— Десятками? — невпевнено пробурмотів Джезаль.

Баяз його зігнорував.

— Це чоловік, якому із сідлом і шпагою так само комфортно, як із троном і скіпетром! Його корона має пасувати до обладунків. Пасувати до зброї. Пасувати до сталі. Тепер вам зрозуміло?

Ювелір поволі кивнув.

— Здається, так, мілорде.

— Добре. І ще одне.

— Тільки скажіть, що саме, мілорде.

— Почепіть на неї здоровезний діамант.

Ювелір скромно нахилив голову.

— Про це зайве й казати.

— А тепер геть. Геть звідси, всі! Його величності треба зайнятися державними справами.

Книгу різко згорнули, стрічки вмить поскручували, а зразки тканини швидко прибрали. Кравці й королівський ювелір позадкували з кімнати, кланяючись і послужливо щось бурмочучи, а тоді безшумно зачинили величезні позолочені двері. Джезаль мало не пішов разом із ними. Досі забував, що тепер його величність — це він сам.

— У мене є справи? — перепитав він, відвернувшись від дзеркала й щиро постаравшись видатися безжурним і владним.

Баяз вивів його у великий коридор за дверима. Його стіни були обвішані прекрасно оформленими мапами Союзу.

— Зустріч із Закритою Радою.

Джезаль ковтнув. Уже сама назва цього органу настрашувала. Стояти в мармурових залах, поки з нього знімали мірки для нового одягу, чути, як його називають «ваша величність», — усе це було приголомшливо, та великих зусиль із його боку не потребувало. Тепер же він мусив засідати в самому серці уряду. Джезаль дан Лютар, який колись славився колосальним невіглаством, сидітиме в одному приміщенні з дванадцятьма наймогутнішими людьми Союзу. Від нього очікуватимуть рішень, які впливатимуть на життя тисяч людей. Очікуватимуть, що він відстоюватиме свою точку зору в царинах політики, права й дипломатії, хоча по-справжньому добре він знається лише на фехтуванні, випивці й жінках. А втім, слід було визнати: принаймні в останній із цих сфер він навряд чи такий знавець, за якого вважав себе колись.

— Із Закритою Радою? — Джезалів голос підвищився, зазвучавши радше по-дівочому, ніж по-королівськи, і йому довелося прокашлятися. — Є якесь особливо важливе питання? — буркнув він непереконливим басом.

— Із Півночі сьогодні надійшли надзвичайно важливі новини.

— Справді?

— На жаль, лорд-маршал Бурр мертвий. Армії потрібен новий командувач. Суперечка із цього питання, напевно, займе кілька годин. Сюди, ваша величносте.

— Годин? — пробурмотів Джезаль, цокаючи підборами по широких мармурових сходах униз. Кілька годин у товаристві Закритої Ради. Він нервово потер руку об руку.

Баяз, вочевидь, вгадав його думки.

— Тобі не треба боятися цих старих вовків. Ти їхній пан, хай що вони вбили собі в голову. Ти завжди можеш їх замінити чи навіть наказати потягти їх геть у кайданах, якщо забажаєш. Можливо, вони про це забули. Можливо, нам свого часу доведеться їм нагадати.

Вони пройшли у високий вихід, обабіч якого стояли Лицарі Тіла. Ті тримали шоломи під пахвами, проте старанно не виражали обличчями жодних почуттів — усе одно що поопускали забрала. Далі розкинувся широкий сад, зусібіч оточений тінистою колонадою з білими мармуровими стовпами, вирізьбленими у вигляді листяних дерев. Із фонтанів бризкала вода, що іскрилася на яскравому сонці. Бездоганно підрівняним моріжком пихато походжало двійко величезних жовтогарячих птахів із тонкими, як сучки, ногами. Коли Джезаль їх проминав, вони зверхньо поглянули на нього з-за вигнутих дзьобів, вочевидь, не менше за нього впевнені, що він — правдивий самозванець.

Джезаль дивився на яскраві квіти, мерехтливу зелень, вишукані статуї. Глипав знизу вгору на стародавні стіни, вкриті повзучими рослинами — червоними, білими й зеленими. Усе це справді може належати йому? Все це і весь Аґріонт на додачу? Він зараз іде по глибоких слідах королів давнини? Харода, Казаміра, Арно? Від цього голова йшла обертом. Джезалеві довелося закліпати й похитати головою, як це було за сьогодні вже сотню разів, просто щоб не перекинутися. Хіба він не такий самий, яким був минулого тижня? Він почухав бороду, неначе перевіряючи її, й намацав під нею шрам. Він — та сама людина, яка змокла до нитки на широкій рівнині, яку поранили серед каміння, яка їла напівсиру конину й раділа цьому?

