— Знаю, — відповів Вест, — вибач. Але я нічого не можу вдіяти. Мчи до генерала Полдера! — гарикнув він на якогось косоокого хлопчину. — Скажи йому, хай підготує свою дивізію до негайного переходу на узбережжя!

Шукач кліпнув. Йому стало зле.

— То ми сім днів бились у Високогір’ї без причини? Тул і мертві знають, скільки ще людей загинули без причини? — Його завжди дивувало те, як швидко може розпастися те, на що людина сперлася. — Ну що ж, це все. Назад, у ліси, в холод, до бігу й убивств. Без кінця.

— Можливо, є інший шлях, — сказав Краммок.

— Який?

Ватажок горян хитро всміхнувся.

— Кривава Дев’ятко, ти знаєш, так?

— Атож. Знаю. — Лоґен скидався на людину, яка знає, що невдовзі її повісять, і дивиться на дерево, на якому її повісять. — Лютий, коли вам треба рушати?

Вест насупився.

— У нас багато людей, а доріг небагато. Дивізія Полдера — гадаю, завтра, а дивізія Кроя — наступного дня.

Краммокова усмішка стала ще ширшою.

— Отже, завтра тут увесь день сидітимуть купи людей, які окопалися довкола Бетода з таким виглядом, ніби вони нікуди не підуть. Так?

— Як на мене, можливо.

— Дайте мені завтрашній день, — попросив Лоґен. — Тільки його — і я, можливо, все владнаю. А тоді, якщо ще буду живий, піду з тобою на південь і заберу з собою кого зможу. Ось моє слово. Ми допоможемо вам із гурками.

— Що може змінити один день? — запитав Вест.

— Так, — буркнув Шукач, — що таке один день?

Та от біда: він уже здогадувався, якою буде відповідь.

***

Під старим мостом текла вода, минаючи дерева і спускаючись із зеленого схилу. Текла вниз, до Карлеона. Лоґен дивився, як із нею несе кілька жовтих листків, як вони все крутяться й крутяться, минаючи замшіле каміння. Йому хотілося просто взяти й поплисти геть за течією, але так у нього навряд чи вийде.

— Ми билися тут, — сказав Шукач. — Тридуба й Тул, Доу й Мовчун, і я теж. Десь у цих лісах похований Форлі.

— Хочеш піднятися туди? — спитав Лоґен. — Провідати його, побачити, чи…

— Навіщо? Сумніваюся, що відвідини підуть мені на користь, і нітрохи не сумніваюся, що йому від них не буде жодної користі. Та й ні від чого не буде. Ось що значить бути мертвим. Ти певен, Лоґене?

— А ти бачиш якийсь інший шлях? Союз тут ненадовго. Може, це наш останній шанс покінчити з Бетодом. Нам особ­ливо нема чого втрачати, хіба не так?

— Твоє життя.

Лоґен протяжно вдихнув.

— Здається, не так багато людей його цінує. Ти підеш?

Шукач похитав головою.

— Гадаю, зостануся тут. Уже наївся Бетода донесхочу.

— Ну, добре. Добре.

Лоґена, здавалося, вела до цього кожна мить життя, вело все, що він казав і робив, кожен вибір, якого він майже не пам’ятав. А тепер вибору не було взагалі. А може, його не було ніколи. Він був як листя на воді: його несло до Карлеона, і він ніяк не міг цьому зарадити. Він ударив коня п’ятами в боки й сам поїхав зі схилу ґрунтовою стежкою поряд із шумливим струмком.

Ближче до смерку все почало здаватися чіткішим, аніж зазвичай. Лоґен їхав повз дерева, на яких готувалося опасти вологе листя — золотаво-жовте, полум’яно-жовтогаряче, яскраво-багряне, всіх кольорів вогню. Внизу, ближче до дна долини у важкому повітрі відчувалося зовсім трохи осіннього туману, від якого йому щипало в горлі. Рипіло сідло, торохтіла збруя, приглушено тупали по м’якій землі копита. Лоґен клусом їхав крізь порожні поля, де там і тут у розораній землі стирчали бур’яни, повз варту союзників, рів і вервечку заточених паль, що стояли за три постріли з лука від стін. Вояки Союзу в обклепаних куртках і сталевих шапках насуплено проводжали його поглядом.

Лоґен смикнув за повіддя і сповільнив коня до кроку. Протупав дерев’яним мостом із тих, які нещодавно звів Бетод; річка під ним розбухла від осіннього дощу. Далі — легкий підйом, і над ним височіла стіна. Висока, прямовисна, темна й міцна на вигляд. По-справжньому загрозливий мур. Лоґен не бачив у бійницях людей, але припускав, що вони мають там бути. Ковтнув — слина в горлі ледве зрушила, — а тоді випрямився в сідлі, вдаючи, ніби не поранений і не мучиться болем після семи днів боїв у горах. Замислився: може, він зараз почує, як цокне арбалет, відчує різкий біль, а тоді гепнеться в багнюку мертвий? Пісня з цього вийде вельми ніякова.

