Можливо, Лоґен сподівався, що його ніхто не впізнає. Що його всі забули. Що в них тепер нові турботи, а він буде просто людиною, такою, як усі. Але тепер він побачив на обличчі старого той самий вираз — зляканий до всирачки, — і йому стало зрозуміло, як воно буде далі. Так само, як колись. А найгірше було ось що: тепер, коли Лоґена впізнали і він побачив цей страх, цей жах і цю шану, він не був певен, що це видовище йому не подобається. Він же заслужив це, хіба ні? Зрештою, що правда, те правда.

Він — Кривава Дев’ятка.

До хлопця ще не зовсім дійшло.

— Ви з мене смієтеся, так? А наступного разу казатимете, що це приперся Бетод власною персоною?

От тільки ніхто не сміявся, а Лоґен підняв руку й поглянув крізь прогалину на місці середнього пальця. Хлопчина перевів погляд із його кукси на старого, що тремтів, а тоді назад.

— Бляха-муха, — прохрипів він.

— Де твій отаман, хлопче? — Лоґен злякався власного голосу. Беземоційного, мертвого, холодного, мов зима.

— Він… він… — Хлопчина тремтливо підняв палець і показав на дерева.

— Ну, що ж… Мабуть, я сам його винюхаю.

І хлопець, і старий втекли з Лоґенової дороги. Минаючи їх, він не всміхався, а радше відтягнув губи, показуючи їм зуби. У нього ж, як-не-як, була певна репутація, яку треба було підтримувати.

— Не турбуйтеся, — прошепотів він їм в обличчя. — Я ж на вашому боці, правильно?

Ніхто не сказав йому й слова, поки він ішов за спинами карлів до початку багаття. Кілька карлів озирнулися через плече, та на Лоґена зважали не більше, ніж на будь-якого новачка в таборі. Вони ще не здогадувалися, хто він такий, але скоро довідаються. Той хлопчина і той старий пошепки розкажуть іншим, і ця оповідь розійдеться довкола багаття, як це буває з розказаним пошепки, і за ним спостерігатимуть усі.

Лоґен сахнувся: поряд із ним ворухнулася велика тінь — така здорова, що він спершу прийняв її за дерево. Величезний чолов’яга, який чухав бороду й усміхався до вогню. Тул Дуру. Грозову Хмару не можна було сплутати ні з ким навіть у напівтемряві. Надто вже він був великий. Лоґен знову замислився, як у біса примудрився його здолати.

Тут він відчув дивне й сильне бажання просто опустити голову і пройти далі, в ніч, не озираючись. Тоді йому більше не доведеться бути Кривавою Дев’яткою. Залишаться тільки зелений хлопчисько і старигань, які присягатимуться, що якось уночі бачили привида. Можна було податися кудись далеко, почати спочатку, стати ким заманеться. Але Лоґен якось уже спробував це зробити, і добра йому з того не було. Минуле завжди йшло за ним по п’ятах і дихало йому в шию. Настав час розвернутись і поглянути йому в обличчя.

— Ну, добре, здорованю… — Тул придивився до нього в сутінках. Довкола його обличчя, схожого на велику скелю, й бороди, схожої на великий килимок, ворушилися жовтогаряче світло й чорна тінь.

— Хто… стривай…

Лоґен ковтнув. Тепер, якщо замислитися, він гадки не мав, що вони можуть подумати, коли побачать його знову. Вони ж, як-не-як, довго були ворогами, перш ніж подружити. Кожен із них бився з Лоґеном. Кожен дуже хотів його вбити й мав на це добрі причини. А тоді він утік на південь і кинув їх на поталу шанка. Що, як після річної чи навіть більшої розлуки йому не дістанеться нічого, крім холодного погляду?

А тоді Тул схопив його й мало на задушив у обіймах.

— Ти живий!

Відпустив Лоґена, щоб перевірити, чи ту людину схопив, а тоді знов обійняв.

— Так, живий, — прохрипів Лоґен, якому ледве стало на це дихання. Ну, хоч одна людина тепло його привітає.

Тул усміхався на весь рот.

— Не соромся. — Жестом покликав Лоґена за собою. — Хлопці просто всруться!

Той пішов за Тулом, відчуваючи, як серце мало не вискакує із грудей, до початку багаття, де мав сидіти отаман із найближчими до нього Іменитими. Вони справді були там, розсілися на землі. Шукач сидів посередині й тихенько бурмотів щось Доу. Мовчун із другого боку сперся на лікоть і вовтузився з пір’ям на своїх стрілах. Наче нічого й не змінилося.

