Доу знизав плечима, наливши собі ще.
— Шкода, що добро пропадає. І ти ж сам казав. Холодна нічка. — Він страхітливо всміхнувся. — Трясця твоїй матері, Шукачу, вмієш ти говорити. «Мене кличуть Креґґом». — Він ступив кілька кроків, накульгуючи. — «Мене штрикнули у сраку під Дунбреком!» Звідки ти таке взяв? — Доу плеснув Мовчуна по плечу затиллям долоні. — Просто краса, бля! Еге ж? Для цього є окреме слово, так? Як це там називається?
— Правдоподібно, — підказав Мовчун.
У Доу загорілись очі.
— Правдоподібно. Це якраз про тебе, Шукачу. Правдоподібна ти зараза. Клянуся, ти міг би сказати їм, що ти самісінький Скарлінґ Худлес, — і тобі повірили б. Не знаю, як ти зберігаєш серйозну пику!
Шукачеві було якось не до сміху. Йому неприємно було дивитися на ті два трупи, що досі лежали на камінні. Він все ще побоювався, що хлопчина змерзне без плаща. Дурна думка, хай їй грець: хлопчина ж лежить у калюжі власної крові всього за крок від нього.
— То й байдуже, — пробурчав Шукач. — Викинь оцих двох і йди до воріт. Не знаю, коли надійдуть інші.
— Авжеж, отамане, авжеж, як скажеш.
Доу підняв обох і закинув у воду, а тоді відчепив від дзвона язичок і закинув у море ще й його.
— Шкода, — промовив Мовчун.
— Чого шкода?
— Дзвін пропав намарне.
Доу кліпнув на нього.
— Отакої — дзвін пропав намарне! Ти раптом якось розговорився — і знаєш що? Здається, раніше ти мені більше подобався. Дзвін пропав намарне? Хлопче, ти що, з глузду з’їхав?
Мовчун стенув плечима.
— Може, він знадобиться південцям, як вони сюди прийдуть.
— Тоді, блядь, хай пірнають — що тут такого?! — Доу підхопив спис Однорукого й пішов до відчинених воріт, запхавши одну руку під крадений плащ і бурмочучи під носа: — Дзвін пропав намарне… ради мертвих, блядь…
Шукач витягнувся, ставши навшпиньки, й відчепив ліхтар, простягнув його, ставши обличчям до моря, а тоді підняв один бік плаща, щоб прикрити ліхтар, і опустив його знову. Підняв і опустив. Повторив це ще раз, а тоді почепив мерехтливий ліхтар назад на стовп. Йому здавалося, що тільки цей крихітний вогник і підігріває всі їхні надії. Цей крихітний вогник мають побачити десь далеко на воді, та іншого в них нема.
Він постійно чекав, коли вся ця справа зійде на пси, коли в містечку здійметься гамір, коли з відчинених воріт висипле п’ятсот карлів і вб’є їхню трійцю так, як вони на це заслуговують. Від думки про це йому страшенно закортіло посцяти. Та вони не прийшли. Єдиними звуками були рипіння без’язикого дзвона на жердині, плюскіт холодних хвиль об камінь і дерево. Все вийшло саме так, як вони задумали.
Із темряви виринув перший човен, на носі якого всміхався Дрижак. У човен позаду нього втиснулося два десятки карлів. Вони направду обережно орудували веслами, напруживши білі обличчя і зціпивши зуби — так старалися не здіймати шуму. А втім, Шукачеві діяло на нерви кожне «клац» чи «стук» дерева й металу.
Дрижак і його хлопці, підвівши човен поближче, звісили з борту кілька лантухів із соломою, щоб дерево не шкрябало об каміння. Все це вони продумали тиждень тому. Вони повикидали канати, а Шукач і Мовчун їх упіймали, підтягнули човна якнайближче і прив’язали його. Шукач поглянув на Доу, який невимушено застиг попід стіною біля воріт, і той злегка мотнув головою, підказуючи, що в місті ніхто не ворушиться. Тоді Дрижак плавно й тихо піднявся сходами й сів навпочіпки у темряві.
— Гарна робота, отамане, — шепнув він і всміхнувся на весь рот. — Гарна й чиста.
— Ми ще встигнемо поплескати один одного по спині. Прив’яжіть решту човнів.
— А й справді.
Тим часом надходили нові човни, нові карли, нові лантухи із соломою. Дрижакові хлопці підтягнули їх і почали витягати людей на пристань. Дуже різних людей, які надійшли за останні кілька тижнів. Тих, кому не подобалися нові порядки Бетода. Невдовзі край води зібрався чималий натовп. Шукачеві аж не вірилося, що їх не бачать, — так багато їх було.
