Генерал виструнчився; його вуса завібрували несподіваним завзяттям.

— Довести, що ви помиляєтеся, сер, хоч я вас і поважаю! Негайно накажу піти в наступ!

Він пришпорив свого вороного бойового коня й полетів долиною туди, де саме юрмилася запилюжена кавалерія, а за ним погналися кілька офіцерів із його штабу. Вест посунувся в сідлі, стурбовано жуючи губу. Йому знову починала боліти голова. Наступ угору, на рішучого супротивника.

Дізнавшись про перспективу такої смертельної затії, полковник Ґлокта, поза сумнівом, усміхнувся б на весь рот. Принц Ладісла схвалив би таке зухвале нехтування чужими життями. Лорд Смунд поплескав би когось по спинах, заговорив би про силу й міць і виміг би вина.

А варто лише згадати, що сталося з цими трьома героями…

Лоґен почув потужний рев — ледь чутний, десь далеко. Його напівзаплющені очі різонуло світло, неначе бійці добряче розійшлися. Замиготіли тіні. Перед його обличчям чвакнув великий чобіт. Далеко вгорі ревіли голоси. Він відчув, як його хапають за сорочку, тягнуть у багнюці, а довкола зусібіч борсаються стопи й ноги. Він побачив до болю яскраве небо, кліпнув і пустив слину. Ліг і застиг, розм’яклий, як ганчірка.

— Лоґене! Ти цілий? Де болить?

— Я… — прохрипів він, а тоді закашлявся.

— Знаєш мене?

Хтось дав Лоґенові ляпаса, і він почав мляво думати. Над ним маячила якась кудлата постать, що темніла на тлі ясного неба. Лоґен примружився на неї. Якщо він не помиляється, Тул Дуру Грозова Хмара. Якого милого він тут робить? Думати було боляче. Що більше Лоґен думав, то більше потерпав від болю. Щелепа палала і, здавалося, стала вдвічі більшою, ніж зазвичай. Кожен вдих і видих у нього виходив судомним і слинявим.

Над ним заворушилися вуста здорованя, і в Лоґенових вухах загуркотіли й задзвеніли слова, та вони були лише шумом. Ногу неприємно пощипувало десь далеко, а серце підскакувало, сіпалося й било по голові. Він чув звуки, брязкіт і гуркіт, що насували на нього зусібіч, і вже від самих цих звуків йому боліло ще більше, щелепа палала ще сильніше, просто нестерпно.

— Не треба…

Повітря хрипіло і клацало, та звуків у нього не виходило. Голос уже не належав йому. Він з останніх сил простягнув руку, приклав долоню Тулові до грудей і спробував його відштовхнути, але здоровань тільки перехопив його долоню й натиснув на неї своєю.

— Та нічого, — буркнув Тул. — Я з тобою.

— Ага, — прошепотів Лоґен, і його закривавлені вуста розтягнулися в усмішці.

Він із несподіваною, страшною силою схопився за ту велику долоню, а другою рукою намацав руків’я схованого ножа, що грів йому шкіру. Раптом виринув гарний клинок, швидкий, як змія, й такий самий смертоносний, і вгруз у товстій шиї здорованя аж до руків’я. Коли гаряча кров полилася з його розітнутого горла, виринула разом зі слиною з роззявленого рота, просякнула його густу бороду, закрапала з його носа на груди, Тул явно здивувався, та дивуватися було не варто.

Торкнутися Кривавої Дев’ятки означає торкнутися смерті, а смерть не має улюбленців і ні для кого не робить винятків.

Кривава Дев’ятка підвівся, відштовхнув великий труп від себе, і його червона долоня міцно стиснулася на мечі велетня — важкому шматку яскравого, мов зоря, металу, темного і прекрасного, гідному знарядді для тієї роботи, що на нього чекала. Роботи було дуже багацько.

Але добра робота — це найкраще з благословень. Кривава Дев’ятка роззявив рота й заволав, виразивши в одному протяжному крику всю свою безмежну любов і безкінечну ненависть. Земля в нього під ногами швидко посунула, і кипучий, рухливий, прекрасний бій потягнувся до нього і прийняв у свої м’які обійми, а тоді він опинився вдома.

Обличчя мертвих довкола нього сунулися й розмивалися, ревучи прокляття й волаючи від злості. Однак їхня ненависть до Кривавої Дев’ятки лише робила його сильнішим. Довгий меч розкидав людей у нього на шляху, після чого вони зоставалися понівечені й розбиті, порубані й слиняві, завивали від щастя. Хто з ким б’ється, його не обходило. Живі по один бік, а він — по другий, і він пробивав собі червоний праведний шлях серед їхніх лав.

