Ґлокта штурхнув Северарда кінцем сікача.
— Що ще?
— Я розповів їм усе, що міг. Розповів… усе, що знав… — Слова зривалися з його вуст, вишкірених від страшного болю, разом зі слиною. — Я не мав вибору. У мене були борги, а… вони запропонували заплатити. Я не мав вибору!
«“Валінт і Балк”. Борги, шантаж, зрада. Як же все це жахливо у своїй банальності. У цьому й полягає проблема з відповідями. Вони чомусь ніколи не захоплюють так, як запитання». Ґлоктині губи засіпались і розтягнулись у сумовитій усмішці.
— Не мав вибору. Я чудово знаю, як ти почуваєшся.
Він знову підняв сікач.
— Але ж…
Бем! Важке лезо дряпнуло стільницю, а Ґлокта обережно прибрав іще чотири охайні шматочки плоті. Северард кричав, охав, а потім знову кричав. Кричав відчайдушно, бризкаючись слиною й сильно кривлячи лице. «Дуже схоже на чорнослив, який я іноді їм на сніданок». Половина мізинця досі була на місці, зате інші три пальці — крім указівного — залишилися звичайнісінькими обрубками, з яких щось тече. «Але ми не можемо зупинитися зараз: ми ж так далеко пройшли. Ми геть не можемо зупинитися, чи не так? Ми мусимо знати все».
— Як щодо архілектора? — запитав Ґлокта, витягнувши шию вбік і покрутивши затерплим плечем. — Звідки він знав, що відбувається в Дагосці? Що ти йому сказав?
— Як він… що… я нічого йому не казав! Нічого не…
Бем! Северардів великий палець відлетів геть, закрутившись по столу й залишивши по собі закручений слід із кривавих плям. Ґлокта поворушив стегнами вперед-назад, намагаючись позбутися болю в ногах і спині. «От тільки від нього не втекти. Кожне нове положення трохи гірше за попереднє».
— Що ти сказав Сультові?
— Я… Я… — Северард подивився вгору, роззявивши рота. З його нижньої губи звисала довга нитка слини. — Я…
Ґлокта нахмурився. «Це не відповідь».
— Перев’яжи її на рівні зап’ястка і підготуй другу руку. Тут нам уже ні з чим працювати.
— Ні! Ні! Будь ласка… Я не… будь ласка…
«Як же мені набридають ці благання. Пів години — і словá “ні” та “будь ласка” начисто втрачають значення. Починають звучати як бекання вівці. Зрештою, всі ми — ягнята, призначені на забій». Ґлокта подивився на шматочки пальців, розкидані по закривавленому столу. «М’ясо для різника». Йому боліла голова: в кімнаті було надто яскраве світло. Він опустив сікач і потер зболілі очі. «Виснажлива це справа — нівечити найближчих друзів». Раптом збагнув, що розмазав по повіках кров. «Трясця».
Фрост уже затягнув джгут у Северарда на зап’ястку і знову пристебнув закривавлені рештки його лівої руки до стільця. Звільнив його правицю та обережно підніс її до столу. Ґлокта подивився на це. «Усе охайно, діловито й безжально у своїй ефективності. Цікаво, чи мучать його докори сумління, коли сонце заходить? Сумніваюся. Накази, зрештою, віддаю я. А я дію за наказами Сульта, за порадами Маровії, на вимогу банку “Валінт і Балк”. Зрештою, який у нас усіх вибір? Виправдання мало не напрошуються самі собою».
Коли Фрост розчепірив праву долоню Северарда на столі, саме там, де раніше лежала ліва, його біле лице оббризкали червоні краплини крові. Цього разу Северард навіть не пручався. «За якийсь час воля зникає. Я це пам’ятаю».
— Будь ласка… — прошепотів він.
«Зупинитися було б неймовірно добре. Гурки, найпевніше, спалять усе місто й переб’ють нас, а кого тоді обходитиме, хто кому що сказав? Якщо ж вони якимось дивом зазнають невдачі, Сульт, поза сумнівом, доб’є мене, або ж “Валінт і Балк” стягне свій борг моєю кров’ю. Яке значення матиме, чи прозвучали колись відповіді на певні запитання, коли я плаватиму на животі серед доків? Тоді чому я це роблю? Чому?»
Кров досягла краю дерева й почала з невпинним «тук-тук-тук» крапати на підлогу. Іншої відповіді не було. Ґлокта відчув, як один бік його обличчя швидко засіпався. Знову взявся за сікач.
