«Штурвал відламується й залишається в моїх труських руках…»
Ґлокта поморщився й вирішив узагалі нічого не казати.
— Тоді зроби нам ласку й не відвертай нашої уваги чутками, — єхидно промовив Сульт, зневажливо скрививши вуста. «Корабель щезає під безжальними хвилями, його вантаж, безцінні попередження, поринає в морську глибінь, а капітана ніхто й не шукатиме». — У нас є нагальніші проблеми, ніж легіон гуркських примар!
— Звісно, Ваше Преосвященство.
«Якщо ж гурки прийдуть, кого ми повісимо? О, звісно, очільника Ґлокту. І чому тільки цей клятий каліка нічого не сказав?»
Сультові думки вже закружляли звичними колами.
— У нас тридцять один голос, а в Маровії — двадцять із гаком. Тридцять один. Замало, щоб змінити ситуацію. — Він похмуро захитав головою, пробігаючи папери блакитними очима. «Неначе є якийсь новий спосіб поглянути на них, завдяки якому ця жахлива арифметика зміниться». — Відверто замало.
— Хіба що ми порозуміємося з верховним суддею Маровією.
Знову мовчання, навіть ніяковіше, ніж попереднього разу. «Ой леле. Напевно, я сказав це вголос».
— Порозуміємося? — процідив Сульт.
— З Маровією? — вереснув Ґойл, радісно вирячивши очі. «Коли безпечні варіанти вичерпано, треба ризикувати. Хіба не це я казав собі, їдучи до мосту, поки по той його бік збиралися гурки? О, так, знову до бурі…»
Ґлокта глибоко вдихнув.
— Крісло Маровії в Закритій Раді не стійкіше за будь-яке інше. Може, раніше ми й працювали один проти одного, та лише за звичкою. У цьому голосуванні в нас однакові цілі. Забезпечити слабкого кандидата і зберегти рівновагу. Разом у вас понад п’ятдесят голосів. Цього цілком може вистачити, щоб змінити результат.
Ґойл зневажливо посміхнувся.
— Об’єднатися з тим лицемірним любителем селян? Чи ви з глузду з’їхали?
— Стули пельку, Ґойле. — Сульт довго й сердито дивився на Ґлокту, задумливо стиснувши губи. «Може, думає, як мене покарати? Знову влаштувати мені словесне шмагання? Чи відшмагати мене по-справжньому? Чи зробити так, щоб моє тіло знайшли…» — Ти маєш рацію. Піди поговори з Маровією.
«Занд дан Ґлокта знову герой!» У Ґойла відвисла щелепа.
— Але ж… Ваше Преосвященство!
— Час для гордині давно минув! — пробурчав Сульт. — Ми маємо хапатися за будь-який шанс не допустити до трону Брока та всіх інших. Маємо знаходити компроміси, хай які болючі, і приймати будь-яких можливих союзників. Іди! — процідив він через плече, склав руки на грудях і знову повернувся до своїх тріскучих паперів. — Домовся з Маровією.
Ґлокта незграбно підвівся зі стільця. «Шкода покидати таке чудове товариство, та коли обов’язок кличе…» Він обдарував Ґойла дуже короткою беззубою усмішкою, а тоді взяв ціпок і пошкутильгав до дверей.
— І ще одне, Ґлокто! — Він скривився, знову повернувшись обличчям до кімнати. — Поки що в нас із Маровією, може, й подібні цілі. Та довіряти йому ми не можемо. Ступай з обережністю.
— Звісно, Ваше Преосвященство.
«Завжди так роблю. А як інакше, коли кожен крок завдає нестерпного болю?»
Особистий кабінет верховного судді був великий, завбільшки з повітку, а його стеля була прикрашена старою ліпниною та оповита тінями. Хоча вечір іще навіть не почався, через густий плющ за вікнами й товстий шар бруду на шибках у кабінеті царювали вічні сутінки. На кожній поверхні були неохайно складені папери, готові щомиті попадати. Купи документів, перев’язані чорною стрічкою. Гори шкіряних тек. Стоси запилюжених пергаментів, обписаних розкішним каліграфічним почерком і скріплених печатками з червоного сургучу та блискучої позолоти. Здавалося, там стільки законодавства, що стане на ціле королівство. «Та, мабуть, так воно і є».
— Добрий вечір, очільнику Ґлокто.
За довгим столом біля порожнього каміна сидів сам Маровія. Стіл був накритий для вечері. Завдяки мерехтінню канделябра кожна тарілка виблискувала в напівтемряві.
— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я їстиму під час розмови? Волів би повечеряти у своїх затишних кімнатах, але дедалі частіше мушу їсти тут. Дуже багато справ, розумієте? Та ще й один із моїх секретарів, здається, без попередження вийшов у відпустку. — «Ба більше, він вийшов у відпустку на підлогу бійні, промандрувавши кишками цілого стада свиней». — Не хочете до мене долучитися?
Маровія показав на великий кусень ледве просмаженого м’яса, що стояв посередині й плавав у кривавій підливці.
Ґлокта облизав голі ясна й умостився на стільці навпроти Маровії.
— Був би дуже радий, ваша милосте, та в мене на заваді стоять закони стоматології.
— А, звісно… Цих законів не обійти навіть верховному судді. Співчуваю вам, очільнику. Гарний шматок м’яса — одна з найбільших насолод для мене, і що кривавіший він, то краще. Я завжди кажу своєму кухареві: просто покажи йому полум’я. Просто покажи. — «Кумедно. Я наказую своїм практикам починати так само». — І чим я завдячую цьому несподіваному візиту? Ви прийшли з власної волі чи на наполягання свого начальника, мого шановного колеги із Закритої Ради, архілектора Сульта?
«Тобто вашого непримиренного, смертельного ворога із Закритої Ради?»
— Його Преосвященство знає, що я тут.
— Справді? — Маровія відтяв іще один шматочок і переніс його собі на тарілку, поки з нього крапало. — І з яким посланням він вас відправив? Може, це пов’язане із завтрашніми подіями у Відкритій Раді?
— Ваша милосте, ви зіпсували мені сюрприз. Можна висловитися начистоту?
— Якщо вмієте.
Ґлокта відповів верховному судді беззубою усмішкою.
— Ця історія з голосуванням жахливо впливає на роботу. Ці сумніви, ця невизначеність, ця тривога. Це погано впливає на роботу всіх.
— Декого це стосується більше, ніж інших.
Ніж Маровії завищав об тарілку: він відрізав від свого м’яса смужку жиру скраю.
— Звісно. Особливо ризикують ті, хто перебуває в Закритій Раді, а також ті, хто морочиться за їхніми дорученнями. Навряд чи їм нададуть таку свободу, якщо на престол після голосування зійде така могутня людина, як Брок чи Ішер.
«Ба більше, дехто з нас навряд чи доживе до кінця тижня».
Маровія наколов на виделку скибку моркви й кисло поглянув на неї.
— Прикра ситуація. Для всіх зацікавлених осіб було б краще, якби Рейнолт або Ладісла досі були живі. — Він ненадовго замислився над сказаним. — Принаймні якби досі був живий Рейнолт. Однак завтра буде голосування, хай як ми рвемо на собі волосся. Тепер важко зрозуміти, в який спосіб усе можна виправити. — Перевів погляд із моркви на Ґлокту. — Чи ви щось запропонуєте?
— Ви, ваша милосте, контролюєте від двадцяти до тридцяти голосів у Відкритій Раді.
Маровія знизав плечима.
— Не можу заперечувати, що маю певний вплив.
— Сам архілектор може розраховувати на тридцять голосів.
— Пощастило Його Преосвященству.
— Не факт. Якщо ви, як завжди, виступите проти один одного, ваші голоси не означатимуть нічого. Один за Ішера, другий за Брока — і нічого не зміниться.
Маровія зітхнув.
— Сумний кінець для наших блискучих кар’єр.
— Якщо ви не об’єднаєте ресурсів. Тоді у вашому розпорядженні буде шістдесят голосів. Майже стільки, скільки контролює Брок. Достатньо, щоб зробити королем Скалда, Барезіна, Хюґена чи взагалі когось невідомого, залежно від того, як підуть справи. Людину, на яку в майбутньому, можливо, буде легше впливати. Людину, яка, можливо, збереже стару Закриту Раду, а не підбере нову.
— Короля, який зробить щасливими нас усіх, так?
— Якби ви звірилися, якому кандидатові віддаєте перевагу, я міг би розповісти про це Його Преосвященству.
«Знову сходинки, знову вмовляння, знову розчарування. О, якби ж то я сам мав великий кабінет і цілоденно сидів у комфорті, тимчасом як налякані покидьки пленталися б моїми сходами, щоб із усмішкою послухати мої образи, прийняти на віру мою брехню, попрохати моєї отруйної підтримки».