Там були всі ті знаки, що належали найкращим людям Бетода з давніх часів — Білобокові, Кривавцеві, Блідому-як-Сніг, Дрібнокосту. Були й інші — гострі, пошарпані знаки з-за Крінни. Дикуни, що уклали лихі та криваві угоди з Бетодом. Шукач чув, як вони скрикували й перегукувались один з одним, видаючи дивні звуки, наче тварини в лісі.
Загалом збіговисько було неабияке, і Шукач відчував сильний, як від супу, запах страху та сумніву на стіні. Багато хто потирав зброю, багато хто кусав губи. Він усіляко старався зберігати суворе й байдуже обличчя, як це робив би на його місці Тридуба. Як і мусить отаман. Хай як сильно тягнуло затремтіти його коліна.
— Скільки їх, по-твоєму, тепер? — запитав Лоґен.
Шукач, замислившись над почутим, окинув ворогів поглядом.
— Як гадаєш? Вісім тисяч чи, може, десять?
Мовчання.
— Десь так я й думав.
— Так чи інак, їх набагато більше, ніж нас, — сказав Шукач, не підвищуючи голосу.
— Ага. Втім, битви не завжди виграють числом.
— Звісно. — Шукач поворушив губами, дивлячись на те збіговисько. — Тільки зазвичай.
Там, унизу і спереду, відбувалося багато всякого; виблискували лопати, виростали рів і земляний вал упоперек долини.
— Вони й самі щось там копають, — пробурчав Доу.
— Бетод завжди про все дбав, — відповів Шукач. — Не поспішав. Робив усе як треба.
Лоґен кивнув.
— Роблять так, щоб ніхто з нас не дав драла.
Шукач почув, як у нього за спиною розсміявся Краммок.
— От тільки все це робилося не для того, щоб дати драла, еге ж?
Тепер уже підіймалося знамено самого Бетода; воно було ближче до задніх рядів, але все одно набагато вище за інші. Здоровезна штука з червоним колом на чорному. Дивлячись, як воно майорить на вітрі, Шукач насупився. Згадав, як бачив його за кілька місяців до цього в Енґлії. Тоді Тридуба ще був живий, і Катіль теж. Він поворушив язиком у роті, де відчував неприємний смак.
— Йобаний король північан, — пробурмотів він.
Кілька бійців, які копали спереду, відділилися від своїх і рушили до стіни. П’ятеро, всі в добрих обладунках; той, що йшов першим, розкинув руки.
— Зараз молотимуть язиками, — пробурчав Доу, а тоді сплюнув у рів.
Та п’ятірка підійшла близько до підлатаних воріт. Їхні кольчуги тьмяно поблискували на дедалі яснішому сонці. Перший із них мав довге сиве волосся й одне біле око, і згадати його було не так уже й важко. Гансул Білоокий. Він здавався старшим, аніж колись, але хіба з усіма ними не те саме? Це він колись запропонував Тридубі здатися під Уффрітом і був посланий у сраку. У нього жбурлялися лайном під Геонаном. Він пропонував двобої Чорному Доу, Тулові Дуру, Хардінгові Мовчуну. Двобої з бійцем Бетода. Двобої з Кривавою Дев’яткою. Він багацько говорив за Бетода й багацько брехав.
— Це що, Гансул Лайноокий? — єхидно сказав йому Чорний Доу. — Досі смокчеш прутня Бетодові, еге ж?
Старий воїн широко їм усміхнувся.
— Треба ж якось годувати родину, хіба ні? А прутні, як на мене, не дуже-то й різняться на смак! Не вдавайте, ніби у вас самих раніше не бувало солоно в роті!
Шукач мусив визнати: тут Гансул по-своєму мав рацію. Зрештою, всі вони колись самі билися за Бетода.
— Чого тобі треба, Гансуле? — крикнув він. — Бетод часом не хоче нам здатися?
— Було б не дивно, адже вас так багато, та я прийшов не тому. Він готовий битись, як і завжди, та я більше мастак говорити, ніж битись, і вмовив його дати вам шанс. У мене там, серед інших, двоє синів, і звіть мене себелюбцем, але я волів би, щоб вони не наражалися на небезпеку. Сподіваюся, що ми зможемо вирішити все словами.
— Якось сумнівно! — гукнув Шукач. — Але спробуй це зробити, якщо мусиш. Інших нагальних справ у мене сьогодні нема!
— Тоді слухайте сюди! Бетод не надто хоче марнувати час, піт і кров, щоб видертися на вашу дрібну гівняну стінку. У нього є справи з південцями, які він хоче владнати. Про те, як ви влипли, зайве й говорити. На кожного з вас у нас, здається, більше ніж десяток людей. Набагато більше, а тікати вам нікуди. Бетод каже, що всякий, хто зараз захоче здатися, може йти з миром. Хай тільки зброю віддасть.
