— Будувати кращу вже трохи пізно, — пробурчав він. — Доведеться робити що вийде з тим, що ми маємо.

— Правильно, Кривава Дев’ятко, тобі стіни не треба, і ти це знаєш! — Краммок плеснув Лоґена по передпліччю великою товстою долонею. — Ти не можеш загинути! Ти любий місяцеві, мій чудовий новий друже, любіший за всіх інших! Ти не можеш загинути, якщо тебе глядить місяць! Не можеш…

— Стулися, — промовив Лоґен.

Вони безрадісно похрустіли вгору схилом, до воріт. Краммок гукнув, і старі двері захиталися й відчинилися. По той бік стояло кілька підозріливих горян, що спостерігали, як заходять прибульці. Вони мляво пішли крутим підйомом, вирізаним у камені, стомлені й буркотливі, а тоді опинилися на пласкій місцевості вгорі. То була сідловина між двома скелями — кроків зі сто завширшки та двісті завдовжки, зусібіч оточена прямовисними кам’яними кручами. По краях стояло кілька окремих дерев’яних хатин і повіток, які зеленіли старим мохом, а попід кручею було зведено похилу кам’яну будівлю з приземкуватим комином, із якого здіймався дим. Зовсім поряд у камені було витесано вузькі сходи, що вели на майданчик угорі вежі.

— Якщо стане кепсько, — пробурмотів Лоґен, — тікати буде нікуди.

Краммок лиш усміхнувся ще ширше.

— Звісно, нікуди. У цьому ж і суть, еге ж? Бетод подумає, що злапав нас, наче жуків у пляшку.

— Так і вийде, — буркнув Шукач.

— Авжеж, але тоді до нього підійдуть іззаду ваші друзі і страх як його перелякають. Це варто зробити вже заради того, яке в нього, засранця, буде обличчя!

Лоґен поворушив ротом і сплюнув на кам’янисту землю.

— Цікаво, які обличчя на ту пору будуть у нас? Мені здається, що мляві й наче у трупів.

У загоні з’юрмилась отара кудлатих овець, які ошаліло роззиралися довкола й бекали одна одній. Оточені й безпорадні — Лоґен чудово знав, що вони відчувають. Із фортеці, де земля була помітно вища, здавалося, ніби стіни майже немає. Людина з довгими ногами могла б вийти на її хідник і стати на ту напіврозвалену, замшілу конструкцію, що правила їй за парапет.

— Кривава Дев’ятко, красунчику, та не хвилюйся ти через дурниці, — засміявся Краммок. — Ніде правди діти, мою фортецю можна було б збудувати краще, та на нашому боці земля, гори, місяць, і всі вони з усмішкою дивляться на нашу сміливу справу. Це твердиня з сильною історією. Хіба ти не знаєш оповідку про Лаффу Хороброго?

— Гадаю, що ні. — Лоґен був не зовсім певен, що хоче почути її зараз, але він уже давно звик не одержувати того, що хоче.

— Лаффа був видатним харцизом і отаманом горян колись давно. Він разом із братами роками влаштовував набіги на всі клани. Одного спекотного літа кланам набридло, тож вони об’єднались і пішли полювати на нього в горах. Тут відбувся його останній бій. Саме тут, у цій фортеці. Останній для Лаффи, його братів і всіх його людей.

— Що сталося? — запитав Шукач.

— Їх перебили, повідтинали їм голови й поклали в мішок, а мішок закопали в ямі, в яку вони колись срали. — Краммок весело всміхнувся. — Мабуть, тому це й називають останнім боєм, га?

— І це все? Вся оповідка?

— Це все, що я знаю, та не дуже уявляю, що ще там може бути. Як на мене, для Лаффи тоді й настав кінець.

— Дякую, що підбадьорив.

— Та пусте, пусте! Якщо хочеш іще історій, я знаю й інші!

— Ні, ні, цього мені досить. — Лоґен розвернувся й пішов геть. Шукач ішов поряд із ним. — Можеш розказати мені ще, коли ми переможемо!

— Ха-ха, Кривава Дев’ятко, — гукнув йому вслід Краммок, — це вже саме собою буде окремою історією, хіба ні? Тобі мене не обдурити! Ти такий, як я, любий місяцеві! Ми б’ємося найзатятіше, коли нас притискають спиною до гір і виходу немає! Скажи мені, що це не так! Ми обожнюємо не мати вибору!

— О, так… — пробурмотів собі під носа Лоґен, побрівши до воріт. — Немає нічого кращого за відсутність вибору.

Шукач стояв біля підніжжя стіни, дивлячись на неї знизу вгору й думаючи, що зробити, щоб підвищити свої й чужі шанси дожити до кінця тижня.

— Було б добре поприбирати всі ці повзучі рослини й траву, — сказав він. — Із ними збіса легше лазити.

