Попер не знати куди, хапаючись за землю та плюючись кров’ю, тимчасом як довкола чвакали й ледве рухалися в багнюці чоботи. Поповз крізь темний, жаский, мінливий ліс ніг; разом із миготливим світлом до нього згори пробивалися крики болю й люті. Ноги копали Лоґена, тупали по ньому, били його по всіх частинах тіла. Він спробував сяк-так підвестись, але знов обм’як, діставши чоботом по зубах. Перекотився, важко дихаючи, побачив бородатого карла в такому ж стані — хто його зна, на чийому боці той був, — який намагався встати, відштовхнувшись від землі. Їхні погляди на мить зустрілись, а тоді згори прилетів блискучий наконечник списа і штрикнув карла у спину — раз, другий, третій. Карл обм’як, а з його бороди потекла, булькаючи, кров. Довкола повсюди були тіла, що лежали горілиць і долілиць серед покинутого і зламаного спорядження; їх копали і штовхали, наче дитячі ляльки, та деякі з них іще сіпалися, за щось хапалися, бурчали.

Лоґен вереснув: чийсь чобіт сильно чвакнув йому по руці, втиснувши пальці у багнюку. Незграбно дістав ніж із-за пояса й почав кволо різати ногу над чоботом, стиснувши закривавлені зуби. Щось ударило його по маківці, і він знову гепнувся долілиць.

Світ обернувся на галасливе місиво, болючу пляму, масу ніг і гніву. Лоґен не знав, куди дивиться, де верх, а де низ. У роті відчувався смак металу, хотілося пити. В очі потрапила кров, потрапило багно, голова пульсувала болем, хотілося виблювати.

Повернутися на Північ і добитися помсти. І що він собі, нахуй, думав?!

Хтось закричав, зловивши стрілу з арбалета, однак Шукачеві ніколи було перейматися потерпілим.

Трели Білобока вибралися на стіну під вежею, і кілька вже обігнуло її й вийшло на сходи. Тепер вони мчали по них — наскільки можна було розігнатися на цих вузьких сходинках. Шукач опустив лук і незграбно витягнув із піхов меч, а другою рукою приготував ніж. Іще кілька бійців узяли списи й зібралися на вершині сходів, поки трели підіймалися. Шукач ковтнув. Він завжди недолюблював такі бої — лицем до лиця, коли від ворогів відділяє щонайбільше довжина однієї сокири. Він волів би битися на поважній відстані, та ці зарази, вочевидь, такого не планували.

Нагорі сходів почався незграбний бій: оборонці кололи списами, намагаючись поспихати трелів, а ті кололи у відповідь, штовхались щитами, намагалися закріпитись на майданчику вгорі, і всі стереглися, щоб не возз’єднатися з землею, гепнувшись із висоти.

Один прорвався зі списом, заволавши на все горло, і Мовчун спокійнісінько вистрілив йому в обличчя щонайбільше за крок чи два від нього. Трел заточився, ступив один-два кроки й зігнувся. З рота в нього стирчало оперення стріли, а з карку — наконечник. Тоді Шукач відтяв йому мечем маківку, і його труп розтягнувся на землі.

Великий трел із буйним рудим волоссям скакав сходами вгору, розмахуючи великою сокирою й ревучи, мов дурний. Ухилився від списа і здолав одним ударом лучника, розбризкавши кров по скелі, а тоді помчав далі. Люди кидалися від нього врозтіч.

Шукач здригнувся, спробував прикинутися недоумком, а тоді, коли на нього зверху полетіла сокира, чкурнув уліво, і лезо пролетіло зовсім поряд із ним. Рудий трел зашпортався — найпевніше, стомився після підйому по стіні й довгих сходах. Лізти йому довелося високо, тим паче зважаючи на те, що наприкінці його чекала лише смерть. Шукач добряче копнув рудого збоку по коліну, і в нього підігнулася нога; він хитнувся до краю сходів і заволав. Шукач рубонув його мечем і розітнув йому спину так, що трел упав за край. Він випустив сокиру й закричав, полетівши в повітрі.

Шукач відчув, як щось ворухнулося, і повернувся саме вчасно, щоб побачити, як на нього збоку наступає ще один трел. Крутнувся й відбив перший удар меча, а тоді охнув, відчувши, як другий удар влучив йому в передпліччя, і почув, як забряжчав його меч, випавши з обм’яклої руки. Шукач стрімко ухилився від чергового замаху, спіткнувся й упав на спину. Трел кинувся на нього, здійнявши меч, щоб доробити своє діло, та варто йому було ступити один крок, як ізбоку швидко показався Мовчун, схопив його за руку з мечем і притиснув її. Шукач незграбно підвівся, міцно взявся здоровою рукою за ніж і штрикнув трела просто у груди. Всі троє застигли на місці, щільно переплетені, посеред цього безуму, доки чолов’яга не помер. Тоді Шукач витяг ножа, а Мовчун дав тілові впасти.

