Вест поволі пробрався крізь колишній табір Бетода, що за якісь пів години люті перетворився на велику купу сміття, розкиданого по голому каменю та твердій землі. Покорчені тіла людей і коней перемішалися з розтоптаними каркасами наметів, порваною й розтягнутою парусиною, розбитими бочками, поламаними скринями, начинням для готування їжі, латання й бою. Усе це було втоптано у збурену багнюку й усіяно брудними слідами копит і чобіт.

Посеред усього цього хаосу траплялися несподівані острівці спокою, де, здавалося, все лишилося неторканим, таким, яким, певно, й було, перш ніж Вест віддав наказ атакувати. Над багаттям, що тліло, досі висів казанок, а в ньому булькав суп. Кілька списів були охайно складені на купу поряд із табуретом і гострильним каменем, готові до заточування. Лежали правильним трикутником три скатки з постільними речами; у головах кожної були гарно складені ковдри, все в них було охайне й упорядковане, якщо не брати до уваги, що на них розвалився чоловік, а вміст його розтрощеного черепа розбризкався по блідій вовні.

Неподалік стояв коліньми в багнюці офіцер Союзу, який тримав на руках іншого офіцера. Вестові раптом стало боляче від упізнання. На колінах стояв його давній друг лейтенант Брінт. Безвільно лежав його давній друг лейтенант Каспа. Вест чомусь відчув сильне, майже непереборне бажання відійти, піднятися схилом не зупиняючись і вдати, ніби він їх не побачив. Довелося пересилити себе, щоб підійти до них. Рот у нього наповнився кислою слиною.

Брінт підвів погляд. Його бліде лице було залите сльозами.

— Стріла, — прошепотів він. — Просто випадковість. Він навіть шпагу не встиг витягнути.

— Не поталанило, — буркнув Пайк. — Не поталанило.

Вест поглянув униз. Справді, не поталанило. Він якраз розгледів зламану стрілу на краю Каспиної бороди, під підборіддям, але крові було напрочуд мало. Майже не було якихось відмітин. Трохи грязюки на одному рукаві форми, та й усе. Хоча очі Каспи, по суті, просто скосилися й дивилися в порожнечу, Вест не міг позбутися відчуття, що вони вдивляються просто у вічі йому. Вуста Каспи були сердито скривлені, а брови звинувачувально супилися. Вестові мало не захотілося впіймати його на цьому, поцікавитися, що він хоче сказати, а тоді довелося нагадати собі, що Каспа мертвий.

— Тоді треба послати листа, — пробурмотів Вест, перебираючи пальцями, — його рідним.

Брінт згорьовано шморгнув носом. Веста це чомусь відверто розлютило.

— Так, листа.

— Так. Сержанте Пайку, за мною.

Вест не міг устояти там більше ні хвилини. Він відвернувся від друзів, живого й мертвого, і покрокував уздовж долини, всіляко стараючись не зациклюватися на тому, що, якби він не віддав наказу атакувати, один із найприємніших і найменш шкідливих його знайомих досі був би живий. Мабуть, неможливо бути лідером без певної жорсткості. Однак жорсткість — це не завжди просто.

Вони з Пайком незграбно подолали розчавлений земляний вал і затоптаний окоп; долина невпинно вужчала, з обох боків насували високі кам’яні кручі. Тут трупів було більше. Північан, дикунів із Дунбрека, та й шанка теж; посічена місцевість була щедро ними всіяна. Тепер Вестові було видно стіну фортеці, звичайний замшілий горбок на місцевості, довкола підніжжя якого теж була розсипана смерть.

— І вони протрималися тут сім днів? — пробурмотів Пайк.

— Виходить, що так.

Єдиним входом там була груба арка посередині стіни. Ворота з неї були зірвані й лежали розбиті. У ній виднілося щось схоже на три дивні силуети. Опинившись ближче, Вест не без бентеги зрозумів, що це таке. На стіні висіли мертві, підвішені за шиї троє чоловіків. Їхні обм’яклі ноги в чоботях злегка погойдувалися приблизно на висоті людських грудей. Довкола тих воріт зібралася юрба похмурих північан, які не без задоволення глипали на ці підвішені трупи. Коли Вест і Пайк підійшли ближче, один жорстоко посміхнувся.

— Оце так, це ж мій давній друзяка Лютий! — сказав Чорний Доу. — Спізнився, еге ж? Ти, хлопче, завжди ворушився повільно.

— Виникли певні труднощі. Маршал Бурр мертвий.

