У віддаленому кінці цього зібрання височіли важкі подвійні двері, чорні, без оздоблення, привабливі, як ешафот. Обабіч них стояли лицарі-герольди у блискучих крилатих шоломах, похмурі, як кати. Ці люди були зобов’язані не лише стерегти центр урядування, а й доносити королівські накази до будь-якого куточка Союзу залежно від потреби. Його накази, зрозумів Джезаль і знову раптом занервував.

— Його величність бажає аудієнції в Закритої Ради, — проказав Баяз.

Двоє лицарів простягнули руки й відчинили важкі двері. У коридор полинув сердитий голос:

— Треба піти на нові поступки, бо інакше будуть лише нові заворушення! Ми не можемо просто…

— Верховний судде, до нас, здається, прийшли.

Після величного опорядження решти палацу Біла зала дещо розчаровувала. Не така вже й велика. Стіни чисто білі, без оздоблення. Вікна вузькі, майже як у камері, тож у приміщенні було темно навіть тепер, коли сяяло сонце. Повітря не рухалося й було неприємно важке й сперте. З меблів там стояли лише довгий стіл із темного дерева, на якому були нагромаджені папери, шість простих жорстких стільців обабіч столу, один стілець у віддаленому кінці й ще один, помітно вищий за решту, в голові. Мабуть, для самого Джезаля.

Коли він нехотя пірнув у залу, члени Закритої Ради підвелися. Годі було зібрати в одному місці страхітливішу компанію стариганів, і всі вони у вичікувальному мовчанні дивилися просто на Джезаля. Коли двері за ним зачинились, а засув на них зі страхітливою категоричністю опустився, він підскочив.

— Ваша величносте, — лорд-камергер Хофф низько вклонився, — найперше дозвольте нам із колегами привітати вас із цілком заслуженим сходженням на престол. Ми всі вважаємо вас гідною заміною королю Гуславу і з нетерпінням чекаємо на можливість консультувати вас і виконувати ваші накази в прийдешні місяці й роки.

Він іще раз уклонився, і страхітливі старигані довкола ґречно заплескали в долоні.

— Що ж, дякую вам усім, — промовив Джезаль, приємно здивований, хоч і геть не почувався гідною заміною комусь чи чомусь. Може, буде не так уже й боляче, як він боявся. Ці старі вовки видались йому непогано прирученими.

— Прошу, дозвольте відрекомендувати вам усіх, — пробелькотів Хофф. — Архілектор Сульт, голова вашої Інквізиції.

— Радий вам служити, ваша величносте.

— Верховний суддя Маровія, головний лорд закону.

— Аналогічно, ваша величносте, це честь для мене.

— А з лорд-маршалом Варузом ви, гадаю, вже добре знайомі.

Старий солдат променисто всміхнувся.

— Ваша величносте, тренувати вас колись було великим задоволенням, а тепер для мене буде великим задоволенням вас консультувати.

Так вони й продовжували; Джезаль усміхався й кивав кожному по черзі. Халлек, лорд-канцлер. Торлікорм, верховний консул. Ройцер, лорд-адмірал флоту, і так далі. Урешті Хофф провів його до високого стільця в голові столу, і Джезаль сів на трон, тимчасом як члени Закритої Ради продовжували всміхатися. Він якусь мить дурнувато всміхався їм усім, а тоді до нього дійшло…

— Ох, прошу, сідайте.

Старигані посідали. Кілька з них помітно скривилися від болю, коли захрускотіли їхні старі коліна й заклацали їхні старі спини. Баяз безжурно опустився на стілець у віддаленому кінці столу, навпроти Джезаля, неначе сидів там усе життя. Старі зади засовгалися на полірованому дереві, зашурхотіли мантії, і в залі поступово стало тихо, мов у гробниці. Один стілець під ліктем Варуза був порожній. На тому стільці сидів би лорд-маршал Бурр, якби його не відправили служити на Північ. Якби він не помер. Дюжина жаских стариганів ґречно чекала, коли Джезаль заговорить. Дюжина стариганів, яких він іще нещодавно вважав наймогутнішими людьми, тепер усі як один були підзвітні йому. Він і помислити не зміг би про таке, навіть у найзухваліших своїх мріях. Джезаль прокашлявся.

— Благаю, продовжуйте, мілорди. Я спробую наздогнати вас на ходу.

Хофф зблиснув скромною усмішкою.

