Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ми нічим не зобов’язані лордові Броку. Зрештою, це не він володіє містом. Ним володієте ви.

— А ще ми не поважаємо тих, хто йде проти своїх господарів, — додав Мамун, похмуро зиркнувши на Баяза.

— По-друге, громадянам Союзу буде дозволено й надалі жити за власними законами та звичаями. Вони й надалі житимуть вільно. Чи принаймні так само близько до свободи, як раніше.

— Ваша великодушність приголомшує.

Ці слова Джезаль хотів вимовити єхидно, та врешті прозвучало не надто іронічно.

— По-третє, — прокричав генерал, нервово позирнувши вбік, на Мамуна, — людину, знану як Баяз, Перший з-поміж магів, має бути доставлено нам, зв’язаного і в ланцюгах, для перевезення до Саркантського храму, на суд пророка Калула. Такі наші умови. Відмовтеся від них — і з Міддерландом, як постановив імператор, поведуться так само, як із будь-якою іншою завойованою провінцією. Багатьох людей буде вбито, а ще більше стане рабами, тут призначать гуркських губернаторів, ваш Аґріонт перетворять на храм, а ваших нинішніх правителів… відправлять до камер під палацом імператора.

Джезаль несвідомо майже розтулив рота, щоб відмовитись. А тоді зупинився. Поза сумнівом, Харод Великий різко заявив би про непокору за будь-яких умов, та ще й, мабуть, надзюрив би на посланця. Навіть найменша думка про переговори з гурками суперечила всім його давнім переконанням.

Однак, якщо замислитися, умови були набагато великодушніші, ніж він очікував. Джезаль, напевно, матиме більше влади як підданець Утмана-ул-Дошта, ніж зараз, коли Баяз щомиті й щоднини зиркає йому через плече. Він може одним словом урятувати багато життів. Реальних життів реальних людей. Він підняв руку і злегка потер кінчиком пальця пошрамовані губи. Джезаль достатньо настраждався на нескінченних рівнинах Старої Імперії, щоб добре й серйозно замислитися, чи варто ризикувати завдати такого болю такій безлічі людей, зокрема самому собі. Подумавши про камери під палацом імператора, він дещо спантеличився.

Видавалося дивним, що таке важливе рішення випадає ухвалити саме йому. Людині, яка не більше року тому з гордістю зізнавалася, що нічого ні про що не знає, а цікавиться чимось іще менше. Однак Джезаль починав сумніватися, що хоч якась людина, наділена великою владою, хоч інколи по-справжньому розуміє, що робить. Найкраще, на що можна сподіватися, — це підтримка сякої-такої ілюзії, ніби вона це може. Та ще, можливо, часом намагатися трішечки підштовхнути безладний потік подій у той чи той бік, відчайдушно надіючись на те, що бік виявиться правильним.

Але який бік правильний?

— Дайте мені відповідь! — крикнув Малзаґурт. — Мені треба зробити приготування!

Джезаль нахмурився. Йому набридло, що ним попихає Баяз, але це старе падло принаймні допомогло йому зійти на престол. Набридло, що його ображає Терез, але вона принаймні його дружина. Якщо забути про все інше, то терпець йому був готовий урватися щомиті. Він просто не хотів, щоб ним порядкував, розмахуючи мечем, якийсь бундючний гуркський генерал зі своїм придуркуватим жерцем.

— Я відкидаю ваші умови! — безтурботно гукнув він зі стін. — Відкидаю цілком і повністю. Я не звик здавати своїх радників, свої міста чи свою суверенну владу, щойно мене про це прохають. Тим паче здавати їх зграї гуркських дворняг із жалюгідними манерами й іще жалюгіднішим розумом. Ви зараз не в Гуркулі, генерале, і тут зухвальство личить вам іще менше, ніж отой безглуздий шолом. Підозрюю, що ви дістанете суворий урок, перш ніж покинете ці береги. І доки ви не втекли, дозвольте додати: рекомендую вам і вашому жерцеві трахнути один одного. Хто знає? Може, ви зуміли б умовити великого Утмана-ул-Дошта — а також усезнаючого пророка Калула — до вас долучитися!

Генерал Малзаґурт насупився. Швидко перекинувся словом з одним ад’ютантом — вочевидь, не зрозумів усіх нюансів останнього висловлювання. Нарешті збагнувши їх, він сердито рубонув смаглявою рукою й різко віддав наказ кантійською мовою. Джезаль побачив, як серед будівель, розсіяних за стінами, пішли люди зі смолоскипами в руках. Гуркський генерал востаннє поглянув на вартівню.