— Возз’єднався з землею, так? Що ж, принаймні він у гарній компанії. За останні дні це сталося з багатьма хорошими людьми. Хто тепер у вас отаманом?

Вест протяжно вдихнув.

— Я.

Доу засміявся, а Вест подивився, як він сміється, і відчув, що його трішечки нудить.

— Великий отаман Лютий, ти диви! — Доу випростався і спародіював прийняте в Союзі вітання, тимчасом як трупи за ним поволі крутилися сюди-туди. — Познайомся з моїми друзями. Вони всі теж великі цабе. Оце-от Крендел Кривавець, бився за Бетода хтозна-відколи.

Він сягнув угору і штовхнув одне з тіл, а тоді подивився, як воно гойдається вперед-назад.

— Оце-от Білобок, і ніхто ніде не вмів краще вбивати людей і красти в них землю.

Тоді Доу штовхнув наступного так, що той закрутився в один бік, а тоді у протилежний, попри обм’яклі, мляві кінцівки.

— А ось Дрібнокост. Ніколи в житті не вішав суворішого засранця.

Цей останній із повішених був порубаний мало не на фарш; його обладунки з карбованим золотом були побиті й пом’яті, на грудях зяяла велика рана, а розпущене сиве волосся було залите кров’ю. Одна нога була відтята нижче коліна, а на землі під ним виднілася пляма засохлої крові.

— Що з ним сталося? — запитав Вест.

— Із Дрібнокостом? — Серед присутніх був великий гладкий горянин, Краммок-і-Фаїл. — Його перетяли в бою, коли він бився до останньої людини, ондечки.

— Так, справді, — підтвердив Доу й усміхнувся Вестові ще ширше, ніж зазвичай. — Але це, по-моєму, не причина не повісити його тепер.

Краммок розсміявся.

— Не причина!

Тоді всміхнувся, поглянувши на три тіла, що невпинно оберталися під рипіння мотузок.

— Гарно вони там висять, еге ж? Кажуть, найкрасивіше видовище на світі — це гойдання повішеного.

— Хто каже? — запитав Вест.

Краммок стенув великими плечима.

— Люди.

— Люди, так? — Вест проковтнув нудоту і проштовхався між повішених тіл до фортеці. — Явно якісь кровожерливі.

Шукач іще раз випив зі фляги. Він уже добряче п’янів.

— Ну, гаразд. Зробімо це.

Він скривився, коли Мовчун устромив голку, вишкірив зуби й засичав крізь них. До пульсації глухого болю додалося незле поколювання й неприємне відчуття. Голка проколола шкіру, потягнувши за собою нитку, і Шукачева рука почала палати дедалі сильніше. Він зробив іще один добрячий ковток, захитавшись уперед-назад, але це не допомогло.

— От лайно, — процідив він. — От лайно, от лайно!

Мовчун поглянув на нього.

— Тоді не дивись.

Шукач повернув голову. Йому відразу впала в око форма Союзу. Червона тканина посеред безмежної брунатної грязюки.

— Лютий! — прокричав Шукач, відчуваючи, що широко всміхається, попри біль. — Радий, що ти прорвався! Справді радий!

— Краще прийти пізно, ніж не прийти взагалі.

— З цим геть не посперечаєшся. Це правда.

Вест насуплено поглянув на Мовчуна, який зашивав йому руку.

— У тебе все гаразд?

— Ну, сам знаєш. Тул загинув.

— Загинув? — витріщився на Шукача Вест. — Як?

— Це ж бій, хіба ні? Убивати людей — це ж суть усієї цієї хуйні. — Він помахав флягою, обводячи все довкола. — Я сидів отут і думав, що міг би зробити інакше. Не дати йому спуститися зі сходів чи зійти разом із ним, щоб його постерегти, завалити небо — думав про всяку дурню, від якої не було користі ні мертвим, ні живим. Однак я, здається, не можу не думати.

Вест нахмурився, опустивши погляд на розітнуту борознами землю.

— Можливо, це гра без переможців.

— Ой, блядь! — загарчав Шукач, коли голка знову вколола йому передпліччя, й викинув порожню флягу. Та поскакала геть. — Та в цьому їбучому ділі взагалі немає переможців! Як на мене, до сраки все це.

Мовчун витягнув ножа й перерізав нитку.

— Поворуши пальцями.

Коли Шукач стиснув кулак, його рука запалала аж до плеча, проте він таки зімкнув пальці, загарчавши від болю, коли вони міцно стиснулися.