— Мабуть, загинув.

— Загинув? Як?

— Із ними хтось був, Вороне. Якийсь здоровий мудак.

Ворон. Лоґен знав це ім’я. І впізнав голос, коли його почув. Іменитий, який бився за Дрібнокоста. Їх із Лоґеном не можна було назвати друзями, та вони знали один одного. Стояли поруч у строю під Карлеоном, билися там пліч-о-пліч. А тепер вони тут, і їх знову розділяє щонайбільше кілька кроків, але вони цілком готові вбити один одного. Витівки долі часом бувають чудними. Від бою з кимось до бою проти когось усього один крок. Значно ближче, ніж до того, щоб не битися взагалі.

— То був північанин? — долинув голос Ворона.

— Може, й так. Хай хто то був, а він своє діло знав. Надійшов дуже швидко. Я не встиг вистрілити.

— Зараза! Ми такого не допустимо. Отаборимося тут, а завтра підемо за ними. Може, тоді й прикінчимо його, того здоровила.

— О, так, прикінчимо його нахуй. За це не хвилюйся. Я йому шию розітну, тому гадові.

— Ну й молодець. А доти можеш пильнувати його, поки всі ми поспимо. Може, цього разу ти не заснеш від гніву, га?

— Так, отамане. Правду кажеш.

Лоґен сидів і дивився, раз у раз помічаючи дещо між дерев, поки їхня четвірка розкладала ковдри й готувалася до сну. П’ятий повернувся спиною до решти, дивлячись у той бік, звідки вони прийшли, й почав нести варту сидячи. Лоґен зачекав і почув, як один захропів. Почав накрапати дощ, який стукав і стікав по гіллю сосон. За якийсь час він став крапати Лоґенові у волосся, під одяг, стікати по його обличчю й падати на вологу землю: крап-крап-крап. А Лоґен сидів, нерухомий і мовчазний, як камінь.

Терпіння може бути грізною зброєю. Та хіба одиниці навчаються нею користуватися. Важко думати про вбивства, коли опиняєшся в безпеці й кров у жилах остигає. Проте Лоґенові це завжди вдавалося. Тож він сидів, коротаючи повільний час, і думав про давнє минуле, доки місяць не опинився високо в небі й між деревами разом із лоскітливим дощем не полилося бліде світло. Бліде світло, якого Лоґенові було досить, щоб виконати свою роботу.

Він розпрямив ноги й заворушився, пробираючись між стовбурів дерев і обережно ступаючи по підліску. Дощ був йому союзником: його стукіт і крапання приховували тихі звуки Лоґенових чобіт, поки він обходив вартового ззаду.

Лоґен дістав ножа з вологим клинком, який зблиснув у нерівномірному місячному світлі, а тоді вибрів із-поміж дерев і пройшов крізь їхній табір. Пройшов між тими, хто спав, так близько, що міг їх помацати. По-братньому близько. Вартовий невдоволено шморгнув носом і посунувся, натягнувши на плечі мокру ковдру, всіяну мерехтливими крапельками дощу. Лоґен зупинився й зачекав, опустив погляд на бліде лице одного з поснулих, звернене вбік, із заплющеними очима й роззявленим ротом. Дихання чоловіка злегка курилося серед вологої ночі.

Тепер вартовий застиг, а Лоґен підкрався до нього, затамувавши подих. Простягнув ліву руку, ворушачи пальцями в імлистому повітрі й чекаючи слушної миті. Простягнув правицю, міцно стиснувши в ній жорстке руків’я ножа. Відчув, як шкіряться його зціплені зуби. Час настав, а коли час настає, треба діяти, не озираючись назад.

Потягнувшись убік і вперед, Лоґен міцно затиснув рукою рота вартовому, швидко й жорстоко різонув того по горлу — так глибоко, що відчув, як клинок дряпнув кістки його шиї. Вартовий трохи посмикався й попручався, та Лоґен тримав його міцно, так, як тримають кохану людину, а звуків він не видавав — хіба що тихо забулькотів. Лоґен відчув у себе на руках кров, гарячу й липку. Інші його ще не бентежили. Якщо один із них прокинеться, то побачить лиш обриси однієї людини в пітьмі, а це вони й очікують побачити.

Невдовзі вартовий обм’як, і Лоґен обережно поклав його на бік. Його голова безвільно звісилася. Під мокрими ковдрами безпорадно лежали чотири тіла. Може, й був колись такий час, коли Лоґенові довелося б готувати себе до такої роботи. Коли йому довелося б подумати, чому так чинити правильно. Та якщо колись так і було, то цей час уже давно минув. На Півночі людей убивають, поки вони думають. Тепер ці люди — просто чотири завдання, які треба виконати.

