Дзвінко відчинились інкрустовані двері у віддаленому кінці зали; відлуння відбилося від далекої стелі і прокотилося великим приміщенням. Залунав шурхіт: усі до одного радці крутнулися на своїх місцях, щоб поглянути на вхід. А тоді затупали ноги: проходом між лавами не зупиняючись покрокували члени Закритої Ради. За ними поспішала зграйка секретарів, писарів і блюдолизів, тримаючи в завзятих руках папери та облікові книги. На чолі процесії, похмуро насупившись, крокував лорд-камергер Хофф. За ним ішов Сульт, увесь у білому, і Маровія, весь у чорному. Їхні обличчя були однаково серйозні. Далі йшли Варуз, Халлек і… У Джезаля витягнулося лице. Не хто інший як Перший з-поміж магів, знову вбраний у свою епатажну чаклунську мантію. Пліч-о-пліч із ним скрадався його учень. Баяз усміхався так, ніби просто прийшов до театру. Їхні погляди зустрілись, і маг нахабно підморгнув. Джезаля це аж ніяк не звеселило.
Старигані під дедалі гучніше бурмотіння посідали у свої високі крісла за довгим вигнутим столом навпроти дворян на трибунах. Їхні асистенти розмістилися в менших кріслах, розклали папери, розгорнули книги і стиха зашепотіли до своїх господарів. Напруження в залі зросло, знову наблизившись до відвертої істерії.
Джезаль відчув, як по його спині пробігає дрож і на ній виступає піт. Там, поряд з архілектором, був Ґлокта, і це знайоме обличчя його аж ніяк не заспокоювало. Адже Джезаль того ранку й усю ніч перед тим був у Арді. Зайве й казати, що він не відмовився від неї, проте руки та серця їй теж не запропонував. Від постійних роздумів про цю проблему йому вже йшла обертом голова. І що більше часу він проводив із дівчиною, то нереальнішим здавалося будь-яке з цих рішень.
Ясні, наче від лихоманки, очі Ґлокти раптом метнулися до його очей, вдивилися в них, а тоді швидко перевели погляд. Джезаль силоміць ковтнув. Він влип у неабияку чортівню, далебі. І що йому робити?
Ґлокта швидко й сердито зиркнув на Лютара. «Просто щоб нагадати йому, як у нас справи». Тоді крутнувся у кріслі, витягнувши ногу, що пульсувала болем, скривившись і сильно втиснувши язика в голі ясна: відчув, як клацнуло коліно. «У нас є важливіші справи, ніж Джезаль дан Лютар. Набагато важливіші справи».
«Лише сьогодні влада перебуває в руках Відкритої Ради, а не Закритої. Дворян, а не чиновників. Багатьох, а не обраних». Ґлокта поглянув далі вздовж столу, на обличчя видатних людей, які щонайменше останній десяток років визначали курс Союзу: Сульта, Хоффа, Маровії, Варуза й усіх інших. Усміхався лиш один із членів Закритої Ради. «Той, хто з’явився останнім і кому раді найменше».
Баяз сидів у своєму високому кріслі в супроводі однієї-єдиної людини — свого блідого учня Малакуса Кея. «А такого товариства, здається, було б замало всякому». Перший з-поміж магів, вочевидь, насолоджувався цим тривожним напруженням так само сильно, як його колеги його жахалися; його усмішка здавалася до абсурду недоречною серед їхніх насуплених облич. «Стурбовані обличчя. Спітнілі лоби. Нервові перешіптування із друзяками. Усі вони сидять на лезі бритви. І я, звісно, теж. Не забудьмо нещасного Занда дан Ґлокту, самовідданого державного службовця! Ми тримаємося за владу самими нігтями — і втрачаємо, втрачаємо хват. Сидимо, наче обвинувачувані на власному судовому процесі. Ми знаємо, що от-от прозвучить вердикт. Чи стане він незаслуженою полегкістю?» Ґлокта відчув, як кутик його рота підіймається в усмішці. «Чи вирок виявиться ще кривавішим? Що скажуть панове присяжні?»
Він окинув поглядом обличчя членів Відкритої Ради, що сиділи на лавах. Триста двадцять облич. Ґлокта уявив собі папери, пришпилені цвяхами до стіни архілектора, і зіставив їх із людьми, що сиділи перед ним. «Таємниці, брехня, альянси. Найперше — альянси. За кого вони голосуватимуть?»