— Звісно, ваша величносте. Якщо вам раптом знадобиться щось пояснити, просто спитайте.

— Дякую, — сказав Джезаль, — дяку…

Його перервав рипучий голос Халлека:

— Отже, повернімося до питання дисципліни серед се­лянства.

— Ми вже підготували поступки! — різко заявив Сульт. — Такі, які селяни були раді прийняти.

— Шматок бинта на гнійну рану! — відказав Маровія. — Рано чи пізно повстання розпочнеться знов. Уникнути цього можна лише в один спосіб — давши простій людині те, чого вона потребує. Просто повівшись справедливо! Її треба залучити до процесу врядування.

— Залучити! — пирхнув Сульт.

— Потрібно перекласти тягар податків на землевласників!

Халлек закотив очі до стелі.

— Тільки не ця маячня.

— Наша нинішня система існувала сотні років, — різко нагадав Сульт.

— Та вона збоїла сотні років! — кинув у відповідь Маровія.

Джезаль прокашлявся, і старигані крутнули головами в його бік.

— А хіба не можна просто брати з усіх однакову частку доходів — і байдуже, із селян чи з дворян… а тоді, можливо…

Він поступово замовк. Йому самому ця ідея здавалася досить простою, та тепер усі одинадцятеро чиновників шоковано витріщилися на нього — неначе хтось здуру пустив до зали хатню тваринку, а та раптом вирішила заговорити про оподаткування. У віддаленому кінці столу Баяз мовчки оглядав свої нігті. Від нього допомоги було не дочекатись.

— Ах, ваша величносте, — заспокійливим голосом промовив Торлікорм, — такою системою було б майже неможливо керувати.

Він кліпнув, неначе кажучи: «І як вам із вашим неймовірним невіглаством вдається самостійно вдягатися?»

Джезаль почервонів до кінчиків вух.

— Розумію.

— Оподаткування, — прогудів Халлек, — це надзвичайно складна тема.

Він поглянув на Джезаля, неначе кажучи: «Аж надто складна, щоб увіпхнути її у ваш крихітний куценький розум».

— Можливо, ваша величносте, було б краще, якби ви залишили нудні деталі своїм покірним слугам, — зауважив Маровія з лагідною усмішкою, що ніби промовляла: «Можливо, було б краще, якби ви не розтуляли рота й старалися не бентежити дорослих».

— Звісно, — Джезаль сором’язливо повернувся до свого крісла. — Звісно.

А тоді розмова пішла далі, тимчасом як ранок усе тягнувся, а смуги світла з вікон поволі ковзали по купах паперів на широкому столі. Джезаль мало-помалу почав осягати пра­вила цієї гри. Жахливо складні й водночас жахливо прості. Її немолоді учасники приблизно поділялися на дві команди. Архілектор Сульт і верховний суддя Маровія були їхніми капітанами й люто сперечалися з кожної теми, хай якої незначної. Кожен із них мав трьох прибічників, які погоджувалися з кожним їхнім висловлюванням. Тим часом лорд Хофф, якому марно допомагав лорд-маршал Варуз, грав роль судді й силкувався перекинути містки через нездоланну межу між цими двома усталеними таборами.

Джезаль помилився не тоді, коли подумав, ніби не знатиме, що казати, хоча він, звісно, справді цього не знав. Він помилився тоді, коли подумав, ніби хтось хотітиме, щоб він щось казав. Старигані хотіли лише продовжувати власну безглузду боротьбу. Може, звикли вести державні справи зі слинявим придурком на чолі столу. Тепер же Джезаль розумів, що в ньому вбачають рівноцінну заміну, і замислився, чи не мають вони рації.

— Чи не могла б ваша величність підписатися тут… і тут… і тут… і отам…

Перо шкрябало по все нових і нових паперах, старі голоси продовжували гудіти, просторікувати й чубитись один з одним. Щоразу, коли говорив Джезаль, сиві дідугани всміхалися, зітхали, поблажливо хитали головами, тож він говорив дедалі рідше. Вони принижували його похвалою й засліплювали поясненнями. Годинами безглуздо заплутували його правом, формальностями та традиціями. Він поволі сповзав дедалі нижче на своєму незручному стільці. Служник приніс вино, і він випив, сп’янів, знудився, а тоді сп’янів і знудився ще більше. Хвилина тягнулася за хвилиною, і до Джезаля почало доходити: якщо розібратися, нема на світі такої невимовно нудної штуки, як перебування на вершині влади.