— Шукачу, тут до тебе дехто прийшов, — сказав Тул. Голос у нього став високий від стримування таємниці.

— Що, справді? — Шукач поглянув на Лоґена, та він ховався в тіні за Туловим величезним плечем. — А це може зачекати, доки ми поїмо?

— Знаєш, мені здається, що не може.

— І чому ж? Хто це?

— Хто це? — Тул схопив Лоґена за плече і штовхнув його на світло вогню так, що той захитався. — Та це ж, блядь, Лоґен Дев’ятипалий!

Лоґенів чобіт ковзнув у багні, і він мало не гепнувся на дупу й був змушений добряче помахати руками, щоб утримати рівновагу. Всі балачки довкола вогню вмить затихли, і всі повернули обличчя в його бік. Два довгі застиглі ряди обм’яклих облич у мінливому світлі. Не було чути жодного звуку, крім зітхань вітру й потріскування вогню. Шукач витріщився на Лоґена так, ніби в нього перед носом пішли мертвяки, і в нього щомиті дедалі більше відвисала щелепа.

— Я думав, вас усіх перебили, — сказав Лоґен, знов опанувавши себе. — Гадаю, можна дивитися на речі аж занадто реально.

Шукач поволі звівся на ноги. Простягнув руку, а Лоґен її прийняв.

Говорити не було про що, зважаючи на те, скільки всього вони пройшли разом: бої з шанка, переходи через гори, війни й те, що було після воєн. Це тривало багато років. Шукач стиснув руку Лоґенові, той ударив по ній зверху другою рукою, і Шукач теж ударив по ній другою рукою. Вони всміхнулись один одному, кивнули, і все стало так, як було. Слова були зайві.

— Мовчун. Радий тебе бачити.

— Угу, — буркнув Мовчун і вручив йому кухоль, а тоді знову перевів погляд на стріли, наче Лоґен хвилину тому пішов відлити, а за хвилину повернувся, як усі й очікували. Лоґен мимохіть усміхнувся. Ні на що інше він і не сподівався.

— А це Чорний Доу там ховається?

— Сховався б краще, якби знав, що ти прийдеш. — Доу з усмішкою, не зовсім непривітною, оглянув Лоґена з голови до ніг. — Та це ж Дев’ятипалий власною персоною. А ти хіба не казав, що він беркицьнувся з кручі? — різко гукнув він Шукачеві.

— Я це бачив.

— О, я беркицьнувся… — Лоґен згадав вітер, що дув йому в рота, камінь і сніг, що крутилися довкола нього, і сильний удар, із яким вода вибила з нього дух. — Беркицьнувся й більш-менш уцілів.

Шукач звільнив для нього місце на розстелених шкурах біля багаття, і Лоґен сів, а інші сіли поряд.

Доу хитав головою.

— Тобі, гадові, завжди щастило з виживанням. Я мав би знати, що ти припрешся.

— А я був певен, що плоскоголові вас здолали, — зізнався Лоґен. — Як ви звідти вибралися?

— Нас витягнув Тридуба, — сказав Шукач.

Тул кивнув.

— Вивів нас і перевів через гори, а тоді крізь усю Північ аж до самої Енґлії.

— І ви, певно, всю дорогу сварились, як старі баби?

Шукач усміхнувся Доу.

— Дехто дорогою нив.

— А де Тридуба зараз? — Лоґенові не терпілося перекинутися словом із тим старим.

— Він мертвий, — повідомив Мовчун.

Лоґен поморщився. Він здогадувався, що таке можливо, якщо вже Шукач за старшого. Тул кивнув великою головою.

— Загинув у бою. Вів атаку на шанка. Загинув у бою з тією істотою. Тим Страховидлом.

— Йобана зараза. — Доу сплюнув у землю.

— А що Форлі?

— Мертвий, — різко відповів Доу. — Пішов до Карлеона попередити Бетода, що з-за гір ідуть шанка. Кальдер наказав його вбити, просто заради сміху. Падлюка!

Він сплюнув іще раз. Доу — він такий, завжди любив плюватися.

— Мертвий. — Лоґен похитав головою. Форлі мертвий і Тридуба мертвий — шкода, хай йому грець. Але ще не так давно він гадав, що вони всі возз’єдналися з землею, тож четверо живих — це в певному розумінні все одно було вельми незле. — Що ж. Вони обидва були славними людьми. Одними з найкращих, та й померли, здається, гідно. Принаймні як на людей.

— Так, — погодився Тул і підняв кухоль. — Цілком гідно. За мертвих.

Усі випили мовчки, а Лоґен, відчувши смак пива, прицмокнув губами. Надто давно його тут не було.