Джезаль прокашлявся.

— Я дуже хотів би… Не знаю, чи можна було б… поговорити з батьком?

— Твій батько мертвий.

Джезаль подумки вилаявся.

— Звісно, я хотів сказати… з тим, кого вважав батьком.

— І як ти думаєш, що він тобі скаже? Що ухвалював невдалі рішення? Що мав борги? Що брав у мене гроші за те, що тебе виховував?

— Він брав гроші? — промимрив Джезаль, відчувши себе як ніколи безпорадним.

— Родини рідко приймають сиріт із доброї волі, навіть якщо сироти симпатичні. Його борги було погашено, сторицею до того ж. Я залишив вказівки: хай тобі почнуть давати уроки фехтування, щойно ти зможеш тримати клинок. Хай тобі дадуть офіцерське звання в королівському полку й підштовхуватимуть до участі в літньому Турнірі. Хай тебе добре підготують на той випадок, якщо цей день настане. Цей чоловік бездоганно виконав мої вказівки. Проте, як ти розумієш, ваша зустріч була б дуже ніяковою для вас обох. Її краще уникати.

Джезаль судомно зітхнув.

— Звісно. Краще уникати. — Йому блиснула неприємна думка. — А… а мене взагалі звати Джезаль?

— Тепер, коли тебе короновано, так. — Баяз здійняв брову. — А що, ти волів би інше ім’я?

— Ні. Ні, звісно, ні.

Він відвернувся й кліпнув, позбуваючись сліз. Його поперед­нє життя було обманом. Нове здавалося ще більшим обманом. Навіть його ім’я — вигадка. Якусь хвилю вони йшли садами мовчки, хрускаючи ногами по гравію, такому свіжому й бездоганному, що Джезаль замислився: може, в ньому щодня чистять вручну кожен камінчик?

— Лорд Ішер за наступні кілька тижнів і місяців багато чого пояснить вашій величності.

— Справді? — Джезаль кашлянув, шморгнув носом і набув якомога сміливішого вигляду. — А чому?

— Я пообіцяв йому, що його брати стануть лорд-камергером і канцлером у Закритій Раді. Що його родина матиме більше преференцій, аніж усі інші. Такою була ціна його підтримки під час голосування.

— Зрозуміло. То мені слід дотримати угоди?

— Аж ніяк.

Джезаль нахмурився.

— Здається, я не…

— Прийшовши до влади, слід негайно віддалитися від усіх союзників. Їм здаватиметься, що твоя перемога належить їм, і їх не задовольнить жодна винагорода. Натомість треба звеличувати ворогів. Вони щиро радітимуть маленьким дарункам, бо знатимуть, що на них не заслуговують. Хюґен, Барезін, Скалд, Мід — ось кого тобі треба ввести до свого кола.

— Не Брока?

— У жодному разі не Брока. Він підійшов до корони надто близько, щоб коли-небудь вирішити, що не гідний її. Рано чи пізно його треба буде поставити на місце. Але не раніше, ніж ти остаточно утвердишся у своєму становищі й не здобудеш достатньої підтримки.

— Ясно.

Джезаль надув щоки. Вочевидь, королювання — це не лише вишуканий одяг, зверхнє поводження й завжди найбільше крісло у приміщенні.

— Сюди.

Вони вийшли із саду до затіненого коридору, оздобленого панелями з чорного дерева й різною старовинною зброєю, від якої голова йшла обертом. Виструнчилися блискучі повні обладунки різного штибу: лати й кольчуги, гауберки й кіраси, неодмінно позначені та прикрашені золотим сонцем Союзу. До стіни були прикріплені один за одним вишукані церемоніальні дворучні мечі завдовжки з людський зріст, а також значно довші за них алебарди. Під ними висіли сокири, кийки, морґенштерни та клинки — вигнуті та прямі, довгі й короткі, товсті й тонкі, — стільки, що стало б на цілу армію. Зброя, викувана в Союзі, зброя, захоплена в гурків, зброя, вкрадена у мертвих штирійців на полях кривавих боїв. Пам’ять про перемоги й поразки, збережена у сталі. Далеко вгорі висіли на обвуглених держаках списів подерті й безживні прапори забутих полків, переможно вирізаних до ноги в давніх війнах.