникла б. Але тепер Лоґен намагався стати кращим. Старанно намагався.

— Але ж ради мертвих! — провадив Шукач далі. — Битися зараз зі смаглявими людьми заради Союзу? Як так у біса вийшло? Ми не маємо бути тут.

Лоґен протяжно вдихнув і викинув Дрижака з голови.

— Лютий нас не кинув. Якби не він, ми ніколи не покінчили б із Бетодом. Ми йому завинили. Тільки цей, останній бій — і все.

— Ти коли-небудь помічав, що один бій зазвичай веде до наступного? Здається, якийсь новий бій знайдеться завжди.

— Угу, — сказав Мовчун.

— Не цього разу. Цей — останній, і на тому все.

— Справді? А що буде далі?

— Мабуть, повернемося на Північ, — стенув плечима Лоґен. — Буде мир, хіба ні?

— Мир? — буркнув Шукач. — А що це, власне, таке? Що з ним робити?

— Гадаю… ну… ми щось вирощуватимемо абощо.

— Щось вирощуватимемо? Ради мертвих, блядь! Що ти, я чи будь-хто з нас знає про те, як щось вирощувати? Чим ми займалися все життя, крім убивств?

Лоґен ніяково знизав плечима.

— Треба ж мати якусь надію. Людина може навчатися, хіба ні?

— Та невже? Що більше людина вбиває, то краще вона це робить. А що краще людина вбиває, то менше вона годиться на щось інше. Мені здається, що ми прожили так довго, бо вбивати в нас виходить краще, ніж у будь-кого.

— У тебе паршивий настрій, Шукачу.

— У мене роками був паршивий настрій. Мене бентежить те, що в тебе він не паршивий. Лоґене, таким, як ми, надія підходить мало. Скажи мені ось що. Ти коли-небудь торкався чогось, не завдаючи цьому шкоди? Що з того, що ти коли-небудь мав, не стало землею?

Лоґен замислився. Його дружина й діти, батько і його люди — всі вони возз’єдналися із землею. Форлі, Тридуба й Тул. Усі вони були хороші й усі загинули, дехто — від руки самого Лоґена, дехто — через його недогляд, гординю, дурість. Тепер він бачив у думках їхні обличчя, і щасливими вони не здавалися. Мертві рідко здаються щасливими. І це він іще не дивився на похмуру й понуру ватагу, яка трималася позаду. Юрбу привидів. Порубану й закривавлену армію. Всіх тих, кого він убив із власної волі. Шаму Безсердечного, в якого з розітнутого черева звисали кишки. Чорноногого з розтрощеними ногами та обпаленими руками. Того падлюку Фінніуса з відтятою стопою й розрубаними грудьми. Навіть Бетода, який стояв попереду з розмеленим черепом і перекошеним похмурим обличчям. Із-за його ліктя визирав мертвий син Краммока. Ціле море душогубства. Лоґен замружив очі, а тоді широко їх розплющив, але ті обличчя все одно залишалися на краю його свідомості. Він не мав що сказати.