Вони збиралися групками, як і планували; кожна мала ватажка і своє завдання. Кілька хлопців знали Уффріт і накреслили на землі його план, як колись креслив Тридуба. Шукач змусив кожного вивчити цей план. Згадавши, як через те бурчав Чорний Доу, він усміхнувся; зате тепер це виявилося доречним. Він сів навпочіпки біля воріт, а вони пішли повз нього окремими групами, темними й мовчазними.
Першим пішов Тул, за яким простував десяток карлів.
— Гаразд, Грозова Хмаро, — озвався Шукач, — за тобою головні ворота.
— Так, — кивнув Тул.
— Це найважливіше завдання, тож постарайся зробити все тихо.
— Тихо, ясно.
— Тоді удачі, Туле.
— Вона мені не знадобиться.
Із цими словами велетень побіг на темні вулиці, ведучи за собою свою ватагу.
— Червона Шапко, за тобою вежа біля колодязя і мури біля неї.
— Гаразд.
— Дрижаку, ти з хлопцями стерегтимеш міський майдан.
— Стерегтиму, мов сова, отамане.
І так далі. Вони йшли повз нього, входили у ворота й опинялися на темних вулицях, здіймаючи не більше шуму, ніж вітер із моря і хвилі на пристані, тимчасом як Шукач давав кожній ватазі якесь завдання й відправляв працювати. Останніми з’явилися Чорний Доу й суворі на вигляд бійці, якими він командував.
— Доу, за тобою зала ватажка. Занеси туди хмизу, як ми домовилися, та не підпалюй його, чуєш? Не вбивай нікого без потреби. Поки що.
— Поки що, атож.
— І ще, Доу. — Він повернувся назад. — Не займай бабів.
— За кого ти мене маєш?! — спитав той, зблиснувши зубами в темряві. — За якусь тварину?
І на цьому все. Залишилися тільки Шукач і Мовчун, та ще кілька інших, які стежили за водою.
— Угу, — поволі кивнув Мовчун. За його мірками це була направду висока похвала.
Шукач показав на жердину і промовив:
— Не дістанеш нам отой дзвоник? Може, він усе-таки на щось згодиться.
Ради мертвих, ох же він і бомкав! Шукач, коли бомкнув об дзвін руків'ям ножа, аж очі замружив, і в нього задрижала рука. Серед такої сили будівель він почувався не надто затишно: зусібіч виднілися стіни й паркани. Він за своє життя провів у містах небагато часу, та й той час, який він там провів, був не дуже приємний. Він або палив щось і робив бешкети після облоги чи валявся по Бетодових тюрмах, чекаючи, коли його вб’ють.
Він покліпав і глянув на купу шиферних дахів, стіни зі старого сірого каменю, чорного дерева і брудно-сірої штукатурки. Усе це було масне через ріденький дощик. Дивно так жити: спати в коробці й щодня прокидатися на тому самому місці. Шукача бентежила вже сама думка про це — так, ніби той дзвін іще не встиг достатньо його збісити. Він прокашлявся й опустив інструмент на бруківку поряд із собою. Тоді застиг на місці, чекаючи та тримаючи одну руку на руків’ї меча в надії, що його поза показує: в нього серйозні наміри.
З однієї вулиці долинули різкі кроки, і на майдан вибігла маленька дівчинка. Вона побачила їх — десяток чоловіків, бородатих і озброєних, у товаристві Тула Дуру, і в неї відвисла щелепа. Дівчинка, мабуть, не зустрічала досі чоловіка, навіть удвічі дрібнішого за нього. Вона рвучко розвернулася, щоб побігти назад, і мало не перекинулася на слизькій бруківці. А тоді побачила, що на купі хмизу просто за нею сидить Доу, спокійно відкинувшись до стіни з оголеним мечем на колінах, і застигла, мов скам’яніла.
— Та нічого, мала, — прогарчав Доу. — Можеш лишатися на місці.
Тепер надходили й інші — бігли звідусіль на майдан; і в усіх, варто їм було побачити, як стоять і чекають Шукач та його хлопці, на обличчі з’являвся такий самий вражений вираз. То здебільшого були жінки й хлопчаки, та ще кілька старих дідів. Підняті з ліжок дзвоном і досі напівсонні, червоноокі, з розпухлими обличчями, у сплутаному одязі й озброєні тим, що потрапило під руку. Хлопчина з різницьким сікачем. Згорблений старигань із мечем, який здавався старшим навіть за нього самого. Попереду стояла дівчина з вилами й пишним, скуйовдженим темним волоссям, яка виразом обличчя нагадала Шукачеві Шарі. Серйозна й задумлива — саме так вона дивилася на нього, перш ніж вони почали спати разом. Шукач насуплено опустив погляд на її брудні босі ноги, сподіваючись, що йому не доведеться її вбивати.
