Усі на мить витріщилися на цей ніж, а тоді Коска з усмішкою підвів погляд.

— Бачите оту муху на стіні?

Ґлокта примружився.

— Можливо, зараз не найкращий час для…

Клинок, закрутившись, пролетів кімнатою, промазав, опинившись за крок від цілі, врізався руків’ям у стіну й видряпав із неї грудку гіпсу, а тоді відскочив і зі стукотом поскакав по підлозі.

— От лайно, — сказав Коска. — Тобто… трясця.

Арді насуплено поглянула на ніж.

— Я сказала б: «От лайно».

Коска зі гнилою усмішкою махнув на це рукою.

— Я, певно, засліплений. Коли очільник описував мені вашу вроду, я думав, що він, найпевніше… як ви там кажете… перебільшує? Тепер же я бачу, що він її недооцінив. — Коска забрав ніж і знову насунув капелюха на голову трохи набакир. — Прошу, дозвольте вам зізнатись: я закоханий.

— Що ви йому наговорили? — спитала Арді.

— Нічого. — Ґлокта кисло облизав ясна. — Майстер Коска має звичку згущувати барви.

— Особливо тоді, коли я закоханий, — докинув найманець. — Особливо тоді. Якщо я закохуюся, то закохуюся сильно, а роблю я це зазвичай не частіше, ніж раз на день.

Арді витріщилася на нього.

— Не знаю, що мені робити: тішитися чи боятися.

— А чому б не робити і те, і те? — запитав Ґлокта. — Однак робити це доведеться в дорозі.

«Часу в нас обмаль, а мені ще треба прополоти сад, який занадто розрісся».

Ворота відчинилися зі зболеним вищанням іржавого металу. Ґлокта хитнувся за напівзогнилий поріг. Його ногу, стегно та спину штрикало болем після довгого шкандибання до доків. У віддаленому кінці розбитого подвір’я виринув із мороку зруйнований особняк. «Схожий на масивний мавзолей. Годяща гробниця для всіх моїх померлих надій». У тіні на розбитих сходах чекали Северард і Фрост, як завжди, в повністю чорному одязі й масках. «Але геть не схожі між собою». Кремезний і стрункий, один біловолосий, а другий — темний, один стояв, схрестивши руки на грудях, а другий сидів схрестивши ноги. «Один відданий, а другий… це ми ще з’ясуємо».

Северард розпрямився й підвівся зі звичною усмішкою довкола очей.

— Гаразд, начальнику, то що взагалі…

Коска пройшов у ворота й ліниво покрокував розбитою бруківкою, збивши звідти носаком зачуханого чобота кілька шматків кам’яної кладки. Зупинився біля зруйнованого фонтана й пальцем витягнув із нього трохи багнюки.

— Гарне місце. Гарне і… — Він помахав пальцем разом із багнюкою. — Крихке.

Його найманці вже поволі розходилися заваленим уламками подвір’ям. Різко відхилялися латані сюртуки й пошарпані плащі, відкриваючи зброю всіх мастей і розмірів. У мінливому світлі їхніх ліхтарів виблискували леза, вістря, шипи й ребра. Сталь у них була настільки ж гладенька й чиста, наскільки шерехатими й брудними були їхні обличчя.

— Хто це в біса такі? — запитав Северард.

— Друзі.

— Вигляд у них не надто дружній.

Ґлокта показав своєму практикові дірку, що зяяла на місці його передніх зубів.

— Що ж… Гадаю, все залежить від того, на чиєму ти боці.

Від Северардової усмішки не зосталося й сліду. Його очі нервово оглядали подвір’я. «Очі винної людини. Як добре ми їх знаємо! Ми бачимо їх у своїх арештантів. Бачимо у дзеркалі, коли наважуємося туди зазирнути. Від людини з його досвідом можна було б сподіватися на більше, та тримаючи клинок, людина не готується ним поранитися. Кому, як не мені, це знати?» Северард хутко, мов кролик, рвонув до будинку, та встиг ступити лише крок, перш ніж важка біла рука рубонула його збоку по шиї, збивши непритомного на побиту бруківку.

— Фросте, віднеси його донизу. Ти знаєш, куди йти.

— Донифу. Угу.

Масивний альбінос закинув обм’якле тіло Северарда собі на плече й попрямував до парадних дверей.

— Мушу сказати, — промовив Коска, безтурботно змахуючи з пальця бруд, — що мені подобається, як ви, очільнику, поводитеся зі своїми людьми. Дисципліна — я завжди нею захоплювався.

