Король північан вирячив очі, дивлячись униз.

— Винуватити лише самого себе? Мені? Як же швидко ми забуваємо! — Він схопив ланцюг, що лежав у нього на плечах, і забряжчав ним. — Гадаєш, я хотів цього? Гадаєш, я просив хоч щось із цього? Та я просто хотів іще одну смужку землі, щоб годувати своїх людей, хотів зупинити великі клани, які мене щемили. Я просто хотів іще кілька перемог, якими можна пишатися, хотів передати синам щось краще за те, що сам дістав від батька.

Бетод нахилився вперед, ухопившись руками за бійниці.

— А хто ж постійно ішов на крок далі? Хто ніколи не давав мені зупинитися? Хто не міг не куштувати крові, а покуштувавши її, п’янів, дурів від неї, ніколи не міг насититися? — Бетод тицьнув пальцем униз. — Хто, як не Кривава Дев’ятка?

— Не так усе було, — загарчав Лоґен.

Вітер поніс різке відлуння Бетодового сміху.

— Хіба? Я хотів поговорити з Шамою Безсердечним, але ж ти мав його вбити! Я спробував домовитися під Геонаном, але ж ти мав полізти вгору, розквитатися з ким хотів і нажити собі ще з десяток недругів! Мир, кажеш? Я благав тебе дозволити мені укласти мир під Уффрітом, але ж ти не зміг не побитися з Тридубою! Я благав тебе на колінах, але ж ти жадав мати найгучніше ім’я на всій Півночі! А тоді, здолавши його, ти порушив дане мені слово і зберіг йому життя, наче тоді не було нічого важливішого за твою кляту гордість!

— Не так усе було, — сказав Лоґен.

— Нема на Півночі такої людини, яка не знала б, як усе було насправді! Мир? Ха! А як щодо Хрипія? Я був готовий повернути йому сина за викуп, і ми всі могли б розійтися по домівках щасливі, але ж ні! Що ти мені сказав? Легше зупинити Вайтфлоу, ніж Криваву Дев’ятку! Тоді ти не зміг не прибити його голову до мого знамена, щоб її бачив увесь світ, щоб помсті ніколи не було кінця! Щоразу, коли я намагався зупинитися, ти тягнув мене далі, затягував чимраз глибше в болото! Аж доки зупинитися не стало можливо! Аж доки не стало ясно: або ми, або вони! Аж доки мені не довелося вирізати всю Північ! Ти зробив мене королем, Дев’ятипалий. Який вибір ти мені залишив?

— Не так усе було, — прошепотів Лоґен. От тільки знав, що все було саме так.

— Якщо це тебе тішить, кажи собі, що я — причина всіх твоїх бід! Кажи собі, що це я безсердечний, це я головоріз, це я кровожерливий, але запитай себе, в кого я навчався. Я мав найкращого вчителя! Якщо бажаєш, удавай із себе добру людину, того, хто не мав вибору, та ми обидва знаємо, що ти таке насправді. Мир? Не буде тобі ніколи миру, Кривава Дев’ятко. Ти створений зі смерті!

Лоґен хотів би заперечити, та це було б лише черговою брехнею. Бетод по-справжньому знав його. Бетод по-справжньому його розумів. Краще за всіх на світі. Його найбільший ворог і водночас найкращий друг.

— Тоді чому ти мене не вбив, коли мав змогу?

Король північан нахмурився так, ніби не міг чогось зрозуміти. А тоді знову розсміявся. Істерично зареготав.

— А ти не знаєш чому? Ти стояв там, зовсім поряд із ним, і не знаєш? Ти нічого в мене не навчився, Дев’ятипалий! Стільки років минуло, а дощ і досі несе тебе куди схоче!

— Що ти верзеш? — загарчав Лоґен.

— Баяз!

— Баяз? А що він?

— Я був готовий розітнути тебе кривавим хрестом, закинути твою тушу в болото разом з усіма твоїми дурнуватими покидьками, і був радий це зробити, але тут нагодилося це старе брехло!

— І?

— Я завинив йому, а він хотів, щоб тебе відпустили. Тільки цей нахабний старий уйобок і врятував твою нікчемну шкуру!

— Чому? — загарчав Лоґен. Він не знав, як це сприймати, але йому не подобалося, що він дізнається про це тоді, коли всі інші вже давно про це знають.

Однак Бетод лише реготнув.

— Може, йому здалося, що я недостатньо низько кланяюся. Він же врятував тебе — ти й питай його, чому так сталося, якщо доживеш до такого. От тільки я не думаю, що ти доживеш. Я приймаю твій виклик! Тут. Завтра. На світанку. — Бетод потер долоні. — Один проти одного, і результат вирішить майбутнє Півночі! Так уже було, еге ж, Лоґене? За старих часів. У сонячних долинах минулого. Киньмо кості ще раз, згода?

