— Даю вам слово. Я подбаю про те, щоб із графинею поводились якнайкраще. — Ґлокта злегка лизнув кислі прогалини між зубами. — А ви чиніть так само зі своїм чоловіком.
Джезаль сидів у пітьмі. Дивився, як у великому каміні танцює вогонь, і думав про те, що могло б бути. Думав не без гіркоти. Скількома різними шляхами могло піти його життя, а він опинився тут. Сам.
Він почув, як зарипіли дверні петлі. Невеличкі двері, що вели до опочивальні королеви, поволі відчинилися. Він ніколи не завдавав собі клопоту, щоб замкнути їх зі свого боку. Не передбачав жодних обставин, за яких королева зволила б ними скористатися. Він, поза сумнівом, якимось чином порушив етикет, а вона не може навіть дочекатися ранку, щоб його за це пошпетити.
Він швидко підвівся, дурнувато занервувавшись.
Терез увійшла в затінені двері. Вона так змінилася зовні, що спершу Джезаль ледве її впізнав. Волосся в неї було розпущене, з одягу на ній була лише сорочка. Терез смиренно дивилася на підлогу, а її лице ховалося в темряві. Її босі ноги ляскали по мостинах і товстому килиму до вогню. Раптом вона почала здаватися дуже юною. Юною й маленькою, слабкою й самотньою. Джезаль дивився на неї, передусім спантеличений і трохи наляканий, але водночас, коли вона підійшла ближче й вогонь освітив її силует, відчув ледь помітне збудження.
— Терез, моя… — він спробував знайти потрібне слово й не знайшов. «Люба» явно було недоречним. «Кохана» теж. Можливо, згодилося б «найлютіша супостатко», та це навряд чи допомогло б. — Чого…
Вона, як завжди, перервала його, але не такою тирадою, якої він очікував.
— Вибач за те, як я з тобою поводилася. За те, що я казала… ти, певно, вважаєш, що я…
У неї в очах стояли сльози. Справжні сльози. До тієї миті Джезаль і не повірив би, що вона може плакати. Він квапливо підійшов до неї на крок чи два, простягнувши одну руку й гадки не маючи, що робити. Він і не наважувався сподіватися на вибачення, тим паче таке серйозне й щире.
— Знаю, — невпевнено проказав Джезаль, — знаю… Я не такий чоловік, якого ти хотіла. Вибач, що так вийшло. Але для мене це — така сама тюрма, як і для тебе. Я тільки сподіваюся… що ми, можливо, зуміємо впоратися з цим якнайкраще. Може, ми зуміємо знайти спосіб… дбати одне про одного? У нас — і в тебе, і в мене — більше нікого немає. Будь ласка, скажи, що я маю зробити…
— Тс-с-с-с.
Вона приклала один палець до його губ і зазирнула йому в очі. Одна половина її обличчя палала жовтогарячим сяйвом вогню, а друга була чорна через тінь. Вона провела пальцями крізь його волосся й наблизила його до себе. Поцілувала, лагідно, майже незграбно, їхні губи ледь зустрілись, а тоді неоковирно зімкнулись. Джезаль обхопив однією рукою її шию нижче вуха й погладив великим пальцем її гладеньку щоку. Їхні вуста ворушилися машинально під тихий писк дихання у нього в носі й легке прицмокування слини. Це був аж ніяк не найпристрасніший поцілунок у його житті, та це було набагато більше, ніж він очікував від Терез. Коли він просунув язика їй до рота, у нього в паху почало наростати приємне поколювання.
Джезаль провів другою долонею по її спині й намацав пальцями горбки на її хребті. Тихо забурчав, ковзнувши долонею по її п’ятій точці та стегну, а тоді провів рукою вгору, між її ногами. Поділ сорочки Терез накрутився йому на зап’ясток. Він відчув, як вона здригнулася, сахнулася й закусила губу — здавалося, від шоку чи навіть огиди. Джезаль відсмикнув руку, і вони розділилися, втупившись у підлогу.
— Вибач, — пробелькотів він, подумки проклинаючи своє завзяття. — Я…
— Ні. Це я винна. Я не… маю досвіду… з чоловіками…
Джезаль трохи покліпав, а тоді мало не всміхнувся від колосального полегшення. Ну звісно. Тепер усе ясно. Терез така самовпевнена, така різка, що йому й на думку не спадало, ніби вона може бути незайманою. Вона так тремтить зі звичайного страху. Страху, що вона може його розчарувати. Він раптом відчув щире співчуття до Терез.
— Не хвилюйся, — тихо пробурмотів Джезаль, вийшов уперед і обійняв її. Відчув, як вона напружилася — поза сумнівом, занервувалася, — і лагідно погладив її по волоссю. — Я можу зачекати… ми не конче мусимо… поки що.
— Ні, — промовила вона зі зворушливою рішучістю, безстрашно дивлячись йому в очі. — Ні. Мусимо.