— Отакої! — пролунав глибокий голос, і Лоґен одразу його впізнав. Хто ж це, як не Бетод?

Лоґен, як не дивно, на одну коротку мить зрадів, що його почув. А тоді згадав, скільки між ними пролитої крові. Згадав, що вони ненавидять один одного. Можна мати ворогів серед тих, із ким ніколи не зустрічався, і в Лоґена таких було вдосталь. Можна вбивати тих, кого не знаєш, і він часто так робив. Але не можна зненавидіти людину по-справжньому, не любивши її колись, а від цієї любові завжди лишається слід.

— Я тут визираю з воріт, і хто приїздить сюди з минулого? — гукнув Бетод. — Кривава Дев’ятка! Аж не віриться! Я влаштував би бенкет, але в нас тут нема зайвих харчів!

Він стояв там, на парапеті, високо над входом, поклавши кулаки на камінь. Бетод не шкірився. Не всміхався. І взагалі майже нічого не робив.

— Та це ж сам король північан! — крикнув угору Лоґен. — То твоя золота шапка досі при тобі?

Бетод торкнувся вінця в себе на голові. Великий самоцвіт у нього на лобі замерехтів у світлі призахідного сонця.

— А куди ж вона могла зникнути?

— Дай-но подумати… — Лоґен роззирнувся й оглянув голі стіни згори донизу. — Просто в тебе, як я розумію, вже не зосталося ні хріна, над чим можна королювати.

— Хе. Гадаю, нам обом зараз самотньо. Де твої друзі, Кривава Дев’ятко? Ті вбивці, якими ти любив себе оточувати. Де Грозова Хмара, Мовчун, Шукач, той паскуда Чорний Доу?

— Їм кінець, Бетоде. Вони мертві, в горах. Мертві, як Скарлінґ. І вони, і Дрібнокост, і Кривавець, і Білобок, і ще багато інших.

Тут Бетод набурмосився.

— Як на мене, невелика радість. Так чи інакше, корисні люди возз’єдналися з землею. Є серед них і мої друзі, і твої. У нас із тобою ніколи нічого не кінчається добре, еге ж? Друзі з нас кепські, а вороги ще гірші. Нащо ти сюди при­йшов, Дев’ятипалий?

Лоґен сидів у сідлі, якусь хвилю згадуючи всі ті випадки, коли він робив те, що мусив зробити і тепер. Як він кидав виклики, до чого це призводило; щасливих спогадів про це в нього не було. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий цього не хоче. Однак іншого шляху не було.

— Я прийшов кинути виклик! — проревів він, і його голос відбився луною від вогких темних стін і сконав повільною смертю в імлистому повітрі.

Бетод закинув голову назад і розсміявся. Лоґенові здалося, що особливої радості в цьому сміхові не було.

— Ради мертвих, Дев’ятипалий, ти ніколи не міняєшся. Наче якийсь старий пес, якому ніяк не заборонять гавкати. Виклик? І за що нам іще битися?

— Як я переможу, ти відчиниш ворота і станеш моїм. Моїм полоненим. А як програю, союзники зберуть манатки й попливуть додому, а ти будеш вільний.

Бетодова усмішка поступово згасла, а його очі підозріливо примружилися. Лоґен знав цей вираз обличчя з давніх-давен. Бетод зважував свої шанси, обмірковував мотиви.

— Зважаючи на те, в якій я халепі, пропозиція здається просто золотою. В це важко повірити. Яка з цього користь для твоїх південних друзів?

Лоґен пирхнув.

— За потреби вони зачекають, але ти, Бетоде, не дуже їх цікавиш. Для них ти ніщо, попри всі свої вихваляння. Вони вже поганяли тебе по всій Півночі й гадають, що ти так чи інакше більше їх не займатимеш. Якщо я переможу, вони дістануть твою голову. Якщо програю, вони зможуть раніше повернутися додому.

— Я для них ніщо, так? — Бетод сумовито всміхнувся. — Ось до чого все дійшло після всіх моїх трудів, поту й болю? Ти радий, Дев’ятипалий? Радий бачити, як усе, за що я боровся, втоптується в порох?

— А чого б мені не радіти? У цьому ти можеш винуватити лише самого себе. Ти сам нас до цього довів. Прийми мій виклик, Бетоде, а тоді, може, до когось із нас прийде спокій!