Харлен Морроу,

секретар верховного судді Маровії

Там, м’яко кажучи, смерділо. «Здається, кількасот живих свиней пахнуть не так солодко, як можна подумати». Підлога затіненого складу була слизькою від їхнього смердючого рідкого гною, а сперте повітря повнилось їхнім відчайдушним галасом. Вони кричали й кувікали, рохкали й штовхались у тісних загонах — може, відчували, що ніж різника не так уже й далеко. Однак, як зауважив Морроу, Ґлокту не лякав гамір, ножі чи, якщо вже на те пішло, неприємний запах. «Як-не-як, я ж цілоденно пробираюся крізь бруд у переносному значенні слова. Нащо боятися справжнього бруду?» Зі слизькою підлогою було складніше. Він шкутильгав, ступаючи зовсім помалу, й відчував, як його ноги палають. «Уявіть собі: прибути на зустріч укритим свинячим гноєм. Тоді я аж ніяк не видавався б таким страхітливо безжальним, як треба. Чи не так?»

Тоді він побачив Морроу. Той спирався на один із загонів. «Неначе фермер, який милується своїм знаменитим стадом». Ґлокта пошкутильгав до нього, чвакаючи чобітьми, кривлячись і важко дихаючи. По його спині стікав цівками піт.

— Що ж, Морроу, мушу відзначити: ви чудово вмієте зробити так, щоб дівчина відчула себе особливою.

Секретар Маровії, маленький кругловидий чоловічок в окулярах, усміхнувся йому.

— Очільнику Ґлокто, дозвольте передусім сказати вам, що надзвичайно шаную ваші досягнення в Гуркулі, ваші методи ведення переговорів, а також…

— Морроу, я тут не заради обміну люб’язностями. Якщо вам не йдеться більше ні про що, можна було б, як на мене, обрати місце із кращим запахом.

— І краще товариство, не сумніваюся. Тоді до роботи. Часи зараз непрості.

— Тут я з вами згоден.

— Зміни. Невизначеність. Збентеженість селянства…

— Як на мене, не збентеженість, а дещо трохи більше. Хіба не так?

— Тоді бунт. Залишається сподіватися, що довіра Закритої Ради до полковника Лютара буде виправдана й він зупинить бунтівників за межами міста.

— Я не повірив би, що його труп може зупинити стрілу, проте гадаю, що в Закритої Ради були свої причини.

— У Закритої Ради вони завжди є. Хоча, звісно, її члени не завжди згодні між собою. — «Та вони ніколи не бувають згодні між собою. В тому клятому органі це — майже правило». — Але потерпають від їхньої незгоди, — Морроу багатозначно визирнув із-за окулярів, — ті, хто їм служить. Зокрема, мені здається, що ми надто часто наступали один одному на ноги, щоб почуватися комфортно.

— Хе, — посміхнувся Ґлокта, ворушачи затерплими пальцями в чоботі. — Щиро сподіваюся, що ваші ноги не надто постраждали. Геть не зміг би дивитися собі в очі, якби ви через мене закульгали. Може, у вас є на думці якесь рішення?

— Можна й так сказати. — Морроу всміхнувся, дивлячись, як свині вовтузяться, рохкають і лізуть одна на одну. — У моєму дитинстві на нашій фермі були кабани. — «Згляньтеся. Що завгодно, крім історії з життя». — Я мусив їх годувати. Вставати зранку, коли надворі ще було темно, а видихнуте повітря клубочилося на холоді.

«О, яскрава виходить картина! Молодий пан Морроу по коліна в багнюці споглядає, як об’їдаються його свині, і мріє про втечу. Про чудесне нове життя у блискучому місті!»

Морроу всміхнувся Ґлокті. Тьмяне світло виблискувало на скельцях його окулярів.

— Знаєте, ці істоти готові їсти що завгодно. Навіть калік.

«А… Он воно що».

Тут Ґлокта й помітив, що до них із віддаленого боку будівлі нишком наближається якийсь чоловік. Здоровань у подертому плащі, який тримається тіней. Він міцно притиснув одну руку до тулуба, сховавши долоню в рукаві. «Неначе ховає там ніж, і ховає не надто добре. Краще просто підійти з усмішкою на обличчі, тримаючи лезо на видноті. На бійні є сотня причин носити із собою ніж. Зате намагатися його сховати можна лише з однієї причини».

Він озирнувся через плече, скривившись, коли в нього клацнула шия. Із того боку підкрадався ще один чоловік, вельми схожий на першого. Ґлокта здійняв брови.

