— Куди ти в біса дівся? — сердито поцікавився офіцер.

— Вистежував тих, хто напав на нас сьогодні.

— І що, спіймав? — запитав один із хлопців.

— Авжеж.

— І що?

— Вони мертві, — Лоґен кивнув на баюру на дні ями. — Тож вам не треба спати у воді. Той суп іще зостався?

— Скільки їх було? — різко спитав офіцер.

Лоґен поворушив жаринки в багатті, але казанок виявився порожнім. Клята його удача!

— П’ятеро.

— Ти, сам-один, пішов на п’ятьох?

— Спершу їх було шестеро, та одного я вбив на початку. Він десь отам між деревами. — Лоґен витягнув зі свого клунка окраєць хліба й потер ним казанок ізсередини — спробував принаймні помастити його жиром із м’яса. — Я почекав, доки вони заснули, і битися віч-на-віч довелося тільки з одним. Гадаю, мені просто завжди так таланило.

Та почувався він не таким уже й щасливчиком. У світлі від вогню було видно, що його рука досі заквецяна кров’ю. Темна кров потрапила Лоґенові під нігті, засохла в борознах на його долоні.

— Завжди таланило.

Офіцера це, вочевидь, не переконало.

— Звідки нам знати, що ти не один із них? Що ти не шпигував за нами? Що вони тепер не чекають отам, коли ти даси їм знак, що ми вразливі?

— Та ви всю дорогу були вразливі, — пирхнув Лоґен. — Але запитання слушне. Я думав, що ви можете його поставити. — Він витягнув із-за паска парусинову торбу. — Тому й приніс вам оце.

Офіцер, нахмурившись, простягнув руку до торби, потрусив її, щоб розкрити, й підозріливо зазирнув усередину. Ковтнув.

— Їх, як я вже казав, було п’ятеро. Тому там десять великих пальців. Тепер ти задоволений?

Офіцер, здавалося, відчував радше нудоту, ніж задоволення, проте кивнув, міцно стуливши вуста, і повернув торбу Лоґенові, тримаючи її на відстані витягнутої руки.

Той похитав головою.

— Залиш її собі. У мене нема середнього пальця. А великі всі на місці.

Віз хитнувся й зупинився. Останню милю чи дві вони не їхали, а повзли. Тепер дорога — якщо цим словом можна було назвати море багнюки — була захаращена безпорадними людьми. Вони із чваканням пересувалися з одного сухого місця до іншого, петляючи під ріденьким дощиком між безліччю застряглих возів і нещасних коней, стосами ящиків і бочок та підозріло похилих наметів. Лоґен бачив, як компанія забрьоханих хлопців силкувалася зрушити з місця фургон, який по осі коліс застряг у багні, — без особливого успіху. Це було все одно що бачити, як армія поволі тоне в болоті. Величезна кораблетроща на землі.

Тепер Лоґенових попутників зосталося семеро; вони були згорблені, худі й, здавалося, неабияк стомились від безсонних ночей і негоди на шляху. Один загинув, а ще одного вже відправили назад до Уффріта зі стрілою в нозі. Не найкращий початок мандрів на Півночі, та Лоґен сумнівався, що далі буде краще. Він зліз із задка воза, вгрузнувши чобітьми в доб­ре второвану багнюку, вигнув спину й потягнув зболілі ноги, а тоді стягнув свій клунок.

— Ну, удачі, — кинув Лоґен хлопцям. Жоден із них не заговорив.

Після того нічного нападу вони до нього майже не говорили. Найпевніше, їх збентежила та історія з великими пальцями. Втім, на думку Лоґена, вони дешево відбудуться, якщо не побачать тут нічого страшнішого. Він знизав плечима, розвернувся й почалапав крізь багнюку.

Просто попереду офіцерові з колони забезпечення читав мораль високий похмурий чолов’яга в червоній формі, найбільше схожий на головного серед цього гармидеру. За хвилину Лоґен його впізнав. Вони сиділи разом на бенкеті в зовсім іншому середовищі й розмовляли про війну. Тепер цей чоловік здавався старшим, худорлявішим, міцнішим. Його лице було сильно насуплене, а мокре волосся добряче посивіло, проте, зобачивши, що поряд стоїть Лоґен, він усміхнувся й підійшов до нього, простягнувши руку.

— Ради мертвих, — промовив він гарною північною мовою, — доля вміє пожартувати. Я тебе знаю.

— І я тебе.

— Дев’ятипалий, так?

— Правильно. А ти Вест. Із Енґлії.

