— Чималий контингент, — зауважив Баяз, неабияк применшивши дійсність.

Ґлокта всміхнувся.

— Гурки не люблять мандрувати самотою.

Огорожа, про яку раніше казав маршал Варуз, уже підіймалася темною лінією, що петляла багнистими полями за кількасот кроків від стін. Перед нею виднівся неглибокий рів. Його було більш ніж достатньо, щоб завадити надходженню до міста запасів чи підкріплень іззовні. Далі виростало кілька таборів — величезні масиви білих наметів, зведених охайними квадратами. Біля кількох із них уже здіймалися в біле небо високі стовпи темного диму від багать, на яких щось готували, і горнів. Усі ці споруди видавалися підозріло надійними. Адуа, може, ще в руках Союзу, та навіть найпатріотичніший брехун не міг би заперечити, що околиці міста вже однозначно належать імператорові Гуркулу.

— Їхньою організованістю неможливо не захопитися, — похмуро зауважив Варуз.

— Так… їхньою організованістю… — Джезалів голос раптом зарипів, як старі мостини. Дивитися на це зі сміливим виразом обличчя здавалося радше божевіллям, аніж відвагою.

Десяток вершників відділилися від лав гурків і тепер їхали вперед упевненим клусом. Над їхніми головами майоріли два видовжені прапори з червоного й жовтого шовку, на яких були вигаптувані золотом кантійські літери. Був і білий прапор — малий, майже непомітний.

— Парламентери, — буркнув Перший з-поміж магів і поволі хитнув головою. — Хто вони, як не привід для старих дурнів, які обожнюють власні голоси, потеревенити про справедливість, перш ніж розпочати різанину?

«Гадаю, старих дурнів, які обожнюють власні голоси, ви знаєте досконало», — подумав Джезаль, але притримав цю думку при собі, в похмурому мовчанні споглядаючи наближення гуркських представників. Їх очолював високий чоловік. На його гостроконечному шоломі й начищених обладунках виблискувало золото, а їхав він із непохитною зухвалістю, яка навіть на віддалі чітко показує: це людина з вищого командування.

Маршал Варуз насупився.

— Генерал Малзаґурт.

— Ви його знаєте?

— Він командував силами імператора під час минулої війни. Ми боролися місяцями. Не раз вели переговори. Надзвичайно хитромудрий противник.

— Але ж ви його здолали, так?

— Урешті-решт — так, ваша величносте. — Вигляд у Варуза був аж ніяк не радісний. — Але в мене тоді була армія.

Гуркський командир протупав дорогою поміж численних покинутих будівель, що стояли врозсип за стіною Казаміра. Зупинив коня перед воротами й гордо поглянув угору, спокійно тримаючи одну руку на стегні.

— Я генерал Малзаґурт, — гукнув він із різким кантійським акцентом, — обраний представником його ясновельможності Утмана-ул-Дошта, імператора Гуркулу!

— Я король Джезаль Перший.

— Звісно. Бастард.

Заперечувати було безглуздо.

— Авжеж. Бастард. Чому б вам не зайти, генерале? Тоді ми зможемо поговорити віч-на-віч, як цивілізовані люди.

Малзаґурт швидко перевів погляд на Ґлокту.

— Перепрошую, та реакція вашого уряду на беззбройних посланців імператора не завжди була… цивілізованою. Мабуть, я залишуся за стінами. Поки що.

— Як хочете. Ви, здається, вже знайомі з лорд-маршалом Варузом?

— Звісно. Здається, відколи ми билися в сухих пустелях, минула ціла вічність. Я міг би сказати, що сумував за вами… але я не сумував. Як ся маєте, мій давній друже, мій давній вороже?

— Непогано, — буркнув Варуз.

Малзаґурт показав рукою на колосальні сили, що розгорталися позаду нього.

— Зважаючи на обставини, так? Не знаю, хто ваш інший…

— Це Баяз. Перший з-поміж магів.

М’який, рівний голос. Це заговорив один із супутників Малзаґурта. Чоловік, повністю вбраний у простий білий одяг, трохи схожий на жерця. Він здавався не старшим за Джезаля й дуже вродливим, мав смагляве, бездоганно гладеньке обличчя. Був без обладунків, не мав при собі зброї. На його одязі й простому сідлі не було жодної оздоби. А проте інші члени його гурту й навіть сам Малзаґурт, здавалося, дивились на нього з великою повагою. Майже зі страхом.