— Убивці? Страшенно неоригінально.

— Може, це й неоригінально, та вони, на мою думку, видадуться вам доста ефективними.

— То мене мають забити на бійні, так, Морроу? Зарізати в різника! Занд дан Ґлокта, серцеїд, переможець Турніру, герой Гуркської війни, висраний десятком різних свиней!

Він пирснув від сміху так, що довелося витирати з верхньої губи шмарклі.

— Дуже радий, що вам до вподоби іронія цієї ситуації, — дещо засмутившись, пробурмотів Морроу.

— О, вона мені до вподоби. Згодувати свиням. Це так очевидно, що скажу чесно: не очікував такого. — Ґлокта протяжно зітхнув. — Але не очікувати чогось й не підготуватися до цього — це абсолютно різні речі.

Завдяки галасу кабанів тятива арбалета залишилася нечутною. Убивця спершу неначе послизнувся, впустив свій блискучий ніж, а тоді несподівано впав на бік. Відтак Ґлокта побачив, що з його боку стирчить стріла. «Це, звісно, не надто великий сюрприз, та однаково це завжди нагадує чари».

Найманець із протилежного боку складу вражено позадкував, але так і не побачив, як практик Вітарі безшумно подолала загороду порожнього загону за ним. У пітьмі зблиснув метал: вона розітнула сухожилки в зарізяки під коліном, і той упав. Його крик швидко затих, коли Вітарі міцно затягнула в нього на шиї свій ланцюг.

Северард легко зіскочив із крокв ліворуч від Ґлокти і чвакнув, приземлившись у багнюку. Неспішно рушив уперед з арбалетом на плечі, ногою відштохнув упалий ніж у темряву й опустив погляд на підстреленого.

— Я винен тобі п’ять марок! — гукнув він Фростові. — Не влучив у серце, хай йому грець. Може, в печінку?

— У пефінку, — буркнув альбінос і вийшов із тіні у віддаленому кінці складу.

Чолов’яга насилу став на коліна і схопився за стрілу, що проштрикнула йому бік. Його перекошене лице наполовину вкрилося брудом. Фрост, ідучи повз нього, здійняв дрючок і з хрускотом ударив найманця по потилиці. Це вмить поклало край його крикам, і він ляпнувся долілиць у багно. Вітарі тим часом повалила свою жертву на підлогу й стала колінами чоловікові на спину, тягнучи за ланцюг у нього на шиї. Він пручався дедалі кволіше і врешті зупинився. «Ще трохи мертвої плоті на підлозі бійні».

Ґлокта знову поглянув на Морроу.

— Як швидко може змінитися ситуація! Так, Харлене? Спершу всі хочуть тебе знати. А далі? — Ґлокта сумовито постукав брудним кінцем ціпка по своїй нікчемній нозі. — Тобі хана. Це жорстокий урок.

«Кому, як не мені, знати?»

Секретар Маровії позадкував і швидко облизав губи, виставивши перед собою одну руку.

— Зачекайте-но…

— Чому? — Ґлокта випнув нижню губу. — Ви справді вважаєте, що ми після цього можемо полюбити один одного?

— Може, нам удасться дійти якоїсь…

— Мене не засмутило те, що ви спробували мене вбити. Але зробити це так жалюгідно? Ми ж професіонали, Морроу. Те, що ви подумали, ніби це може спрацювати, просто ображає.

— Зачіпає за живе, — буркнув Северард.

— Ранить, — проспівала Вітарі, дзенькаючи ланцюгом у темряві.

— І гвибоко обувює, — пробурчав Фрост і погнав Морроу назад, до загону.

— Треба було й далі лизати велику п’яну дупу Хоффа. А може, залишитися на фермі, зі своїми свиньми. Може, це й тяжка робота, рано-вранці й таке інше. Але з неї можна прожити.

— Тільки зачекайте! Тільки за-а-а-а…

Северард ухопив Морроу за плече ззаду, проштрикнув йому збоку шию і спокійно, неначе патраючи рибу, вирізав йому горло.

Кров залила Ґлокті чоботи, і він скривився й незграбно позадкував, коли його знівечену ногу охопив біль.

— От лайно! — процідив він крізь ясна, мало не спіткнувшись і не гепнувшись дупою в багно. Встояв Ґлокта лише завдяки тому, що відчайдушно вчепився в огорожу поряд із собою. — Його не можна було просто задушити?

Северард стенув плечима.

— Результат такий самий, хіба ні?