На вежі вони взяли гору, принаймні поки що. На ногах іще залишався всього один трел; тоді Шукач побачив, як кілька його хлопців підвели трела до парапету й зіштовхнули його списами. Повсюди валялися трупи. Двадцятеро з лишком трелів, десь удвоє менше Шукачевих людей. Один із бійців підпирав кручу; його груди важко здіймалися від дихання, лице стало нездорово блідим, а закривавлені руки міцно трималися за розітнуті нутрощі.

Рука в Шукача працювала не так, як треба, пальці на ній безвільно висіли. Він закатав рукав сорочки й побачив на тій руці довгий вологий поріз від ліктя мало не до зап’ястка. У Шукача здригнулися нутрощі, і він викашляв і виплюнув трохи пекучого блювотиння. До чужих ран можна звикнути. Коли ж ріжуть твою плоть, це завжди жахає.

Унизу, зі внутрішнього боку стіни, бій перетворився на звичайну тисняву, рухливу й щільну. Шукачеві важко було зрозуміти, хто там на якому боці. Він застиг на місці, затиснувши в одній скривавленій руці скривавлений ніж. Тепер не було ні відповідей на запитання, ні планів. Тепер кожен був сам за себе. Цей день вони зможуть пережити лише завдяки талану, а Шукач починав сумніватися, що в нього ще є стільки талану. Він відчув, як хтось потягнув його за рукав. Мовчун. Поглянув, куди той показує пальцем.

За табором Бетода, посеред долини, насувала велика хмара пилу, брунатна імла. Під нею на вранішньому сонці виблискували обладунки вершників. Шукач міцно вчепився в зап’ясток Мовчуна: в ньому раптом знову зажевріла надія.

— Йобаний Союз! — видихнув він, майже не наважуючись у це повірити.

Вест примружився, глянувши в підзорну трубу, опустив її й подивився углиб долини, а тоді знову примружився й глянув у трубу.

— Ти впевнений?

— Так, сер. — Велике чесне лице Джеленгорма за вісім днів енергійної їзди верхи замурзалося брудом. — І вони, здається, ще тримаються, ледь-ледь.

— Генерале Полдере! — різко гукнув Вест.

— Так, мій лорд-маршале? — стиха озвався Полдер із новою для себе напускною улесливістю.

— Кавалерія готова до наступу?

Генерал кліпнув.

— Вона не розгорнута як годиться, останні кілька днів швидко їхала, та й наступатиме вгору, по посіченій місцевості, а супротивник у нас сильний і рішучий. Вона, звісно, вчинить так, як ви накажете, лорд-маршале, та, можливо, було б обачно зачекати, поки наша піхота…

— Обачність — це розкіш.

Вест насуплено поглянув на спокійний простір між двома пустками. Атакувати негайно, поки Шукач і його північани ще тримаються? Можливо, вони дістануть фору завдяки раптовості й разом розчавлять Бетода, однак кавалерія наступатиме вгору, а бійці й коні дезорганізовані й стомлені після складного переходу. Чи зачекати на прихід піхоти, до якого ще кілька годин, і влаштувати гарно спланований наступ? А може, тим часом Шукача та його друзів виріжуть до ноги, їхню фортецю захоплять, а Бетод добре приготується відбивати атаку лише з одного боку?

Вест пожував губу, намагаючись не думати про те, що від його рішення залежать тисячі життів. Атакувати зараз ризикованіше, проте зиск із цього може бути більшим. Це шанс закінчити війну щонайбільше за одну криваву годину. Можливо, їм уже ніколи не випаде нагоди заскочити короля північан зненацька. Як там казав йому Бурр у ніч перед смертю? Не можна бути видатним лідером без певної… жорсткості.

— Готуйтеся до наступу й розгорніть нашу піхоту в усті долини, щойно вона надійде. Ми не маємо допустити, щоб Бетод чи хтось із його сил утік. Якщо вже чимось жертвувати, то я хочу, щоб ці жертви мали певне значення. — Полдера це, здавалося, геть не переконало. — Генерале Полдере, ви змусите мене погодитися з оцінкою ваших бойових якостей, даною генералом Кроєм? Чи надумали довести, що ми обидва помиляємося?