— Хто там?

— Ґлокта. — Він підозріливо глянув на затінену стелю. — Що сталося з вашим круком?

— Здох, — сумовито буркнув старезний бібліотекар.

— Можна сказати, відійшов в історію! — Старий не засміявся. — Ах, гаразд. Це відбувається з усіма нами. — «І з одними швидше, ніж з іншими». — Маю до вас запитання.

Адепт-історик нахилився вперед через стіл і придивився вологими очима до Ґлокти так, ніби досі не бачив жодної людини.

— Я вас пам’ятаю. — «Отже, дива трапляються?» — Ви питали мене про Баяза. Першого учня великого Джувенса, першу літеру в алфавіті…

— Так, так, ми це вже проходили.

Старий ображено набурмосився.

— Ви принесли той сувій?

— Творець упав, охоплений вогнем, і далі за текстом? На жаль, ні. Він у архілектора.

— Ох. Останнім часом я забагато чую про цю людину. Ті, хто нагорі, весь час на нього бурчать. Його Преосвященство те, Його Преосвященство се. Мені набридло це слухати! — «Чудово знаю, як ви почуваєтеся». — Зараз усі схвильовані. Схвильовані та збентежені.

— Нагорі багато чого змінилось. У нас новий король.

— Я знаю! Гуслав, так?

Ґлокта протяжно зітхнув, умощуючись на стільці по той бік столу.

— Так, так, він.

«Спізнився всього років на тридцять. Я здивований, що він не подумав, ніби на троні досі сидить Харод Великий».

— Чого вам треба цього разу?

«Ой, та пошукати навпомацки в пітьмі відповідей, до яких я все ніяк не дотягнуся».

— Хочу дізнатися про Сім’я.

Зморшкувате лице й не ворухнулося.

— Про що?

— Воно згадувалось у вашому безцінному сувої. Та штука, яку Баяз і його магічні друзі шукали в Будинку Творця після смерті Канедіаса. Після смерті Джувенса.

— Тю! — Адепт махнув рукою, і під його зап’ястком загойдалась обвисла плоть. — Таємниці, сила. Це все метафора.

— Баяз, вочевидь, так не думає. — Ґлокта підсунув стілець ближче й заговорив тихіше. «Хоча тут нікому мене підслухати, а якщо хтось і підслухає, це нікого не хвилюватиме». — Я чув, буцімто це — шматочок Потойбіччя, який зостався зі Старого часу, коли по землі ходили дияволи. Магія, що набула твердої форми.

Старий захрипів тихим сміхом, демонструючи гнилий рот, схожий на печеру, де зубів було навіть менше, ніж у Ґлокти.

— Не думав, що ви забобонна людина, очільнику.

«А я й не був забобонним, коли востаннє приходив сюди з запитаннями. Перш ніж відвідав Будинок Творця, перш ніж зустрівся з Юлвеєм, перш ніж побачив, як усміхалася Шікель, поки її палили. Які ж то були щасливі часи, коли я ще не чув про Баяза, коли все ще здавалося логічним». Адепт витер сльозливі очі нікчемною паралізованою рукою.

— Де ви таке чули?

«Ой, та від навігатора, в якого одна нога лежала на ковадлі».

— А яка вам різниця де?

— Ну, ви знаєте про це більше, ніж я. Я колись читав, що інколи з неба падає каміння. Хтось каже, що то часточки зірок. Хтось каже, що то скалки, які вилітають із хаосу пекла. Торкатись їх небезпечно. Вони страшенно холодні.

«Холодні?» Ґлокта мало не відчув на карку той холодний подих і заворушив плечима, змушуючи себе не озиратися.

— Розкажіть мені про пекло.

«Хоча, гадаю, я вже знаюся на цій темі краще за більшість людей».

— Га?

— Пекло, старий. Потойбіччя.

— Кажуть, звідти походить магія, якщо ви в таке вірите.

— Я навчився тримати розум відкритим для таких речей.

— Відкритий розум подібний до відкритої рани, часто…

— Я таке чув, але ми говоримо про пекло.

Бібліотекар лизнув обвислі губи.

— За легендою, колись наш світ і світ унизу були одним цілим і по землі бродили дияволи. Великий Еуз прогнав їх і виголосив Перший закон: заборонив усім торкатися Потойбіччя, розмовляти з дияволами чи вовтузитися з воротами між світами.

— Перший закон, так?

— Його син Ґлустрод, жадаючи влади, не зважав на перестороги батька й шукав таємниць, викликав дияволів, нацьковував їх на своїх ворогів. Кажуть, його забаганка призвела до зруйнування Аулкуса й падіння Старої Імперії, а знищивши самого себе, він залишив ворота відчиненими… Однак я не фахівець у цих речах.