Лоґен підкрався до першого, підняв закривавлений ніж і вдарив згори вниз, просто в серце, проштрикнувши йому плащ і затиснувши рукою рота. Чолов’яга помер іще тихіше, ніж спав. Лоґен кинувся на другого, готовий зробити те саме. Його чобіт гепнув у щось металеве. Можливо, флягу для води. Хай що то було, звук вийшов доста гучний. Той другий розплющив очі й почав підійматися. Лоґен угородив ножа йому в нутрощі й потягнув зброю, розтинаючи йому живіт. Чоловік якось захрипів, роззявивши рота, вибалушивши очі й ухопивши Лоґена за передпліччя.

— Га? — сів і витріщився третій. Лоґен вирвав руку і здійняв меча. — Шо за…

Чоловік несвідомо підняв руку, і тьмяний клинок відтяв його долоню від зап’ястка, а тоді глибоко врізався йому в череп. У вологе повітря здійнялися чорні бризки крові, а чоловік перекинувся на спину.

Але останній із них завдяки цьому дістав удосталь часу, щоб викотитися з ковдри й ухопити сокиру. Тепер уцілілий стояв зігнувшись і розкинувши руки, готовий до бою, як той, хто вже вдосталь у цьому вправлявся. Ворон. Лоґен чув, як він дихає, бачив, як його дихання куриться серед дощу.

— Тра було почати з мене! — процідив Ворон.

Лоґен не міг цього заперечити. Він збирався перебити їх усіх і не дуже замислювався, в якому порядку це робити. Однак тепер перейматися цим було трохи запізно. Він стенув плечима.

— Та яка різниця, почати чи закінчити?

— Побачимо.

Ворон здійняв сокиру в імлисте повітря, тупцяючись і шукаючи слабкого місця. Лоґен стояв нерухомо й переводив подих. Його меч повис ізбоку, поки він стискав у кулаці його холодне й мокре руків’я. Лоґен ніколи не любив рухатися, перш ніж настане час.

— Краще назвися мені, поки ще дихаєш. Мені приємно знати, кого я вбив.

— Ти вже мене знаєш, Вороне. — Лоґен підняв другу руку, розчепіривши пальці, і на його закривавленій долоні й закривавленій куксі пальця заблищало місячне сяйво. — Ми стояли поряд у строю під Карлеоном. Ніколи не думав, що ви так швидко мене забудете. Але мало що складається так, як ми очікуємо, еге ж?

Ворон уже перестав рухатися. У темряві Лоґен бачив хіба що блиск в очах чоловіка, але помітив у його позі сумнів і страх.

— Ні, — прошепотів Ворон, хитаючи головою в темряві. — Не може бути! Дев’ятипалий помер!

— Та невже? — Лоґен глибоко вдихнув і поволі видихнув у вологу ніч. — Тоді я, напевно, його привид.

Хлопці із Союзу викопали якусь нору, щоб у ній засісти, а з боків обклали її мішками та ящиками замість валу. Лоґен раз у раз бачив, як над краєм з’являлося чиєсь обличчя, вдивляючись у дерева, або ж від наконечника стріли чи списа відбивалося тьмяне світло вогню, що догоряв. Окопалися, чекають нового нападу із засідки. Якщо раніше вони були нервові, то тепер, найпевніше, вже всиралися. Щойно Лоґен покажеться, хтось із них, мабуть, злякається й застрелить його. Спуск на тих клятих союзних арбалетах спрацьовував від одного дотику, щойно їх натягували. Це було б цілком у його дусі — бути вбитим своїми на краю світу, та особливого вибору він не мав. Не пішки ж на фронт добиратися.

Тож Лоґен прокашлявся й гукнув:

— Ви там не стріляйте і взагалі!

За кілька кроків ліворуч від нього спрацювала тятива, і стріла з арбалета з глухим ударом врізалася в дерево. Лоґен пригнувся до мокрої землі.

— Не стріляйте, я сказав!

— Хто там?

— Це я, Дев’ятипалий!

Мовчання.

— Північанин, який їхав на возі!

Запала довга тиша. Дехто зашепотів.

— Гаразд! Тільки виходь поволі й тримай руки так, щоб ми їх бачили!

— Добре! — Лоґен розпрямився й потихеньку вийшов із-поміж дерев, задерши руки вгору. — Тільки не стріляйте в мене, згода? Ви самі обіцяли!

Він пішов до вогню, розкинувши руки і кривлячись від думки про те, що може щохвилини дістати стрілу в груди. Впізнав обличчя хлопців, яких бачив раніше, а ще — офіцера, який командував колоною забезпечення. Кілька з них не зводили з нього арбалетів, поки він неквапом ішов по тимчасовому парапету і спускався до окопу. Викопали його перед вогнем, але не надто добре, і на його дні утворилася велика баюра.