— А невдовзі після того — голову? — різко промовив Доу.
Гансул зробив глибокий вдих, наче й не очікував, що йому повірять.
— Бетод каже: всякий, хто захоче, може спокійно піти. Він дає слово.
— В пизду його слово! — глузливо відповів Доу. Бійці вздовж стін підтримали його насмішками і плювками. — Думаєш, ми вже не бачили з десяток разів, як він його порушував? Та воно гівна варте!
— Він, звісно, бреше, — реготнув Краммок, — але ж такий звичай, хіба ні? Трохи побрехати, перш ніж узятися до тяжкої праці. Якби він не спробував це зробити, ви б образилися. Всякий, так? — гукнув він униз. — А як щодо Краммока-і-Фаїла — він може піти? А Кривава Дев’ятка?
Коли Гансул почув це ім’я, у нього витягнулося лице.
— То це правда? Там дійсно є Дев’ятипалий?
Шукач відчув, як Лоґен підійшов до нього збоку й показався на стіні. Білоокий поблід і згорбив плечі.
— Що ж, — долинув до Шукача його тихий голос, — хай тоді проллється кров.
Лоґен ліниво сперся на парапет і кинув погляд на Гансула з його карлами. Голодний, порожній погляд, неначе він роздумував, яку вівцю з отари зарізати першою.
— Можеш сказати Бетоду, що ми вийдемо. — Трохи помовчав. — Коли вас, уйобків, переб’ємо.
Стінами прокотився сміх. Бійці кепкували й трусили зброєю в повітрі. Слова вийшли не надто кумедні, зате суворі, а саме такі, на думку Шукача, їм і треба було почути. Гарний спосіб ненадовго позбутися страху. Навіть він здобувся на напівусмішку.
Білоокий застиг на місці, перед їхніми благенькими воротами, й зачекав, поки хлопці стихнуть.
— Я чув, ти, Шукачу, тепер за отамана в цій юрбі. Тож тепер тобі не треба коритися наказам отого кровожерливого м’ясника. Невже ти відповіси так само? Так воно буде?
Шукач стенув плечима.
— А як іще, по-твоєму, може бути? Ми, Гансуле, не балакати сюди прийшли. Тепер можеш паняти назад.
Знову сміх, знову радісні вигуки; один хлопака з того кінця стіни, де був Дрижак, зняв штани й показав над парапетом голу дупу. Так переговорам і настав кінець.
Білоокий похитав головою.
— Ну, гаразд. Я йому передам. Усі ви, мабуть, возз’єднаєтеся з землею, ну й грець із вами. Як зустрінете мертвих, можете сказати їм, що я старався!
Білоокий помаленьку пішов назад уздовж долини, а за ним — четверо карлів.
Лоґен раптом вийшов уперед.
— Я шукатиму твоїх синів, Гансуле! — прокричав він. Із його вишкірених, усміхнених вуст полетіла з вітром слина. — Коли дійде до діла! Можеш передати Бетодові, що я чекаю! Передай усім, що я чекатиму!
Стіну й людей на ній, долину й людей усередині неї накрив дивний спокій. Такий, який часом настає перед боєм, коли обидві сторони знають, чого чекати. Такий самий Лоґен відчував під Карлеоном, перш ніж оголив меча і проревів наказ іти в наступ. Перш ніж утратив палець. Перш ніж став Кривавою Дев’яткою. Колись давно, як усе було простіше.
Рів у Бетода був достатньо глибокий, і трели повідкладали лопати й відступили за нього. Шукач знову піднявся сходами до вежі — поза сумнівом, узявся за лук разом із Мовчуном і Тулом — і став чекати. Краммок стояв за стіною зі своїми вишикуваними горянами, лютими й до всього готовими. Доу зі своїми хлопцями був ліворуч. Червона Шапка зі своїми — праворуч. Дрижак був неподалік Лоґена, вони обидва стояли над воротами й чекали.
Знамена внизу, в долині, розвівались і злегка шурхотіли на вітрі. У фортеці позаду них бомкнув молот — раз, другий, третій. Далеко вгорі крикнув птах. Десь зашепотів якийсь чоловік, а тоді затих. Лоґен заплющив очі, закинув голову й відчув, як його шкіри торкається жарке сонце й холодний вітер Високогір’я. Довкола було так тихо, наче він залишився сам і його не оточує десять тисяч людей, яким не терпиться почати вбивати один одного. Так тихо і спокійно, що він мало не всміхнувся. Оце так він жив би, якби ніколи не брав до рук клинка?