— А хто фахівець?

Старий поморщився.

— Тут були книжки. Дуже старі. Прекрасні книжки часів майстра Творця. Книжки про Потойбіччя. Про межу між світами. Про ворота й замки`. Книжки про Оповідачів Таємниць і про те, як їх викликати й насилати. Як на мене, купа вигадок. Міфи й фантазії.

— Книжки були?

— Вони вже багато років не стоять на моїх полицях.

— Не стоять? То де ж вони?

Старий нахмурився.

— Дивно, що про це питаєте саме ви…

— Досить! — Ґлокта якомога швидше озирнувся. Біля підніжжя сходів стояв Сільбер, управитель Університету. Його застигле лице виражало чудернацький жах і подив. «Неначе він побачив привида. Чи взагалі демона». — Однозначно досить, очільнику! Дякуємо за візит.

— Досить? — Ґлокта нахмурився й собі. — Його Преосвященство не…

— Я знаю, що буде з Його Преосвященством…

«Неприємно знайомий голос». Зі сходів поволі спустився очільник Ґойл. Спокійно обійшов Сільбера й перетнув затінену ділянку підлоги між полицями.

— І кажу: досить. Від щирого серця дякуємо вам за візит. — Чоловік нахилився вперед, люто вирячивши очі. — Хай він буде останнім!

У їдальні, відколи Ґлокта зійшов донизу, відбулися приголомшливі зміни. За брудними вікнами потемнів вечір, запалали свічки в потьмянілих підсвічниках. «А ще, звісно, є дві дюжини дуже різних практиків Інквізиції».

Двоє вузькооких уродженців Сулджуку, схожих, як близнюки, сиділи й дивилися на Ґлокту з-за масок, поклавши ноги в чорних чоботах на старезний обідній стіл. На дереві перед ними лежали чотири вигнуті мечі в піхвах. Біля одного темного вікна стояли троє смаглявих чоловіків із поголеними головами. Кожен мав сокиру на поясі й щит на спині. Біля каміна стовбичив височенний практик, довгий і тонкий, як береза. Над його обличчям у масці нависало біляве волосся. Поряд стояв низенький, мало не карлик. Його пояс наїжачився ножами.

Завдяки своєму попередньому візитові до Університету Ґлокта впізнав величезного північанина на ім’я Каменелом. «Але він має такий вигляд, ніби після нашої попередньої зустрічі намагався ламати каміння обличчям, до того ж вельми наполегливо». Щоки в нього були нерівні, брови — ламані, перенісся різко загострювалося зліва. Його понівечене лице бентежило майже так само, як велетенський дерев’яний молоток, який Каменелом тримав у здоровезних кулаках. «Але все ж не так сильно».

І так далі. Годі було зібрати в одному місці дивніше й бентежніше збіговисько вбивць, і всі вони були озброєні до зубів. «І очільник Ґойл, здається, поповнив свій цирк потвор». Посеред них, явно почуваючись як удома, стояла практик Вітарі, яка показувала то туди, то сюди й віддавала накази. «Побачивши її зараз, і помислити не можна було б, що вона здатна до материнської опіки, та, мабуть, ми всі маємо якісь приховані таланти».

Ґлокта викинув праву руку в повітря.

— Кого вбиваємо?

Всі перевели погляди на нього. Вітарі поволі підійшла до Ґлокти, наморщивши веснянкувате перенісся.

— Якого милого ви тут робите?

— Я міг би спитати у вас те саме.

— Якщо не хочете собі неприємностей, узагалі не ставте запитань.

Ґлокта відповів їй беззубою усмішкою.

— Якби я не хотів собі неприємностей, то ніколи не втратив би зубів, а запитання — це єдине, що мені залишилося. Що вас зацікавило в цій старій горі пилу?

— Це не моє діло й тим паче не ваше. Якщо ви шукаєте зрадників, то, може, варто спершу пошукати у власному домі, га?

— І як це розуміти?

Вітарі нахилилася до нього й зашепотіла крізь маску:

— Ви врятували мені життя, тож дозвольте вам за це віддячити. Тікайте звідси. Тікайте і тримайтеся подалі.

Ґлокта почовгав коридором до своїх важких дверей. «У справі Баяза ми геть не просунулися. Нам не викликати рідкісної усмішки на обличчі Його Преосвященства. Виклики й насилання, боги й дияволи. Вічно якісь нові запитання». Він нетерпляче крутнув ключ у замку: йому кортіло сісти й звільнити тремтливу ногу від своєї ваги. «Що робив Ґойл в університеті? І Ґойл, і Вітарі, і дві дюжини практиків — усі озброєні так, ніби йшли на війну?» Він скривився, переступаючи через поріг. «Напевно, це якесь…»