У голові Ґлокти несподівано виникла картина: футляр із самоцвітами в нього за паском раптом розчахується і камінчики сиплються безцінним водоспадом із його штанин, тимчасом як архілектор і його практики зачудовано на це дивляться. «Цікаво, як я спробував би це пояснити». Через цю думку Ґлокті довелося придушити в собі смішок.

— Отой падлюка Баяз! — загарчав Сульт, стиснувши руки в білих рукавичках у тремтливі кулаки.

Ґлокта відчув, що трішечки розслабився. «Отже, проблема не в мені. Принаймні поки що».

— Баяз?

— Отой лисий брехун, отой усміхнений самозванець, отой старезний шарлатан! Він украв Закриту Раду! — «Ану стій, злодюго!» — Через нього той черв’як Лютар диктує нам свою волю! Ти казав мені, що він безхребетна нікчема! — «Я казав вам, що він колись був безхребетним нікчемною, а ви мене не послухали». — Виявляється, у цього клятого цуцика є зуби, і він не боїться ними користуватись, а той Перший з-поміж паскудних магів тримає його на повідці! Він сміється з нас! Сміється з мене! З мене! — волав Сульт, тицяючи себе в груди зігнутим пальцем.

— Я…

— Ґлокто, до дідька твої виправдання! Я потопаю в морі клятих виправдань, хоча мені потрібні відповіді! Мені потрібні рішення! Потрібно знати більше про цього брехуна!

«Тоді це, можливо, вас вразить».

— Власне кажучи, я вже наважився на певні кроки в цьому напрямку.

— Які кроки?

— Зміг узяти під варту його навігатора, — пояснив Ґлокта й дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Навігатора? — Сульт, вочевидь, не вразився. — І що той звіздар-недоумок тобі розповів?

Ґлокта трохи помовчав.

— Що він помандрував через усю Стару Імперію до краю світу разом із Баязом і нашим новим королем, перш ніж той опинився на престолі. — Ґлокті було важко дібрати слова, які добре впишуться у світ Сульта — світ логіки, причин і струнких пояснень. — Що вони шукали… певну реліквію зі Старого часу…

— Реліквії? — перепитав Сульт і спохмурнів іще більше. — Старий час?

Ґлокта ковтнув.

— Так, але вони її не знайшли…

— Отже, тепер ми знаємо про одну з тисячі речей, яких Баяз не зробив? Тьху! — Сульт люто рубонув повітря рукою. — Він ніхто й розповів тобі менше ніж нічого! Знову твої вигадки й нісенітниці!

— Звісно, Ваше Преосвященство, — пробелькотів Ґлокта. «Деяким людям справді не догодити».

Сульт насуплено опустив погляд на дошку для квадратів під вікном. Його рука в білій рукавичці зависла над фігурами, неначе збираючись зробити хід.

— Я вже й не пам’ятаю, скільки разів ти мене підводив, але дам тобі останній шанс виправитися. Ще раз поцікався цим Першим з-поміж магів. Знайди якусь слабину, якусь зброю, що її можна використати проти нього. Він — це хвороба, і ми мусимо його випалити. — Сульт сердито тицьнув у одну з білих фігур. — Я хочу, щоб його було знищено! Хочу, щоб із ним було покінчено! Хочу, щоб він сидів у Будинку питань, спутаний ланцюгами!

Ґлокта ковтнув.

— Ваше Преосвященство, Баяз надійно влаштувався в палаці, й мені до нього точно не дотягнутися… його протеже тепер наш король…

«Почасти завдяки нашим власним відчайдушним зусиллям». Він мало не скривився, та не зміг утриматися від запитання:

— Як мені це зробити?

— Як?! — вереснув Сульт. — Як, черве ти калічний?!

Він люто змахнув рукою по дошці, і фігури, закрутившись, розлетілися по підлозі. «І цікаво, кому доведеться нагнутися, щоб їх підібрати?» Шестеро практиків, якими неначе керувала тональність архілекторського голосу, відлипли від стін і загрозливо ввійшли до зали.

— Якби я бажав особисто звертати увагу на кожну деталь, то не потребував би твоїх нікчемних послуг! Паняй звідси і зроби це, слимаче покручений!

— Ваше Преосвященство надто добрі, — пробурмотів Ґлокта і ще раз скромно схилив голову. «Але навіть найжалюгіднішого пса треба час від часу чухати за вухами, бо інакше він може потягнутися до хазяйської горлянки…»

— І заразом поцікався його історією.

