— Розгорнути… — пробурчав Джезаль, наморщивши лоба й намагаючись удати, ніби він вивчає територію, хоча насправді майже не розумів, що це взагалі означає. — Піхоту — подвійним строєм… — вимовив він, згадавши шматочок якоїсь історії, почутої колись від Коллема Веста. — Отут, за цим живоплотом.

Він лиховісно змахнув жезлом, показуючи на той бік краєвиду. Принаймні жезлом Джезаль чудово вмів користуватися: допомогли численні тренування перед дзеркалом.

— Полковник, звичайно ж, хоче сказати «перед живоплотом», — лагідно вставив Баяз. — Розгорнути піхоту подвійним строєм обабіч тієї віхи. Легку кавалерію — серед отих дерев, важку кавалерію — клином на віддаленому фланзі, де вона може скористатися відкритою місцевістю. — Маг демонстрував дивовижну обізнаність із військовим жаргоном. — Арбалетників — одинарним строєм за живоплотом, де вони спершу будуть невидимі ворогові й зможуть відкрити навісний вогонь по ньому згори, — він підморгнув Джезалеві. — Насмілюся сказати, полковнику, що стратегія чудова.

— Звісно, — насмішкувато відповів Опкер і розвернувся, щоб віддати накази.

Джезаль у нього за спиною міцно взявся за жезл, а другою рукою нервово потер щелепу. Вочевидь, командування — це щось незмірно більше, ніж просто чути від усіх «сер». Коли він повернеться до Адуа, справді треба буде почитати якісь книжки. Якщо він повернеться.

Від повзучої маси люду в долині відділилися три маленькі цятки й почали підійматися до них. Джезаль, прикривши очі рукою, ледве розгледів, як у повітрі над ними рухається білий клапоть. Прапор переговорів. Джезаль відчув на плечі Баязову руку, та вона його геть не тішила.

— Не хвилюйся, мій хлопчику, ми добре підготовлені до насильства. Однак я впевнений, що до нього не дійде. — Він з усміхом опустив погляд на безкрайню масу людей унизу. — Твердо впевнений.

Джезаль палко шкодував, що не міг сказати те саме.

Як на знаменитого демагога, зрадника і призвідця бунтів, чоловік, відомий як Дубильник, не відзначався нічим хоч трохи особ­ливим. Він спокійно сидів на своєму складаному стільці за столом у Джезалевому наметі. Чоловік середньої статури зі звичайним обличчям під пишним кучерявим волоссям, у плащі нічим не примітного стилю й кольору та з усмішкою на обличчі, яка натякала: він дуже добре знає, що перевага за ним.

— Мене звуть Дубильником, — промовив він, — і мене призначено говорити від імені спілки пригноблених, визискуваних і упосліджених, що перебуває в долині. Ось двоє моїх напарників у цьому праведному й цілком патріотичному починанні. Так би мовити, двоє моїх генералів. Добродій Гуд, — він кивнув убік, на кремезного чоловіка зі схожою на заступ бородою й сердито набурмосеним червонястим обличчям, — і Коттер Голст, — сіпнув головою в другий бік, на пронозливого типа з довгим шрамом на щоці й косим оком.

— Це честь для мене, — насторожено відповів Джезаль, хоча, на його думку, вони більше скидалися на харцизяк, аніж на генералів. — Я полковник Лютар.

— Знаю. Бачив, як ви перемогли на Турнірі. Елегантно фехтуєте, друже мій, вельми елегантно.

— О, ну, гм… — Джезаль був заскочений зненацька, — дякую. Це мій ад’ютант, майор Опкер, а це… Баяз, Перший з-поміж магів.

Добродій Гуд пирхнув, показуючи, що не вірить йому, проте Дубильник лише задумливо погладив себе по вустах.

— Добре. І ви прийшли битися чи домовлятися?

— Ми готові і до того, і до того. — Джезаль почав виголошувати свою заяву: — Закрита Рада засудила методи вашої маніфестації, та водночас припускає, що ваші вимоги можуть бути справедливими…

Гуд глухо пирхнув.

— Та який у них вибір, у тих падлюк?

Джезаль завзято вів далі.

— Ну, гм… вона наказала мені запропонувати вам такі поступки, — продемонстрував сувій, який підготував для нього Хофф — величезний, із вигадливою різьбою на ручках та печаткою завбільшки з блюдце. — Проте мушу вас застерегти, — Джезаль щосили старався говорити впевнено, — в разі вашої відмови ми цілком готові битися, а мої люди — найкраще вишколені, озброєні й підготовлені з-поміж тих, хто служить королю. Кожен із них вартий двадцятьох серед вашої черні.