Терез потягнула сорочку вгору і зняла її через голову, а тоді кинула на підлогу. Наблизилася до Джезаля, взялася за його зап’ясток і повернула його собі на стегно, а тоді потягнула вгору.
— Ах… — прошепотіла вона наполегливим гортанним голосом. Її губи ледь торкнулись його щоки, а дихання обпалило йому вухо. — Так… осюди… не зупиняйся.
Терез підвела його, задиханого, до ліжка.
— Якщо це все… — Ґлокта обвів поглядом стіл, але старигані мовчали. «Всі чекають мого слова». Король знову був відсутній, тож чекати він їх змусив недоречно довго. «Просто щоб до всіх, хто сумнівається, дійшло, хто тут головний. А зрештою, чом би й ні? Влада потрібна не для того, щоб виявляти милосердя». — Тоді це засідання Закритої Ради завершене.
Вони підвелися — швидко, тихо і благопристойно. Торлікорм, Халлек, Крой і всі інші один за одним поволі вийшли з зали. Встав і сам Ґлокта, в якого досі боліла нога від спогаду про вранішні судоми, але тут він зрозумів, що лорд-камергер знову залишився. «І йому явно не весело».
Хофф заговорив лише тоді, коли двері зачинилися.
— Уявіть собі, як я здивувався, — різко промовив він, — коли почув про ваше недавнє весілля.
— Швидка і проста церемонія. — Ґлокта показав лорд-камергерові все, що залишилося від його передніх зубів. — Самі розумієте: юнацьке кохання не терпить затримок. Перепрошую, якщо ви образилися, не одержавши запрошення.
— Запрошення? — прогарчав Хофф, сильно нахмурившись. — Аж ніяк! Ми говорили не про це!
— Говорили? Здається, у нас виникло непорозуміння. Наш спільний друг, — Ґлокта багатозначно перевів погляд на порожній тринадцятий стілець у віддаленому кінці столу, — залишив за старшого мене. Мене. Не когось іншого. Він уважає за потрібне, щоб Закрита Рада промовляла одним голосом. Віднині й надалі цей голос буде надзвичайно схожим на мій.
Червонясте обличчя Хоффа злегка поблідло.
— Звісно, але…
— Ви ж, певно, знаєте, що я пережив два роки тортур? Два роки в пеклі, щоб зараз стояти перед вами. Або ж хилитися перед вами, перекосившись, як корінь старого дерева. Калічна, незграбна, жалюгідна пародія на людину, так, лорде Хоффе? Будьмо чесними один з одним. Часом я втрачаю контроль над власною ногою. Власними очима. Власним обличчям. — Ґлокта пирхнув. — Якщо це можна назвати обличчям. І кишки в мене неслухняні. Я часто прокидаюся перемазаним власним лайном. Постійно страждаю від болю, а ще мені нескінченно докучають спогади про все втрачене. — Він відчув, як у нього засіпалося ліве око. «Хай сіпається». — Тож ви розумієте, чому я, попри постійні намагання бути світлою людиною, зневажаю світ і все в ньому, а найбільше — самого себе. Це прикра ситуація, виправити яку неможливо.
Лорд-камергер невпевнено облизав губи.
— Співчуваю, проте не розумію, як це стосується теми.
Ґлокта раптом підійшов зовсім близько, забувши про спазм у нозі, і притиснув Хоффа до столу.
— Ваше співчуття варте менш ніж нічого, а теми це стосується ось як. Знаючи, що я таке, що пережив, що переживаю досі… ви можете вважати, ніби я боюся хоч чогось на світі? Ніби є щось таке, на що я не наважуся? Те, що для інших є найнестерпнішим болем, мене щонайбільше… дратує. — Ґлокта шарпнувся ще ближче й оголив понівечені зуби, дозволивши своєму обличчю затремтіти, а оку — пустити сльозу. — Знаючи все це… невже ви можете думати, ніби розважливо… стояти там, де ви стоїте зараз… і погрожувати? Погрожувати моїй дружині? Моїй ненародженій дитині?
— Звичайно ж, не йшлося про жодну погрозу, я ніколи не став би…
— Це просто неподобство, лорде Хоффе! Це просто неподобство. Щойно з’явиться найменший натяк на насильство над ними… о, як на мене, вам краще й не уявляти мою жахливу нелюдську реакцію на таке. — Ще ближче, так близько, що Ґлоктина слина змочила обвислі, тремтливі щоки Хоффа дрібними бризками. — Я не можу допустити, щоб на цю тему говорили далі. Взагалі. Не можу допустити навіть чуток про те, що тут є якась проблема. Взагалі. Вийшло б справжнє… неподобство, лорде Хоффе, якби ваш стілець у Закритій Раді зайняв м’ясний мішок без очей, без язика, без обличчя, без пальців і без прутня. — Ґлокта відступив і вишкірився найогиднішою своєю усмішкою. — Мій лорд-камергере… хто б тоді випивав усе вино?