Він бачив окремих людей, чию підтримку однозначно забезпечив. «Ну, наскільки щось може бути однозначним у ці непевні часи». Бачив серед цієї тисняви, ближче до задньої стіни, рожеве лице Інґелстада; чолов’яга ковтнув і відвів погляд. «Можеш дивитися куди хочеш — аби тільки проголосував по-нашому». За кілька рядів позаду зобачив розслаблене лице Веттерланта, і той майже непомітно кивнув йому. «Отже, наша остання пропозиція виявилася прийнятною. Ще чотири для архілектора? Достатньо, щоб змінити ситуацію й зберегти нам роботу? Зберегти нам усім життя?» Ґлокта відчув, як його беззуба усмішка ширшає. «Скоро побачимо…»
Посередині переднього ряду, серед найстаріших і найвизначніших родин міддерландського дворянства, сидів лорд Брок. Він склав руки на грудях і, здавалося, спрагло чогось очікував. «Наш лідер перегонів, якому не терпиться вискочити з воріт». Неподалік сидів лорд Ішер, старий і статечний. «Другий фаворит, який досі має всі шанси». Поблизу сиділи Барезін і Хюґен, незручно притиснувшись один до одного й раз у раз не без відрази позираючи вбік, один на одного. «Хто його зна? Один ривок наостанок — і трон може стати їхнім». Далеко зліва, попереду делегацій з Енґлії та Старикланду, сидів лорд-губернатор Скалд. «Нові люди з провінцій. Однак голос — це все одно голос, хай як ми гнутимемо кирпи». Із правого краю сиділи дванадцятеро старійшин Вестпорта, в яких завдяки крою одягу й кольору шкіри відразу було видно чужинців. «Все одно це дюжина голосів, а за кого — невідомо».
Представників Дагоски того дня не було. «На жаль, не лишилося жодного. Лорд-губернатора Вурмса було знято з посади. Його син утратив голову й не зміг приїхати. Що ж до решти міста, то його завоювали гурки. Але з цим нічого не вдієш. Певні втрати неминучі. Ми посунемо вперед без них. Дошку приготовано, фігури готові до ходів. Цікаво, хто стане переможцем у цій огидній маленькій грі? Скоро побачимо…»
Спікер вийшов уперед, на середину круглої зали, здійняв жезл високо над головою й опустив, кілька разів потужно стукнувши. Цей стукіт відбився луною від шліфованих мармурових стін. Теревені затихли, можновладці повернулись обличчями до центру, всі до одного напруживши обличчя. У велелюдній залі запала тривожна тиша, і Ґлокта відчув, як у нього швидко засіпався лівий бік обличчя й закліпала одна повіка.
— Закликаю збори Відкритої Ради Союзу до порядку! — прогримів спікер.
Поволі, з надзвичайно похмурим обличчям, підвівся лорд Хофф і став навпроти радців.
— Друзі! Колеги! Лорди Міддерланду, Енґлії та Старикланду, старійшини Вестпорта! Гуслав П’ятий, наш король… мертвий. Двоє його спадкоємців… мертві. Один загинув від рук наших ворогів на півночі, а другий — від рук наших ворогів на півдні. Ніде правди діти, зараз тяжкі часи, а ми залишилися без лідера. — Він благально простягнув руки до радців. — Зараз на вас лягає серйозна відповідальність. Вибрати з-поміж нас нового верховного короля Союзу. Кандидатом може бути будь-яка людина, що засідає в цій Відкритій Раді! Кожен із вас… може бути нашим наступним королем.
Із публічної галереї скотилася хвиля майже ошалілих перешіптувань, і Хоффові довелося підвищити голос, щоб їх перекричати.
— Таке голосування досі відбулося лише раз за всю історію нашої видатної країни! Після громадянської війни й падіння Морліка Божевільного, коли на престол було майже одноголосно зведено Арно. Саме він породив видатну династію, що припинила своє існування всього кілька днів тому. — Він опустив руки й сумовито звісив погляд на кахлі. — Того дня ваші пращури зробили мудрий вибір. Можна лише сподіватися, що той, кого оберуть тут сьогодні його колеги і в присутності його колег, заснує таку ж шляхетну, таку ж сильну, таку ж справедливу й таку ж довговічну династію!
«Можна лише сподіватися, що оберуть людину, яка, хай їй грець, робитиме саме так, як їй казатимуть».
Ферро відіпхнула зі свого шляху жінку в довгій сукні. Ліктями проштовхалася повз якогось товстуна, в якого від обурення затрусилися щоки. Пробралася до балкона й сердито поглянула вниз. Широка зала внизу була переповнена стариганями в оздобленому хутром одязі, що скупчилися на високих трибунах. Кожен мав блискучий ланцюг на плечах, а на їхніх блідих обличчях мерехтів піт. Навпроти них, за вигнутим столом, сиділа інша компанія чоловіків, не така велика. Ферро нахмурилася: побачила, що з одного кінця столу сидить Баяз і всміхається так, ніби знає таємницю, про яку більше ніхто не здогадується.