Кремезний фермер загрозливо реготнув.

— Лорд Фінстер думав так само, і наша чернь надерла йому дупу, прогнавши від краю до краю його маєтностей. Якби він мав повільнішого коня, то його б повісили. Наскільки швидкий кінь у вас, полковнику?

Дубильник злегка торкнувся його плеча.

— Спокійно, мій полум’яний друже. Ми прийшли дізнатись умови, дізнатись, чи можуть вони бути для нас прийнятними. Може, покажете нам, полковнику, що там у вас? А ми подивимося, чи потрібно вдаватися до погроз.

Джезаль простягнув важкий документ, і Гуд сердито висмикнув сувій у нього з руки, грубо відкрив і заходився читати, із тріском розгортаючи цупкий папір. Що більше Гуд читав, то похмурішим ставало його лице.

— Це образа! — гарикнув він, коли закінчив, і суворо поглянув на Джезаля. — Зменшення податків і якась хрінь про користування спільною землею? Та й того, найпевніше, ніхто не дотримає!

Він пожбурив сувій убік, до Дубильника, і Джезаль ковтнув. Він, звісно, нічогісінько не тямив у цих поступках чи їхніх можливих недоліках, але Гудова відповідь свідчила про те, що домовитися швидко явно не вийде.

Очі Дубильника ліниво оглядали пергамент. Ці очі, як помітив Джезаль, були різні: одне блакитне, друге — зелене. Дійшовши до кінця, Дубильник відклав документ і театрально зітхнув.

— Цих умов вистачить.

— Справді? — Джезаль здивовано вирячив очі, але далеко не так сильно, як добродій Гуд.

— Але ж вони гірші, ніж останні, які нам пропонували! — вигукнув фермер. — Перш ніж ми обернули навтіки людей Фінстера! Тоді ти казав, що ми не можемо погодитися на менше, ніж землю кожному!

Дубильник скривив обличчя.

— Це було тоді.

— Це було тоді? — пробурмотів Гуд і вражено роззявив рота. — А що сталося з чесною платнею за чесну працю? Що з часткою від прибутку? Що з рівними правами за всяку ціну? Ти стояв там і обіцяв мені! — Гуд тицьнув рукою в бік долини. — Обіцяв їм усім! Що змінилося, крім того, що тепер Адуа для нас досяжна? Ми можемо брати що заманеться! Можемо…

— Я кажу: цих умов вистачить! — несподівано люто прогарчав Дубильник. — Якщо ти не готовий битися з людьми короля сам! Гуде, вони йдуть за мною, а не за тобою, якщо ти цього не помітив.

— Але ж ти обіцяв нам волю, волю кожному! Я тобі довіряв! — Обличчя фермера обм’якло від жаху. — Ми всі тобі довіряли.

Джезаль іще ніколи не бачив, щоб людське обличчя виражало таку цілковиту байдужість, як тепер обличчя Дубильника.

— Гадаю, в мене таке обличчя, яке викликає довіру, — пробурчав він, а його друг Голст зітнув плечима й витріщився на свої нігті.

— То будь ти проклятий! Будьте прокляті ви всі!

Гуд розвернувся й сердито проштовхався за запону намету.

Джезаль помітив, що Баяз нахилився вбік і зашепотів майорові Опкеру:

— Заарештуйте того чоловіка, перш ніж він покине нашу територію.

— Заарештувати, мій пане, але ж… під прапором переговорів?

— Заарештуйте, закуйте в кайдани й відправте до Будинку питань. Клапоть білої тканини не може бути захистом від королівського правосуддя. Гадаю, розслідуваннями займатиметься очільник Ґойл.

— Гм… звісно.

Опкер підвівся, щоб вийти з намету слідом за добродієм, і Джезаль нервово всміхнувся. Сумнівів не було: Дубильник почув цю розмову, проте він і далі всміхався так, ніби майбутнє колишнього супутника його більше не обходило.

— Мушу вибачитися за свого партнера. В такій справі догодити всім неможливо. — Він пафосно змахнув рукою. — Проте не хвилюйтесь. Я виголошу велику промову перед маленькими людьми й скажу їм, нібито ми здобули все, за що боролись, а невдовзі вони подадуться назад, додому, не завдавши справжньої шкоди. Декому, може, й кортітиме здійняти бучу, та я певен, що ви зможете влаштувати на них облаву без особливих зусиль — так, полковнику Лютаре?

— Гм… ну… — промимрив Джезаль, геть не розуміючи, що відбувається. — Гадаю, ми…