— Кляті біляки! — загарчав він. — Тварюки!

А тоді смикнув коня за повіддя й поскакав геть. За ним потупали його офіцери.

Жрець Мамун залишився ще на мить. Його бездоганне лице виражало смуток.

— Хай буде так. Ми надягнемо обладунки. Хай простить тобі Бог, Баязе.

— Тобі, Мамуне, прощення потрібне більше, ніж мені! Молися за себе!

— Я молюся. Щодня. Проте за все своє довге життя не бачив нічого, що показувало б, наче Бог схильний прощати.

Мамун відвернув коня від воріт і неквапом поїхав назад, до гуркських лав, поміж закинутих будівель, стіни яких уже спраг­ло лизало полум’я.

Перевівши погляд на людську масу, що йшла полями, Джезаль протяжно й судомно зітхнув. Хай будуть прокляті його вуста! Вічно вони доводять його до біди. Однак тепер було трохи запізно шкодувати. Він відчув, як Баяз по-батьківськи торкнувся його плеча. Цей керівний дотик за останні кілька тижнів почав страшенно його дратувати. Джезалеві довелося зціпити зуби, щоб не скинути з себе його руку.

— Ти маєш звернутися до своїх людей, — сказав маг.

— Що?

— Правильні слова можуть докорінно все змінити. Харод Великий міг говорити, щойно в цьому виникала потреба. Я розповідав тобі про той випадок, коли він…

— Чудово! — кинув Джезаль. — Я піду.

Він побрів до протилежного парапету з ентузіазмом засудженого, що йде на ешафот. Юрба розійшлася внизу в усьому своєму бентежному розмаїтті. Джезаль зусиллям волі припинив вовтузитися з пряжкою на паску. Чомусь він досі побоювався, що в нього перед цією силою людей спадуть штани. Сміховинна думка. Він прокашлявся. Хтось побачив його й показав рукою.

— Король!

— Король Джезаль!

— Король говорить!

Юрба заворушилася й розтягнулася, сунучись до воріт. Ціле море облич, сповнених надії, страху та симпатії. Гамір на площі поволі стих, і запала заворожена тиша.

— Друзі… співвітчизники… підданці! — Його голос дзвенів приємною владністю. Гарний початок, дуже… риторичний. — Може, наші вороги й численні… дуже численні…

Джезаль подумки вилаявся. Таке зізнання навряд чи додасть масам відваги.

— Однак закликаю вас: не занепадайте духом! Наші оборонні споруди міцні! — Він ляснув по твердому камінню під своєю долонею. — Наша відвага незламна! — Вдарив по начищеному нагруднику. — Ми встоїмо!

Оце вже краще! Він виявив у себе вроджений ораторський хист. Юрба тепер починала ставитися до нього краще, він це відчував.

— Нам не потрібно триматися вічно! Просто зараз лорд-маршал Вест веде своє військо нам на допомогу…

— Коли? — крикнув хтось. Здійнялася хвиля сердитого бурмотіння.

— Гм… — Джезаль, не знаючи, як бути, нервово позирнув на Баяза, — гм…

— Коли вони надійдуть? Коли? — зашипів Перший з-поміж магів на Ґлокту, і каліка різко махнув рукою комусь унизу.

— Скоро! Можете не сумніватися!

Хай йому грець, цьому Баязові, це було жахливою ідеєю. Джезаль поняття зеленого не мав, як наснажити чернь.

— А як же наші діти? А як же наші домівки? Ваш дім згорить? Згорить?

Здійнялися невдоволені вигуки.

— Не бійтеся! Благаю… будь ласка… — Хай йому грець! Йому ж не годиться благати: він король. — Армія в дорозі!

Джезаль помітив, як крізь тисняву сунуть чорні постаті. Практики Інквізиції. Вони зібралися саме там, звідки долинали несхвальні зауваги, і йому стало трохи легше на душі.

— Просто зараз армія покидає Північ! Вона з дня на день прийде нам на поміч і провчить цих гуркських псів…

— Коли? Коли…

Посеред юрби здійнялися й упали чорні кийки, і запитання урвав високий вереск.

Джезаль щиро постарався його перекричати.

— А чи дозволимо ми цій гуркській наволочі тим часом вільно їздити нашими полями? Полями наших батьків?

— Ні! — заревів хтось, і Джезалеві неабияк відлягло від серця.

— Ні! Ми покажемо цим кантійським рабам, як уміє битися вільний громадянин Союзу! — Кілька кволих підтакувань. — Ми битимемося сміливо, як леви! Затято, як тигри!

98
{"b":"826580","o":1}