— Поглянь на це. — Він показав на розкидані по столу шматки кривавої плоті. — Поглянь, що ти вже тут утратив. А все тому, що не хочеш казати мені те, що я маю знати. Невже не цінуєш власних пальців? Тепер тобі від них жодної користі, хіба не так? Можу тобі сказати, що й мені від них жодної користі. Від них не буде жодної користі нікому, крім хіба що одного-двох голодних собак.
Ґлокта оголив дірку, що зяяла на місці його передніх зубів, і втиснув вістря сікача в дерево між Северардовими розчепіреними пальцями.
— Ще раз. — Він вимовляв кожне слово з крижаною чіткістю. — Що… ти сказав… Його Преосвященству?
— Я… не сказав йому… нічого! — По запалих щоках Северарда текли сльози, а його груди здригалися від ридань. — Нічого йому не сказав! «Валінт і Балк», там я не мав вибору! Та, бля, за все життя я жодного разу не розмовляв із Сультом! Навіть словом не перекидався! Ніколи!
Ґлокта на одну довгу мить зазирнув у вічі своєму практикові, своєму полоненому, намагаючись розгледіти правду. Довкола було тихо — тільки булькало Северардове змучене дихання. Відтак Ґлокта скривив губи й пожбурив сікач на стіл. Той загримів. «Нащо віддавати другу руку, коли ти вже зізнався?» Він протяжно зітхнув, простягнув руку й лагідно витер сльози на блідому обличчі Северарда.
— Гаразд. Я тобі вірю.
«Але що далі? У нас залишається більше запитань, аніж раніше, а відповідей шукати ніде». Він вигнув спину, скривившись від болю у викривленому хребті, викривленій нозі й безпалій стопі. «Сульт, напевно, здобув свою інформацію деінде. Хто ще пережив Дагоску, хто ще побачив достатньо? Ейдер? Вона нізащо не наважилася б викрити себе. Вітарі? Якби вона хотіла розповісти все начистоту, то могла б зробити це тоді. Коска? Його Преосвященство нізащо не став би працювати з такою непередбачуваною людиною. Я сам користуюсь його послугами лише тому, що не маю іншого вибору. Тоді хто?»
Ґлокта перехопив погляд Фроста. Його рожеві очі не кліпали, а пильно дивилися на нього, ясні й жорсткі, наче рожеві самоцвіти. І тут головоломка склалася.
«Зрозуміло».
Ніхто з них не говорив. Фрост неквапом простягнув руку, не відводячи погляду від очей Ґлокти, а тоді обхопив Северардову шию обома товстими руками. Колишній практик міг хіба що безпорадно на це дивитися.
— Що…
Фрост злегка нахмурився. Коли він крутнув Северардову голову вбік, пролунав різкий хрускіт. «Просто й безтурботно, наче курку забив». Коли Фрост відпустив Северарда, його череп безвільно відхилився назад, дуже далеко назад, а з блідої шкіри на його скрученій шиї вистромилося щось неприродне й вузлувате.
Альбінос став між Ґлоктою та ледь відчиненими дверима. «Виходу немає». Ґлокта скривився, незграбно позадкувавши, і шкрябнув по підлозі кінцем ціпка.
— Чому?
Фрост повільно, але впевнено йшов уперед, міцно стиснувши білі кулаки. Його біле лице, прикрите маскою, не виражало нічого. Ґлокта підняв одну руку.
— Просто скажи мені чому, хай йому грець!
Альбінос стенув плечима. «Гадаю, деякі запитання все-таки не мають відповідей». Перекручена спина Ґлокти врізалась у вигнуту стіну. «І мій час вичерпано. Ох, що ж…» Він протяжно вдихнув. «Усе завжди було проти мене. Я не надто й заперечую, щоб померти».
Фрост здійняв білий кулак, а тоді загарчав. У його важке плече, глухо чвакнувши, глибоко вгруз сікач. Із рани йому на сорочку полилася кров. Фрост повернувся. У нього за спиною стояла Арді. Якусь мить усі троє витріщались одне на одного. А тоді Фрост ударив її в обличчя. Дівчина відхитнулася, врізалася в бік столу й безвільно опустилася на підлогу, перекинувши стіл. Поряд із нею загриміла на підлогу Ґлоктина скриня, посипались інструменти, розлетілися кров і кавалки плоті. Фрост почав розвертатися назад, хоча з його тіла досі стирчав сікач, а лівиця безвільно повисла.
Ґлокта вишкірив голі ясна. «Я не заперечую, щоб померти. Але переможеним бути не бажаю».
Він розставив ноги якомога зручніше, ігноруючи біль, що проштрикнув його безпалу стопу й передню ногу. Здійняв ціпок і втиснув великий палець у потайний засув у ньому. Цей ціпок за точними вказівками Ґлокти виготовила та сама людина, що виготовляла скриню для його інструментів. «І робота тут навіть тонша».