— Які чудові слова від найменш дисциплінованої людини в Земному колі.

— На своїх численних помилках я багато чого навчився.

Коска задер підборіддя й почухав укриту струпами шию.

— Не навчаюся лиш одного: як перестати помилятися.

— Хе, — буркнув Ґлокта, сунучи вгору сходами. «Це прокляття змушені терпіти ми всі. Ми безперестанку ходимо по колу, хапаючись за успіхи, яких так ніколи й не ловимо, нескінченно спотикаючись об ті самі старі невдачі. Ніде правди діти, життя — це нещастя, яке ми терпимо між розчаруваннями».

Вони зайшли у порожній проріз дверей і опинилися в передпокої. Там було темніше. Коска високо підняв лампу, дивлячись угору, на зачуханий дах. Його чоботи безтурботно чвакали у пташиному посліді, яким була всіяна підлога.

— Палац! — Його голос відбився луною від розтрощених сходів, порожніх одвірків, голих крокв високо вгорі.

— Прошу, влаштовуйтеся зручно, — сказав Ґлокта. — Тільки, мабуть, так, щоб вас не було видно. Сьогодні можна очікувати гостей.

— Чудово. Ми обожнюємо товариство, хіба не так, хлопці?

Один із людей Коски мокро реготнув, показавши два ряди зубів кольору лайна. «Ці зуби так неймовірно прогнили, що я мало не радію власним».

— Ці гості прийдуть від Його Преосвященства архілектора. Чи не могли б ви, бува, підняти на них руку, поки я буду внизу?

Коска схвально оглянув напіврозвалену залу.

— Гарне місце для теплого привітання. Коли гості нас покинуть, я вас сповіщу. Сумніваюся, що вони залишаться надовго.

Арді вже знайшла собі місце біля стіни і стояла в каптурі, втупившись у підлогу. «Намагається злитися зі штукатуркою, і хто може ставити це їй на карб? Це аж ніяк не найприємніше товариство й не найбільш заспокійлива обстановка для молодої жінки. Але це, мабуть, краще, ніж розрізане горло». Ґлокта простягнув їй руку.

— Було б найкраще, якби ви пішли зі мною.

Дівчина завагалася. «Ніби не зовсім упевнена, що піти зі мною справді було б найкраще». Але, швидко поглянувши на найпотворніших представників однієї з найпотворніших професій світу, вона, вочевидь, упевнилася, що йти треба. Коска вручив їй свою лампу, на одну ніяково затягнуту мить затримавши пальці на її пальцях.

— Дякую, — сказала Арді й відсмикнула руку.

— Абсолютно немає за що.

Коли вони покинули Коску та його головорізів і подалися до нутрощів мертвої будівлі, довкола них з’явилися дивні тіні від підвішених аркушів паперу, зламаних планок, упалих грудок гіпсу. Вони минали місця, де колись були двері, — чорні квадрати, що зяяли, як могили.

— Здається, у вас премилі друзі, — пробурмотіла Арді.

— О, справді, найяскравіші зірки на світському небосхилі. Вочевидь, для деяких завдань потрібні відчайдушні люди.

— Тоді ви, певно, замислили якусь по-справжньому відчайдушну роботу.

— А хіба зі мною буває інакше?

Їхня лампа ледь освітлювала напівзогнилу вітальню, де панелі на стінах звисали з дешевої цегли, а більша частина підлоги перетворилася на суцільну гнилу баюру. У віддаленій стіні стояли відчиненими потайні двері, і Ґлокта почовгав до них попід стіною. Від натуги в нього запалали стегна.

— Що накоїла ваша людина?

— Северард? Підвів мене.

«І невдовзі ми дізнаємось, як сильно».

— Тоді сподіваюся, що не підведу вас ніколи.

— Я певен, що ви надто розумні для цього. Я маю піти першим — тоді, якщо я впаду, то принаймні впаду сам.

Ґлокта, кривлячись, почав спускатися зі сходів, тимчасом як Арді подалася за ним із ліхтарем.

— Фе. Що то за запах?

— Каналізація. Десь тут є вхід до неї.

Ґлокта зайшов за важкі двері й опинився в перелицьованому винному льоху. Там обабіч їхнього шляху виблискували яскраві сталеві решітки камер і повсюди тхнуло вологою й страхом.

— Очільнику! — долинув голос із пітьми. З’явилося зневірене лице брата Лонґфута, притиснуте до однієї з решіток.

— Брате Лонґфуте, перепрошую! Я був страшенно заклопотаний. Гурки обложили місто.