— Гаразд! Віддячте їм!

Усі враз поставали й випустили вниз залп. Загуділи тятиви, осипаючи тих падлюк стрімкими стрілами. Їхні луки, може, плювалися не так добре, та з висоти стріли все одно добряче били, а сховатися Бетодовим стрільцям не було за чим. Чимало їх відступило чи поповзло геть із криками й зойками, та лава за ними проштовхалася далі, стала на коліна й націлила арбалети.

Зашипів і полетів угору ще один залп стріл. Бійці попригиналися й попадали. Одна стріла ледве проминула голову Шукача й, цокнувши, відлетіла від скелі за ним. Шукачеві просто поталанило, що вона його не проштрикнула. Кільком іншим пощастило менше. Один хлопець лежав на спині з двома стрілами у грудях, дивився на них і знов і знов шепотів собі під носа: «От лайно».

— Падлюки!

— А ось вам!

Стріли полетіли в обидва боки; бійці кричали й цілилися, переповнюючись гнівом і зціплюючи зуби.

— Спокійно! Спокійно! — кричав Шукач. Але його ніхто не чув.

Стіни забезпечували їм перевагу — висоту й укриття, тож Шукачеві хлопці доволі швидко взяли гору. Стрільці Бетода почали безладно відступати, а тоді кілька з них покидали арбалети й дали драпака. Один зловив стрілу в спину. Решта дременула до рову, кидаючи своїх поранених, які тим часом повзали в багнюці.

— Угу, — знову подав голос Мовчун.

Поки вони обмінювалися стрілами, карли дісталися до самих воріт, прикривши голови щитами, щоб захиститися від каміння і стріл, які метали донизу горяни. Рів вони засипали за день чи два до того, і тепер колона розійшлася посередині й ті бійці в кольчугах заворушилися так, ніби почали передавати щось уперед. Шукач мигцем побачив, що саме. Довгий тонкий стовбур дерева, зрубаного для тарана; гілля на ньому було добре обрізане, щоб бійці могли впевнено його розгойдувати. Шукач почув, як таран уперше успішно вдарив у їхню жалюгідну пародію на ворота, і буркнув:

— От лайно.

Тепер погнали вперед купки трелів, легкоозброєних, у легких обладунках; вони несли драбини й сподівалися, що дістануться стін завдяки швидкості. Чимало з них падали, проштрикнуті списами чи стрілами, збиті камінням. Деякі їхні драбини відтіснили, але трели були швидкі й міцні і не припиняли роботи. Невдовзі на стінах опинилося кілька ватаг — іще кілька тим часом юрмилися на драбинах позаду, — які билися із людьми Краммока й брали гору лише завдяки свіжим силам і чисельності.

Тут пролунав гучний тріск, і ворота впали. Шукач побачив, як отой стовбур гойднувся востаннє і одна половина дверей умить завалилася. Карли помучилися з другою й відчинили її; від їхніх щитів відскочило, стрімко полетівши геть, кілька каменів. Кілька людей, які були попереду, посунули за ворота.

— От лайно, — сказав Мовчун.

— Вони пройшли, — видихнув Шукач і подивився, як Бетодові карли кольчужною хвилею сунуть далі в оту вузьку прогалину, затоптуючи важкими чобітьми розтрощені ворота, прибираючи кам’яні брили за ними й тримаючи яскраво розмальовані щити вгорі, а начищену до блиску зброю — напоготові. Обабіч них юрмами лізли по драбинах на стіну трели, відтісняючи горян Краммока по хідниках. Бетодове військо потоком линуло в розбиту фортецю, наче річка, що прориває греблю під час повені. Спершу то була цівка, а невдовзі — потоп.

— Я спускаюся! — загарчав Тул і витягнув із піхов великий довгий меч.

Шукач подумав, чи не спробувати його зупинити, але тоді просто втомлено кивнув і подивився, як Грозова Хмара збігає зі сходів, а за ним — іще кілька душ. Заступати їм шлях було безглуздо. Здавалося, вони швидко наближалися до того самого часу.

Часу, коли кожен обирає, де загине.

Лоґен побачив, як вони заходили у ворота, підіймалися містком і проникали до фортеці. Час неначе сповільнився. Він бачив, як у вранішньому сонці чітко виділяються малюнки на кожному щиті: чорне дерево, червоний міст, двоє вовків на зеленому полі, троє коней на жовтому. Виблискував і мерехтів метал: край щита, кільце в кольчузі, вістря списа, лезо меча. Вони все йшли та йшли, вигукуючи свої бойові кличі високими й тонкими голосами, як це було вже багато років. Лоґен поволі вдихав і видихав. Трели й горяни билися на стінах так, ніби перебували під водою. Звуки, які вони видавали, були невиразні й приглушені. Поки Лоґен дивився, як усередину ломляться карли, у нього пітніли, чухались і свербіли долоні. Якось не вірилося, що він мусить атакувати цих падлюк і вбити їх якомога більше. Яка дурня.