— А… — Генерал придивився вгору, задумливо погладжуючи коротку сиву бороду. — То ось він, Баяз.

Молодик кивнув.

— Це він. Давно не бачилися.

— Недостатньо давно, Мамуне, зміюко ти клята!

Баяз учепився в парапет, вишкіривши зуби. Старий маг так майстерно грав добродушного дядечка, що Джезаль уже й забув, як сильно може жахати його несподівана лють. Він вражено позадкував, мало не піднявши руку, щоб прикрити лице. Гуркські ад’ютанти та прапороносці зіщулилися від страху; одного навіть гучно занудило. Навіть із Малзаґурта злетіла чимала частка геройського лоску.

Зате Мамун дивився вгору так само спокійно, як раніше.

— Дехто з моїх братів уважав, що ти втечеш, але я знав, що цього не станеться. Калул завжди казав, що тебе погубить гординя, і ось доказ. Тепер мені видається дивним, що колись я вважав тебе видатною людиною. Ти здаєшся старим, Баязе. Ти змалів.

— Усе здається меншим, якщо воно значно вище за тебе! — буркнув Перший з-поміж магів. Він упер кінець жезла в каміння у себе під ногами. В його голосі тепер вчувалася страшна загроза. — Підійди ближче, пожирачу, і зможеш оцінити мою слабкість, поки палатимеш!

— Колись ти міг би знищити мене одним словом, у цьому я не сумніваюсь. Але тепер твої слова — лише пусті балачки. Твоя сила з роками поволі розсіялася, а ось моя нині як ніколи велика. За мною сотня братів і сестер. А які союзники в тебе, Баязе? — Він, глузливо всміхаючись, обвів змахом руки зубці стіни. — Лише такі, на яких ти заслужив.

— Можливо, я ще знайду союзників, які тебе здивують.

— Сумніваюся. Колись давно Калул сказав мені, якою буде твоя остання відчайдушна надія. Час показав, що він мав рацію, як і завжди. Отже, ти дійшов аж до краю світу, ганяючись за тінями. Тінями направду темними для того, хто зве себе праведним. Я знаю, що ти зазнав невдачі. — Жрець показав два ряди бездоганних білих зубів. — Сім’я відійшло в небуття, вже давно. Його закопали в землю на кілька темних ліг. Опустили глибоко під бездонний океан. Разом із ним потонули і твої надії. В тебе залишився всього один варіант. Чи підеш ти з нами добровільно, щоб Калул засудив тебе за зраду? Чи ми мусимо ввійти й забрати тебе?

— І ти смієш говорити мені про зраду?! Ти, який зрадив найвищі принципи нашого ордену й порушив священний закон Еуза? Скількох ти вбив заради могутності?

Мамун лише знизав плечима.

— Дуже багатьох. Я цим не пишаюся. Ти змусив нас обирати темні шляхи, Баязе, і ми йшли на ті жертви, на які мусили йти. Нам безглуздо сперечатися через минуле. Тепер, коли минуло стільки довгих століть, поки ми стояли по протилежні боки великого поділу, жоден із нас, гадаю, не переконає другого. Переможці ж можуть визначати, хто мав рацію, як воно й було завжди, навіть задовго до Старого часу. Я вже знаю, як ти відповіси, але Пророк бажає, щоб я запитав це. Ти підеш до Сарканта й відповіси за свої великі злочини? Постанеш перед судом Калула?

— Судом? — загарчав Баяз. — Він, цей зарозумілий старий убивця, судитиме мене? — Зі стін долинув його різкий, грубий сміх. — Уперед, забери мене, якщо наважишся, Мамуне. Я чекатиму!

— Тоді ми прийдемо, — пробурмотів перший учень Калула, суплячись із-під тонких чорних брів. — Ми готувалися до цього довгі роки.

Двоє чоловіків похмуро і гнівно витріщились один на одного, а Джезаль насупився разом із ними. Йому було неприємно раптом відчути, що вся ця історія — це почасти суперечка між Баязом і цим жерцем, а він, дарма що король, схожий на дитину, яка підслуховує розмову батьків, і так само не має впливу на її результат.

— Назвіть свої умови, генерале! — заревів він униз.

Малзаґурт прокашлявся.

— По-перше, якщо ви здасте місто Адуа імператорові, він готовий дозволити вам зберегти трон — звісно ж, як своєму підданцеві, якщо ви регулярно платитимете данину.

— Як великодушно. А як щодо зрадника, лорда Брока? Як ми зрозуміли, ви пообіцяли йому корону Союзу.