— Історією, архілекторе?

— Цією казкою про Кармі дан Рот! — Сультові очі стали ще вужчими, а в його перенісся врізалися жорсткі зморшки. — Якщо не можемо взятися за повідець самі, треба приспати собаку — розумієш?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око, хоч він і силкувався втримати його на місці. «Ми знайдемо спосіб раптово завершити правління короля Джезаля. Небезпечно. Якщо Союз — це корабель, то він зовсім недавно пройшов бурю й сильно хилиться набік. Ми втратили одного капітана. Якщо замінити тепер ще одного, судно може остаточно розвалитися. Тоді ми всі плаватимемо самі у глибоких, холодних, незнаних водах. Громадянська війна — чули про таке?» Він насуплено глянув на фігури для гри у квадрати, розкидані по підлозі. «Зате Його Преосвященство висловився. Як там казала та Шікель? Коли володар дає завдання, треба виконувати його якнайкраще. Навіть якщо завдання страшне. А дехто з нас годиться лише для страшних завдань…»

— Кармі дан Рот і її байстрюк. Я докопаюся до правди в цій справі, Ваше Преосвященство, можете на мене покластися.

Сультів усміх став іще зневажливішим.

— Якби ж то!

Будинок питань був жвавим, як на вечірню годину. Шкутильгаючи вздовж коридору, втиснувши в губи нікудишні зуби й міцно схопившись рукою за держак ціпка, слизький від поту, Ґлокта не бачив нікого. Не бачив, зате чув.

Із-за окутих залізом дверей виривалися голоси. Тихі й наполегливі. «Ставлять запитання». Високі й відчайдушні. «Вибовкують відповіді». Час від часу важку тишу прорізав крик, рев чи болісне виття. «А це пояснень не потребує». Коли Ґлокта кульгаво підійшов до Северарда, той стояв спершись на стіну, поставивши одну ногу на штукатурку й насвистуючи щось незрозуміле за маскою.

— Що це все означає? — запитав Ґлокта.

— Деякі люди лорда Брока напилися, а тоді почали галасувати. Їх було п’ятдесят, і вони влаштували неабиякий бешкет біля Чотирьох Кутів. Нили про права, пхинькали, що людей ошукали, просторікували про те, що королем мав стати Брок. Вони кажуть, що це була демонстрація. Ми кажемо, що це була зрада.

— Зрада, так? — «Це поняття має сумнозвісно гнучке визначення». — Оберіть декого з заводіяк і підпишіть якийсь папір. Енґлія знову в руках Союзу. Нам час заселяти її зрадниками.

— Над цим уже працюють. Щось іще?

— О, звісно. — «Жонглювання ножами. Один падає, два злітають. У повітрі постійно стає більше клинків, і кожен із них має смертоносне лезо». — Сьогодні до мене навідався Його Преосвященство. Візит був нетривалим, але надто довгим, як на мій смак.

— У нас є робота?

— Нічого такого, на чому ти розбагатієш, якщо ти сподіваєшся на це.

— Я завжди сподіваюсь. Я, як то кажуть, оптиміст.

— Пощастило тобі. — «Я більше схиляюся в протилежний бік». Ґлокта глибоко вдихнув і протяжно, шумно видихнув. — Перший з-поміж магів і його сміливі супутники.

— Знову?

— Його Преосвященство бажає відомостей.

— Але цей Баяз… Хіба він не водить дружбу з нашим новим королем?

Ґлокта здійняв брову, тимчасом як у коридорі відлунив приглушений рев болю. «Водить дружбу? Та він усе одно що виліпив його з глини».

— Саме тому, практику Северарде, ми маємо не зводити з нього очей. Заради його ж безпеки. Могутні люди мають могутніх ворогів, а також могутніх друзів.

— Гадаєте, той навігатор знає щось іще?

— Нічого такого, чого буде достатньо.

— Шкода. Я вже майже звик до присутності цього маленького покидька. Він розповідає шикарну історію про величезну рибу.

Ґлокта посмоктав голі ясна.

— Поки що тримайте його там, де він є. Можливо, його небилиці оцінить практик Фрост.

«У нього витончене почуття гумору».

— Якщо від навігатора жодної користі, на кого нам натиснути?

«А й справді, на кого? Дев’ятипалий зник. Сам Баяз заховався в палаці, а його учень від нього практично не відходить. Треба визнати, що колишній Джезаль дан Лютар тепер абсолютно для нас недосяжний…»