Тул здійняв брову.

— А ти певен, що всі ці рослини не тримають стіну вкупі?

Мовчун потягнув за одну лозу, і разом із нею щедро посипався висхлий вапняний розчин.

— Може, ти й маєш рацію, — зітхнув Шукач. — Позрізаємо що можемо, га? Попрацювати нагорі було б незле і взагалі. Гарно буде мати пристойну гору каміння для захисту, коли нас почне обстрілювати Бетод.

— Це точно, — озвався Тул. — А ще тут, попереду, можна було б вирити рів і поставити на дні палі, щоб їм важче було підійти близько.

— А тоді зачинити ті ворота, забити їх цвяхами й підсунути ззаду купу брил.

— Нам буде важко вибратися, — зауважив Тул.

Лоґен пирхнув.

— Як на мене, у нас буде серйозніший клопіт, ніж те, як нам вибратися.

— Тут ти маєш рацію, — засміявся Краммок, невимушено підійшовши до них із запаленою люлькою в товстому кулаці. — Непокоїтися треба через те, як сюди можуть пробратися Бетодові хлопці.

— Мені стане трохи спокійніше, якщо ці стіни підлатають. — Шукач показав на дерева, якими обросла стіна. — Треба порубати й позрізати їх, вирубати трохи каменю, намішати трохи розчину і все інше. Краммоку, у тебе є люди, які так можуть? Є знаряддя?

Той пахнýв люлькою, довго й похмуро дивлячись на Шукача, а тоді випустив брунатний дим.

— Може, й так, але не буду слухатися наказів від таких, як ти, Шукачу. Місяць знає, які в мене таланти, і я маю хист до душогубства, а не до будівництва.

Мовчун закотив очі.

— А чиїх наказів ти послухаєшся? — запитав Лоґен.

— Твоїх, Кривава Дев’ятко, і більше нічиїх! Місяць тебе любить, а я люблю місяць, і ти — саме той…

— Тоді збери своїх людей і пиздуй рубати дерево й камінь. Твої балачки мені набридли.

Краммок понуро вибив попіл із люльки об стіну.

— Хлопці, з вами геть не повеселитися, ви тільки те й робите, що тривожитеся. Подумайте про хороше. Найгірше, що може трапитися, — те, що Бетод не з’явиться!

— Найгірше? — витріщився на нього Шукач. — Ти впевнений? А якщо Бетод таки прийде і його карли перекинуть твою стіну, як купу лайна, і переб’ють нас усіх?

Краммок наморщив чоло. Похмуро глянув на землю. Примружився на хмари.

— А й справді, — проказав він і раптом усміхнувся. — Це гірше. Меткий ти, хлопче.

Шукач протяжно зітхнув і пильно поглянув на долину. Може, стіна й виявилася геть не такою, як вони сподівалися, зате положення тут бездоганне. Той, хто піде вгору цим крутим схилом на купку загартованих бійців, які будуть далеко вгорі й не матимуть чого втрачати, цілком може зложити голову. А це зовсім не весело.

— Там складно зорганізуватися, — сказав Лоґен, озвучивши думки самого Шукача. — Тим паче тоді, як згори летять стріли, а сховатися нема за чим. Важко використати кількісну перевагу. Не хотів би влипнути в таке сам. Як ми скористаємося цим, якщо вони прийдуть?

— Гадаю, розділимося на три ватаги. — Шукач кивнув на вежу. — Я буду там десь із сотнею найкращих лучників. Звідти гарно стріляти. Зручно, високо й добре видно стіну спереду.

— Угу, — озвався Мовчун.

— І, може, хай ще якісь силачі скинуть одну-дві каменюки.

— Я пожбурю якусь брилу, — пообіцяв Тул.

— Гаразд. Іще поставимо найкращих із наших хлопців на стіну — хай будуть готові битися з ворогами врукопашну, якщо вони туди залізуть. Гадаю, Лоґене, то буде твоя ватага. Доу, Дрижак і Червона Шапка можуть бути тобі за заступників.

Лоґен кивнув, та вигляд у нього був не надто щасливим.

— Так, гаразд.

— Ззаду буде Краммок зі своїми горянами, готовий атакувати, якщо нападники прорвуться за ворота. Якщо протримаємося довше, ніж день, можете помінятися. Горяни — на стіну, Лоґен і всі інші — назад.

— Незлий план як на таку дрібноту! — Краммок плеснув Шукача здоровезною долонею по плечу — так, що він, хай йому грець, мало не гепнувся долілиць. — Це тобі, певно, місяць підказав, поки ти спав! Нíчого й змінювати! — Краммок ляснув м’ясистим кулаком по долоні. — Дуже люблю гарні атаки! Сподіваюся, південці не прийдуть і нам зостанеться більше роботи! Мені вже не терпиться кинутися в атаку!