— Ай!

Ґлокта відчув, як у нього виривають із руки ціпок, і хитнувся вбік, хапаючись за порожнечу. Щось із тріском влетіло йому в обличчя, і його голова наповнилася сліпучим болем. За мить Ґлокта вдарився спиною об підлогу і протяжним зітханням випустив із себе все повітря. Він кліпав і заливався слиною. В роті було солоно від крові, а темне приміщення довкола шалено хиталося. «Оце так, оце так. Якщо я не дуже помиляюсь, удар кулаком в обличчя. Він ніколи не втрачає сили».

Якась рука схопила його за комір плаща й потягнула вгору. Тканина врізалася йому в горло, і він писнув, наче курка, яку душать. Іще одна взяла його за пояс, а тоді Ґлокту кудись потягнули, тимчасом як його коліна й носаки чобіт безвільно чиркали по мостинах. Він за інерцією кволо пручався, та домігся лиш того, що йому проштрикнув спину гострий біль.

Двері до ванної гепнули йому по голові й розчахнулися, врізавшись у стіну; його, безсилого, протягнули крізь затемнене приміщення до ванни, яка досі була повна брудної води, що лишилася з ранку.

— Стривайте! — прохрипів Ґлокта, коли його потягнули через край. — Хто… бе-е-е-е-е!

Холодна вода зімкнулася в нього над головою, а довкола обличчя швидко попливли бульбашки. Його тримали під водою, поки він пручався, вирячивши очі від шоку й панічного жаху; врешті йому почало здаватися, що в нього вибухнуть легені. Тоді Ґлокту висмикнули звідти за волосся, і з його обличчя полилася вода, стікаючи у ванну. «Прийом простий, але безумовно ефективний. Я неабияк розгубився». Він судомно вдихнув.

— Що ви… бва-а-а-а!

Знову пітьма; усе повітря, яке він спромігся в себе втягнути, з бульканням вийшло у брудну воду. «Однак ця людина дала мені подихати. Мене не вбивають. Мене розм’якшують. Розм’якшують перед запитаннями. Я посміявся б із цієї іронії долі… якби в моєму тілі… ще лишалося повітря…» Ґлокта штовхав ванну й бив по воді. Його ноги безглуздо хвицались, але рука, що тримала його за карк, була наче сталева. Ґлокті зсудомило шлунок, а його ребра здіймалися, жадаючи впустити в себе повітря. «Не дихай… не дихай… не дихай!» Коли він саме втягував у легені чималу порцію брудної води, його вирвали з ванни й пожбурили на мостини. Він одночасно кашляв, задихався і блював.

— Це ти Ґлокта? — Голос жіночий, небагатослівний і суворий, із грубим кантійським акцентом.

Жінка сіла навпочіпки перед ним, балансуючи навшпиньках і байдужо опустивши довгі смагляві руки. На ній була чоловіча сорочка, вільна в кощавих плечах і з мокрими рукавами, закоченими на кістлявих зап’ястках. Чорне волосся жінки було грубо й коротко пострижене і стирчало масними жмутками. Вздовж її суворого обличчя тягнувся тонкий блідий шрам, тонкі губи невдоволено кривились, але найбільше в ній відштовхували очі, що виблискували жовтизною в слабкому світлі з коридору. «Не дивно, що Северард не хотів за нею йти. Треба було його послухати».

— Це ти Ґлокта?

Заперечувати було безглуздо. Він з дрожем у руці стер із підборіддя гірку слину.

— Це я Ґлокта.

— Чому стежиш за мною?

Він із болем відштовхнувся й сів.

— Чому ти вважаєш, ніби я щось скажу…

Її кулак ударив його знизу в підборіддя так, що його голова різко рвонула назад, і він мимохіть охнув. Щелепи клацнули, а один зуб проштрикнув знизу язик. Ґлокта безвільно відкинувся до стіни; темна кімната захиталась, а його очі наповнилися слізьми. Коли все знову набуло чіткості, жінка дивилася на нього, примруживши жовті очі.

— Я битиму тебе, доки ти не відповіси на мої запитання чи не помреш.

— Дякую.

— Дякую?

— Здається, ти трішечки послабила спазм у моїй шиї, — всміхнувся Ґлокта, показуючи свої нечисленні закривавлені зуби. — Я два роки був полоненим у гурків. Два роки в пітьмі імператорських в’язниць. Два роки різання, довбання й паління. Гадаєш, один-два ляпаси мене налякають?

Він зареготав їй у лице, булькаючи кров’ю.

— Та я відчуваю більше болю, коли дзюрю! Гадаєш, мені страшно померти?

