— А тепер — сумне питання, — зауважив Хофф, коли остання суперечка стихла, завершившись вимушеним компромісом. — Наш колега, лорд-маршал Бурр, мертвий. Його тіло прямує до нас із Півночі й буде поховане з усіма почестями. А тим часом ми зобов’язані порекомендувати заміну йому. Так у цій кімнаті вперше буде заповнене якесь крісло, відколи помер шановний канцлер Фікт. Лорд-маршале Варузе!
Старий вояк прокашлявся і скривився так, ніби усвідомив, що зараз відчинить шлюз, який цілком може потопити їх усіх.
— На цю посаду є двоє очевидних претендентів. Обидва, поза сумнівом, люди сміливі й досвідчені, їхні чесноти добре відомі нашій раді. Я не сумніваюся, що як генерал Полдер, так і генерал Крой…
— Полдер кращий, у цьому не може бути жодних сумнівів! — загарчав Сульт, і Халлек негайно йому підтакнув.
— Навпаки! — процідив Маровія під сердите бурмотіння свого табору. — Очевидно, що краще обрати Кроя!
Джезалеві здавалося, що в цій царині він як офіцер із певним досвідом може бути хоч трішечки цінним, але в Закритій Раді, схоже, ніхто й не припускав, що можна поспитати його думки. Він понуро відхилився на спинку стільця і ще раз сьорбнув вина з келиха, тимчасом як старі вовки продовжували завзято клацати один на одного зубами.
— Можливо, нам варто згодом обговорити це питання детальніше! — втрутився лорд Хофф у суперечку, що невпинно загострювалася. — Тонкощі цієї проблеми втомлюють його величність, а вона не надто актуальна! — Сульт і Маровія гнівно витріщились один на одного, проте говорити не стали. Хофф зітхнув із полегшенням. — Чудово. Наступний пункт нашого порядку денного стосується забезпечення нашої армії в Енґлії. Полковник Вест у своїх депешах пише…
— Вест?
Джезаль, захриплий від вина, різко випрямився. Це прізвище подіяло на нього, як нюхальні солі на дівчину, що мліє, стало для нього міцною й надійною скелею, за яку можна було вхопитися серед усього цього хаосу. Якби ж лишень Вест був тут тепер і міг йому допомогти, все здавалося б незмірно логічнішим… Він кліпнув на порожній стілець збоку від Варуза, який лишив по собі Бурр. Може, Джезаль і п’яний, зате він король. Він волого прокашлявся.
— Моїм новим лорд-маршалом буде полковник Вест!
Запала ошелешена тиша. Дванадцятеро дідів витріщилися на нього. А тоді Торлікорм захихотів — поблажливо, неначе кажучи: «І як нам стулити йому пельку?»
— Ваша величносте, полковник Вест, звісно, особисто вам знайомий і сміливий…
Здавалося, вся Рада нарешті знайшла якесь питання, в якому могла бути одностайною.
— Перший у проломі під час облоги Ульріока й таке інше, — бурмотів Варуз, хитаючи головою, — але, взагалі-то…
— …він молодший, недосвідчений і…
— Він простолюдин, — здійняв брови Хофф.
— Непристойний відхід від традиції, — зажурився Халлек.
— Полдер був би значно кращий! — загарчав на Маровію Сульт.
— Тут потрібен Крой! — гарикнув у відповідь Маровія.
Торлікорм солодкаво всміхнувся, як може всміхатися годувальниця, намагаючись заспокоїти нестерпну дитину.
— Отже, ваша величносте, як ви бачите, ми не можемо розглядати полковника Веста як…
Джезалів порожній келих з гучним ударом відскочив від лисого чола Торлікорма й задзеленчав, покотившись у куток зали. Старий завив від шоку й болю, а тоді з’їхав зі стільця. Із видовженого порізу через усе його обличчя текла кров.
— Не можемо?! — заволав Джезаль, звівшись на ноги й вирячивши очі. — Ти, блядь, смієш казати мені «не можемо», падло старе?! Та ви всі належите мені! — Він люто тицьнув пальцем у повітря. — Ви існуєте для того, щоб мене консультувати, а не диктувати мені свою волю! Правлю тут я! Я!
Джезаль схопив каламар і пожбурив його через усю залу. Той розбився об стіну, залишивши на штукатурці велику чорну пляму та всіявши чорними цятками рукав бездоганно білого плаща архілектора Сульта.
— Я! Я! Нам тут, блядь, потрібна традиція послуху! — Джезаль схопив стос документів і пожбурив їх у Маровію. Повітря наповнилося тріпотінням паперу. — Ніколи більше не кажіть мені «не можемо»! Ніколи!