Король північан поволі відступив від бійниць.

— Однак дещо змінилося. В мене тепер новий боєць! Був би я тобою, попрощався б сьогодні зі всіма й підготувався до возз’єднання з землею! Зрештою… як ти там колись мені казав?..

Його сміх мало-помалу зник у сутінках.

— Треба дивитися на речі реально!

— Гарний шмат м’яса, — сказав Мовчун.

Теплому багаттю й гарному шмату м’яса треба радіти, адже було чимало випадків, коли Шукач мав набагато менше, однак від того, як із цього шмата баранини крапала кров, йому ставало зле. Це нагадувало йому про кров, яка бризнула з Шами Безсердечного, коли Лоґен його розітнув. Може, відтоді й минуло багато років, але Шукач бачив це так чітко, ніби це сталося вчора. Він чув, як ревуть бійці, як гучно стикаються їхні щити. Відчував запах застарілого поту і свіжої крові на снігу.

— Ради мертвих, — буркнув Шукач. У роті в нього було стільки слини, ніби його от-от могло знудити. — Як зараз можна думати про їжу?

Доу вишкірив зуби в усмішці.

— Якщо ми сидітимемо голодні, Дев’ятипалому це нічим не поможе. Йому ніщо не поможе. У цьому ж і суть двобою, хіба ні? Все залежить від однієї людини.

Він штрикнув м’ясо ножем, і кров із нього з шипінням полилась у вогонь. А тоді задумливо відкинувся назад.

— Гадаєш, він зможе? Справді? Пам’ятаєш оту почвару?

Шукач відчув щось подібне до того огидного страху, що накрив його в тумані, і здригнувся всім тілом. Він, мабуть, ніколи не забуде, як той велетень виходив із потемку, як здіймався його мальований кулак, із яким звуком той кулак врізався Тридубі в ребра, вибивши з нього дух.

— Якщо це комусь і до снаги, — пробурчав Шукач крізь зуби, — то, мабуть, саме Лоґенові.

— Угу, — буркнув Мовчун.

— Так, але ти гадаєш, що йому вдасться? Оце мене й цікавить. І це, і ще дещо: що буде, якщо йому не вдасться?

Вигадати якусь відповідь на це запитання Шукач просто не міг. По-перше, Лоґен буде мертвий. Ще облозі Карлеона настане кінець. Після гір у Шукача зосталося так мало людей, що вони, мабуть, і нічного горщика не оточили б — не те що місто з найкращими стінами на Півночі. Бетод міг чинити як заманеться: шукати допомоги, заводити нових друзів, знову йти в бій. Ніхто не був сильнішим у скруті, ніж він.

— Лоґенові може вдатися, — прошепотів він, стиснувши кулаки й відчувши, як палає довгий поріз на передпліччі. — Має вдатися.

Його вдарила по спині велика товста рука, і він мало не гепнувся у вогонь.

— Ради мертвих! Іще ніколи не бачив, щоб люди сиділи біля вогню з такими кислими пиками!

Шукач скривився. Навряд чи йому міг покращити настрій пришелепкуватий горянин, який усміхався в нічній пітьмі. За спиною в нього стояли діти з величезною зброєю на плечах.

Їх у Краммока залишилося тільки двоє, позаяк одного з його синів убили в горах, однак це його, здавалося, не дуже засмучувало. Спис він теж утратив — зламав об якогось східняка, як він сам полюбляв казати, — тож йому однаково не доводилося носити щось самотужки. Після бою обоє дітей говорили небагато, принаймні при Шукачеві. Балачкам про те, скільки людей може бути вбито, настав кінець. Коли людина бачить таке зблизька, її цікавість до військової справи може неабияк ослабнути. Шукач добре знав, як це буває.

Зате сам Краммок без жодних зусиль лишався бадьорим.

— Де завіявся Дев’ятипалий?

— Пішов геть сам. Він завжди любив робити так перед двобоєм.

— М-м-м… — Краммок погладив кісточки пальців, що висіли в нього на шиї. — Балакає з місяцем, зуб даю.

— Як на мене, радше всирається.

— Ну, якщо посрати перед боєм, то на це, гадаю, ніхто не поскаржиться. — Краммок усміхнувся на весь рот. — Кажу вам, місяць нікого не любить так сильно, як Криваву Дев’ятку! Нікого в усьому широкому Земному колі. У нього є певні шанси перемогти в чесному бою, а це — найкраще, на що можна сподіватися в бою з отим дияволом. От тільки є одна проблема.