Ґлокта нахилився до неї, скривившись від гострого болю у хребті.

— Щоранку… прокидаючись живим… я засмучуюсь! Якщо хочеш відповідей на свої запитання, тобі доведеться відповісти на мої. Ти — мені, я — тобі.

Одну довгу мить жінка дивилася на нього, не кліпаючи.

— Ти був полоненим у гурків?

Ґлокта змахнув рукою, показуючи на своє знівечене тіло.

— Вони й дали мені все це.

— Хе. Тоді ми обоє втратили щось через гурків. — Жінка плавно сіла на схрещені ноги. — Запитання. Ти — мені, я — тобі. Але, якщо спробуєш мені збрехати…

— Отже, запитання. Я зневажив би тебе як гостю, якби не дозволив тобі розпочати першою.

Вона не всміхнулась. «А втім, вона, здається, не любить жартувати».

— Чому ти за мною стежиш?

«Я міг би збрехати, та для чого? Можна померти, й кажучи правду».

— Я стежу за Баязом. У вас, здається, дружні стосунки, а за Баязом нині стежити важко. Тому я стежу за тобою.

Жінка нахмурилася.

— Він мені не друг. Він обіцяв мені помсту, та й усе. Обіцянки ще не виконав.

— Життя повне розчарувань.

— Життя створене з розчарувань. Став своє запитання, каліко.

«Коли вона дістане відповіді на свої запитання, знову настане час купатись, і цього разу я скупаюся востаннє?» Її беземоційні жовті очі не виказували нічого. Порожні, як у тварини. «А втім, які в мене варіанти?» Ґлокта злизав кров із губ і відкинувся назад, до стіни. «Можна й дізнатися дещицю перед смертю».

— Що таке Сім’я?

Її лице спохмурніло трішечки більше.

— Баяз казав, що то зброя. Зброя дуже великої сили. Такої великої, що вона обернула б Шаффу на порох. Баяз гадав, що вона схована на краю світу, але помилявся. Дізнавшись, що помилявся, він не зрадів. — Жінка трохи помовчала, набурмосено дивлячись на Ґлокту. — Чому ти стежиш за Баязом?

— Тому що він украв корону й надягнув її на голову безхребетному черв’якові.

Жінка пирхнула.

— Ну, хоч у цьому ми можемо погодитися.

— У моєму уряді є люди, занепокоєні тим, куди це може нас завести. Надзвичайно занепокоєні. — Ґлокта облизав один закривавлений зуб. — І до чого він нас веде?

— Він нічого мені не розповідає. Я не довіряю йому, а він — мені.

— І в цьому ми теж можемо погодитися.

— Він збирався використати Сім’я як зброю. Не знайшов його, тож мусить знайти іншу зброю. Я гадаю, що він веде вас до війни. Війни з Калулом і його пожирачами.

Ґлокта відчув, як у нього засіпався один бік обличчя й затріпотіла повіка. «Клятий підступний холодець!» Жінка різко схилила голову набік.

— Ти знаєш про них?

— Трохи з ними знайомий. — «Ну чим це може нашкодити?» — Упіймав одну в Дагосці. Ставив їй запитання.

— Що вона тобі сказала?

— Говорила про праведність і справедливість. — «Дві речі, яких я не бачив ніколи». — Про війну й самопожертву. — «Дві речі, яких я бачив забагато». — Сказала, що твій друг Баяз убив власного пана. — Жінка й оком не змигнула. — Що її батько, пророк Калул, досі шукає помсти.

— Помсти, — просичала жінка, стиснувши кулаки. — Я їм покажу помсту!

— Що вони з тобою зробили?

— Перебили мій народ.

Вона розправила ноги.

— Зробили мене рабинею.

Плавно зіп’ялася на ноги й нависла над ним.

— Украли в мене життя.

Ґлокта відчув, як у нього судомно підіймається один кутик рота.

— Ще одна наша спільна риса.

«І, здається, мій додатковий час вичерпано».

Жінка сягнула вниз і обома руками схопилася за його мокрий плащ. Зі страхітливою силою зірвала його з підлоги, аж він ковзнув спиною по стіні. «У повній ванні знайшли тіло?..» Ґлокта відчув, як його ніздрі розширились, у закривавленому носі швидко й шумно потекло повітря, а серце загупало від передчуття. «Поза сумнівом, моє знівечене тіло борсатиметься як тільки зможе. Непереборна реакція на відсутність повітря. Непереможне прагнення дихати. Поза сумнівом, я смикатимусь і звиватимусь, достоту як смикався і звивався Тулкіс, гуркський посол, коли його вішали й позбавляли нутрощів ні за що».