На Джезаля витріщилось одинадцять пар отетерілих очей. Одна, аж у кінці столу, всміхалася. Від цього він розсердився як ніколи.
— Моїм новим лорд-маршалом буде Коллем Вест! — заволав Джезаль і, охоплений люттю, перекинув свій стілець ногою. — Під час нашої наступної зустрічі я або дістану належну повагу, або закую все ваше кодло в кайдани! В кайдани, блядь… і… і…
Тепер йому боліла голова, боліла доволі сильно. Він розкидався всім, до чого було легко дотягнутись, і тепер відчайдушно силкувався зрозуміти, що робити далі.
Баяз строго підвівся зі свого місця.
— Мілорди, на сьогодні це все.
Припрошувати Закриту Раду далі було непотрібно. Замиготіли папери, зашурхотіли мантії, завищали стільці: члени Ради бігли наввипередки, щоб покинути залу першими. Хофф вибрався до коридору. За ним по п’ятах вийшов Маровія, а після нього дременув Сульт. Варуз допоміг Торлікорму встати з підлоги й повів, тримаючи за лікоть.
— Перепрошую, — хрипів Торлікорм, поки його зі скривавленим обличчям швидко виводили за двері, — ваша величносте, усіляко перепрошую…
Баяз суворо стовбичив у кінці столу й дивився, як радники тікають із зали. Джезаль причаївся навпроти, застигнувши десь між новим гнівом і вбивчим соромом, але дедалі більше схиляючись до останнього. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж останній із членів Закритої Ради таки втік із зали й великі чорні двері поволі зачинилися.
Перший з-поміж магів повернувся до Джезаля, і на його обличчі раптом розтягнулася широка усмішка.
— Прекрасний учинок, ваша величносте, прекрасний учинок.
— Що? — Джезаль був певен: він осоромився так, що ніколи не зможе реабілітуватися.
— Гадаю, твої радники віднині остерігатимуться сприймати тебе несерйозно. Стратегія не нова, та менш ефективною вона від цього не стає. Сам Харод Великий мав страхітливий норов і блискучо ним користувався. Після однієї з його істерик ніхто кілька тижнів не наважувався ставити під сумнів його рішення. — Баяз реготнув. — А втім, я підозрюю, що поранити власного верховного консула не насмілився б навіть Харод.
— То була не істерика! — загарчав Джезаль, знову спалахнувши. Якщо йому докучають жахливі старигані, то найгірший серед них — однозначно Баяз. — Якщо я король, хай зі мною поводяться відповідно! Не бажаю, щоб хтось диктував мені свою волю в моєму ж палаці! Ніхто… навіть… тобто…
Баяз поглянув на нього страхітливо суворими зеленими очима й заговорив із крижаним спокоєм:
— Якщо ваша величність збираються зірватися на мені, то я однозначно не рекомендував би цього робити.
Джезалів гнів вже й так був готовий щомиті вщухнути, а тепер, під крижаним поглядом мага, він зів’яв остаточно.
— Звісно… вибачте… дуже прошу, вибачте.
Джезаль заплющив очі та втупився в начищену стільницю. Колись він ніколи й ні за що не вибачався. Тепер же він був королем і не мав потреби перед кимось вибачатись, але зрозумів, що не може зупинитися.
— Я цього не просив, — кволо промимрив він і плюхнувся на стілець. — Не знаю, як так вийшло. Я нічим цього не заслужив.
— Звісно. — Баяз поволі обійшов стіл. — Жодна людина за жодних обставин не може заслужити на престол. Тому ти мусиш прагнути до того, щоб стати гідним його тепер. Щодня. Достоту як твої видатні попередники. Казамір. Арно, сам Харод.
Джезаль протяжно вдихнув і шумно видихнув.
— Звісно, ви маєте рацію. І як вам вдається завжди мати рацію?
Маг скромно підняв одну руку.
— Завжди мати рацію? Аж ніяк. Однак у мене є перевага — значний досвід, і я тут заради того, щоб якомога краще тебе скеровувати. Ти чудово рушив у непростий шлях і маєш пишатися так само, як я пишаюся тобою. Проте є певні заходи, яких не можна відкладати. Найважливіший із них — твоє весілля.
У Джезаля відвисла щелепа.
— Весілля?
— Ваша величносте, неодружений король — це як крісло на трьох ніжках. Йому легко впасти. Твоє сідало лише торкнулося трону і ще аж ніяк не вмостилося на ньому. Тобі потрібна дружина, яка гарантує підтримку, й потрібні спадкоємці, щоб твої підданці почувалися в безпеці. Зволікання лише надасть твоїм ворогам можливості попрацювати проти тебе.