Зблиснула на сонці сокира, яскрава й вигнута, наче старий місяць, і Кривава Дев’ятка прослизнув під нею, відштовхнувши когось ударом важкого чобота. Суперник здійняв щит, але великий меч розітнув намальоване дерево й деревину під ним, а також руку під деревиною, а тоді розірвав кольчугу за рукою так, ніби то було лише павутиння, і розрізав чолов’язі живіт, неначе мішок із сердитими зміями.

Якийсь хлопчик зіщулився від страху та ковзнув назад на спині, тримаючись за чималий щит і сокиру, надто велику, щоб він міг її підняти. Кривава Дев’ятка засміявся з його страху, оголивши в усмішці яскраві зуби.

До нього неначе зашепотів якийсь тонкий голосок, закликаючи до стриманості, та Кривава Дев’ятка його майже не чув. Його меч, сильно замахнувшись, розбив і великий щит, і маленьке тіло, розбризкавши кров по землі, камінню і вражених обличчях тих, хто це споглядав.

— Добре, — мовив Кривава Дев’ятка й показав криваву усмішку.

Він був Великим Зрівнювачем. Чоловік, жінка, старе, молоде — з усіма він розбирався однаковісінько. В цьому й полягала груба краса справи, її жахлива симетрія, бездоганна справедливість. Від цього не втечеш і не відмовишся. Він вийшов уперед, вищий за гори, і люди засовгалися, забурмотіли, відходячи від нього подалі. Коло щитів, малюнків, квітучих дерев, бриж на воді й вишкірених облич.

Їхні слова лоскотали йому вуха.

— Це він.

— Дев’ятипалий.

— Кривава Дев’ятка!

Він стоїть посеред кола страху, і бояться вони недарма.

Їхня смерть записана в калюжах солодкої крові на гіркій землі. Про їхню смерть тихенько оповідає дзижчання мух на трупах за стіною. Їхня смерть написана в них на обличчях, лине з вітром, ховається у кривій лінії між горами й небом. Усі вони мерці.

— Хто наступний піде в землю? — прошепотів він.

Уперед вийшов сміливий карл, який мав на руці щит зі змією, що згорнулася клубком. Не встиг він бодай підняти списа, як меч Кривавої Дев’ятки описав широке коло, здійнявшись над його щитом і опустившись нижче його шолома. Вістря клинка відтяло йому щелепу, врізалось у плече наступного бійця, глибоко вгризлось йому в груди й увігнало його в землю. Із його німих вуст полетіла кров. Замаячив іще один, і меч упав на нього, як зоря з неба, розчавивши чолов’язі шолом і череп під шоломом аж до вуст. Тіло впало горілиць і весело затанцювало в багнюці.

— Танцюйте! — засміявся Кривава Дев’ятка, і меч закрутився довкола нього.

Він наповнював повітря кров’ю, розітнутою зброєю, частинами людських тіл, і це добро писало таємні листи й описувало священні візерунки, що їх міг бачити й розуміти лише він. Його кололи, зачіпали, били клинки, та вони були дрібницею. Він сторицею платив за кожну відмітину на охопленій вогнем шкірі, і Кривава Дев’ятка сміявся, а з ним сміялися без упину вітер, вогонь, обличчя на щитах.

Він був бурею у Високогір’ї, його голос — страшним, як грім, а рука — швидкою, смертоносною, безжальною, мов блискавка. Він угородив меча одному бійцеві в нутрощі, вирвав його назад і розбив якомусь чолов’язі рота ефесом, а тоді вільною рукою забрав у нього спис і прохромив цим списом шию третьому й мимохідь розпанахав бік якомусь карлові. Кривава Дев’ятка кружляв, крутився, перекочувався в п’яному запамороченні, плювався вогнем і сміхом. Зібрав довкола себе нове коло. Широке, як меч велетня. Коло, де світ належав йому.

Тепер його вороги никали за межею цього кола, відсувалися від нього у страху. Вони знали його, Кривава Дев’ятка бачив це за їхніми обличчями. Вони вже чули тихі оповіді про його роботу, а тепер він улаштував їм кривавий урок і вони знають, де там правда. Побачивши, що вони просвітилися, він усміхнувся. Той, хто стояв попереду, простягнув розкриту руку, нагнувся й поклав сокиру на землю.

— Тебе прощено, — шепнув Кривава Дев’ятка й сам кинув меч на землю. Той заторохтів.