Він, як і завжди в такі часи, відчув потужне бажання розвернутися й побігти. Відчував довкола себе, як інші бояться, невпевнено совгаються, потихеньку відступають. Доволі розважливо — щоправда, тепер бігти було нікуди. Хіба що вперед, ворогові в зуби, сподіваючись їх витурити, перш ніж вони встигнуть тут закріпитися. Думати не було про що. Це їхній єдиний шанс.

Тож Лоґен високо здійняв меч Творця, не знати навіщо закричав і побіг. Почув крики довкола себе, відчув, як бійці рушають разом із ним, як штовхаються люди і бряжчить зброя. Земля, стіна й карли, на яких він біг, сіпалися й хиталися. Його чоботи гупали по землі, швидке дихання свистіло і стрімко виривалося разом із вітром.

Лоґен бачив, як карли квапливо ставлять щити, стають стіною, готують списи і зброю, та після проходження в ті вузькі ворота вони були в кепському стані: захвилювалися, коли на них кинулося з криками юрмище бійців. Бойові кличі позастрягали їм у горлянках, а радість на обличчях змінилася шоком. Кілька карлів по краях засумнівалися, завагалися й поволі посунули назад, а тоді на них накинулися Лоґен і всі інші.

Він спромігся ухилитися від невпевненого удару списом й добряче, вклавши в удар усю силу атаки, рубонути по чиємусь щиту. Чоловік за ним розтягнувся в багнюці. Коли спробував підвестися, Лоґен ударив його по нозі; клинок перетяв кольчугу й залишив видовжений поріз у плоті, тож боєць із криком повалився назад. Лоґен замахнувся на іншого карла й відчув, як меч Творця брязнув об металевий край щита і плавно ввійшов у плоть. Боєць забулькав і обблював кров’ю власну кольчугу.

Лоґен побачив, як у шолом одного бійця з глухим ударом увійшла сокира й залишила в ньому вм’ятину завбільшки з кулак. Ухилився від удару списом, і зброя застрягла між ребрами чолов’яги, який стояв поряд. Чийсь меч врізався в чийсь щит, і Лоґенові в очі полетіли тріски. Він кліпнув і сахнувся, гепнувся в багно, рубонув по руці, яка шарпнула його за плащ, і відчув, як та ламається й бовтається в кольчужному рукаві. На закривавленому обличчі закотились очі. Щось штовхнуло Лоґена у спину, і він мало не нахромився на меч.

Спершу там було майже ніде замахнутись, а відтак — узагалі ніде. Бійці напирали ззаду, вламувалися крізь ворота й завзято, бездумно долучалися до тисняви посередині. Лоґен був міцно затиснутий, плечем до плеча з іншими. Люди охали й гарчали, штрикали та штурхали один одного, кололися ножами й дряпали іншим обличчя пальцями. Лоґенові здалося, що в цій тисняві він побачив Дрібнокоста. У того шкірилися зуби, довге сиве волосся вибивалося з-під шолома, прикрашеного золотими завитками й забризканого червоними патьоками, а кричав він до хрипоти. Лоґен спробував прорватися до нього, та його підхопили сліпі течії бою, і вони добряче розійшлися.

Він штрикнув когось під краєм щита і скривився: відчув, як щось уп’ялося йому у стегно. Це було довго, повільно й пекло, і з часом ставало тільки гірше. Лоґен загарчав: клинок почав різати. Ним не махали й не штрикали — його просто тримали на місці, поки його притискало до цього клинка. Він забив ліктями, головою й зумів відірватися від цього болю, а тоді відчув на нозі вологий потік крові. Зрозумів, що довкола є простір, звільнив руку, якою тримав меч, рубонув по чийомусь щиту й, замахнувшись назад, розрубав комусь голову, а тоді збагнув, що його штовхнули до неї і його лице втискається в теплі мізки.

Краєчком ока помітив, як смикнувся вгору якийсь щит. Його край влучив Лоґенові в шию під підборіддям так, що його голова смикнулася назад і в ній спалахнуло сліпуче світло. Він незчувся, як покотився, закашлявся й поповз у багнюці серед чужих чобіт.