— Так і є. Вибач, що не можу влаштувати тобі ліпший прийом, та армія дісталася сюди лише вчора чи позавчора, і порядку, як бачиш, у нас іще немає. Не туди, придурку! — гримнув він на візника, який намагався проїхати між двома іншими возами, хоча місця між ними явно було замало. — У цій клятій країні взагалі є літо?

— Воно перед тобою. А зими ти хіба не бачив?

— Гм. Ти маєш рацію. А що тебе сюди привело?

Лоґен вручив Вестові листа. Вест зігнувся, щоб уберегти його від дощу, й насуплено прочитав.

— Підпис — лорд-камергер Хофф, так?

— А це добре?

Вест віддав листа і скривив губи.

— Гадаю, може бути по-різному. Це означає, що ти маєш могутніх друзів. Або могутніх ворогів.

— А може, і тих, і тих.

Вест усміхнувся.

— Як на мене, вони завжди вкупі. Ти приїхав битися?

— Так.

— Добре. Нам завжди стане у пригоді людина з досвідом. — Вест подивився, як рекрути злізають із возів, і протяжно зітхнув. — У нас досі забагато зелених. Йди до решти північан.

— Із вами є північани?

— Так, і їх щодня більшає. Здається, багато з них не надто раді правлінню свого короля. Зокрема його домовленості із шанка.

— Домовленості? Із шанка? — Лоґен насупився. Він нізащо не подумав би, що навіть Бетод може так низько впасти, та це було далеко не першим розчаруванням у його житті. — На його боці б’ються плоскоголові?

— Однозначно. У нього плоскоголові, а в нас північани. Світ — дивне місце, далебі.

— Це вже точно, — похитав головою Лоґен. — Скільки їх у вас?

— Здається, за останніми підрахунками — душ із триста, хоча вони не надто тішаться, коли їх рахують.

— Тоді, мабуть, уважатиму, що їх триста один — якщо ви мене приймете.

— У них табір отам, на лівому фланзі. — Вест показав туди, де на тлі вечірнього неба темніли силуети дерев.

— Ясно. Хто їхній отаман?

— Такий собі Шукач.

Лоґен на одну довгу мить витріщився на співрозмовника.

— Такий собі хто?

— Шукач. Знаєш його?

— Можна й так сказати, — прошепотів Лоґен, і по його обличчю розтягнулась усмішка. — Можна й так сказати.

Швидко насували сутінки, а за ними швидко насувала ніч, і коли Лоґен підійшов до табору північан, ті саме розпалили велику ватру. Він бачив обриси карлів, які сідали обабіч багаття; на тлі полум’я їхні голови й плечі здавалися чорними. Чув їхні голоси та їхній сміх, який тепер, коли дощ припинився, гучно звучав у вечірньому затишші.

Лоґен уже давно не чув, щоб ціла юрба людей розмовляла лише північною, і ця мова звучала для нього дивно, хоч і була йому рідною. Це навіювало неприємні спогади. Натовпи кричать на нього, кричать на його підтримку. Натовпи кидаються в бій, радіють перемогам, тужать за загиблими. До нього звідкись доходив запах смаженого м’яса. Солодкий, насичений запах, від якого лоскотало в носі й бурчав живіт.

На жердині біля стежки почепили смолоскип, а під ним стояв явно знуджений хлопчина зі списом, який набурмосився на Лоґена, коли той підійшов. Певно, витягнув такий жереб — стояти на варті, поки інші їстимуть, — і це його, вочевидь, не надто тішило.

— Чого треба? — буркнув він.

— Шукач тут, із вами?

— Так, а що?

— Мені треба з ним поговорити.

— Та невже?

До них підійшов іще один чоловік, уже далеко не в розквіті літ, із пишним сивим волоссям і обвітреним лицем.

— Що тут у нас?

— Новачок, — буркнув хлопчина. — Хоче побачити отамана.

Старий примружився на Лоґена й насупився.

— Друже, я тебе знаю?

Лоґен підвів обличчя так, щоб на нього впало світло смоло­скипа. Краще подивитися людині в очі, показатись їй і показати, що не відчуваєш страху. Так його навчав батько.

— Не знаю. А що, знаєш?

— Звідки ти прийшов? Із ватаги Білобока, так?

— Ні. Працював сам.

— Сам? Ну, що ж… Здається, я тебе впі… — Старий вирячив очі, у нього безвільно відвисла щелепа, а лице стало біле, як шматок крейди. — Блядь, ради мертвих, — прошепотів він і незграбно позадкував. — Це ж Кривава Дев’ятка!