Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— А знаєте, нам не треба туди йти. — Ґлокта скривився, марно спробувавши розтягнути понівечену ногу і змусити її рухатися. Від цієї гримаси його розсіченими губами й побитим обличчям пробігла хвиля болю. — Я вже точно не скаржитимусь, якщо сьогодні мені не доведеться ступити більше ні кроку. Можна посидіти тут і поговорити про дурниці й політику.

— І пропустити одруження короля? — видихнула Арді, притиснувши одну руку до грудей у вдаваному жаху. — Але ж я просто мушу побачити, в що буде вдягнена принцеса Терез! Кажуть, вона — найпрекрасніша жінка у світі, а навіть такому сміттю, як я, потрібен приклад для наслідування. — Вона закинула голову назад і вихилила залишки вина. — Самі розумієте, те, що я трахалася з нареченим, насправді не привід пропустити весілля.

Флагман великого герцога Орсо Талінського повільно, рішучо, велично сунув уперед під вітрилами, розправленими щонайбільше на чверть, тимчасом як у насичено-синьому небі вгорі махали крилами й кричали незліченні морські птахи. Це однозначно був найбільший корабель, який коли-небудь бачив Джезаль, та й будь-хто інший у величезних натовпах, які вишикувались уздовж пристані й зібрались на дахах і у вікнах будівель на набережній.

Корабель був оздоблений якнайкраще: на його такелажі тріпотів барвистий серпантин, а три його височезні щогли були увішані яскравими прапорами — соболевим хрестом Таліна й золотим сонцем Союзу, що опинилися поряд на честь радісної події. Та менш загрозливим корабель від цього не став. Він мав такий вигляд, який, певно, мав би Лоґен Дев’ятипалий у франтівській куртці. Все одно залишився б войовником, а через кричущі оздоби, в яких йому явно некомфортно, видавався б дикішим, а не менш диким. Як транспортний засіб для доставлення до Адуа однієї-єдиної жінки — а саме Джезалевої майбутньої нареченої, — це могутнє судно аж ніяк не заспокоювало. Воно натякало, що великий герцог Орсо в ролі тестя може постійно вселяти страх.

Відтак Джезаль побачив матросів, що повзали серед незчисленних канатів, наче мурахи в кущі, і з відпрацьованою швидкістю збирали цілі акри парусини. Вони дозволили могутньому кораблю посунути вперед власним ходом, і його велетенська тінь упала на пристань, зануривши в пітьму половину тих, хто його зустрічав. Він сповільнився, і повітря наповнилося рипінням колод і тросів. Корабель остаточно зупинився, затьмаривши собою човни, що сумирно стояли прив’язані обабіч нього й тепер видавалися крихітними, — так само, як тигр затьмарив би кошенят. Високо над головою Джезаля загрозливо виблискувала золота носова фігура, жінка вдвічі більша за людину, що здіймала спис до небес.

Посеред пристані, де осадка була найбільша, саме з цієї нагоди було збудовано велетенський причал. Представники монаршого двору Таліна спустилися цим пологим містком до Адуа, наче візитери з далекої зорі, де всі багаті, вродливі й безтурботно щасливі.

Обабіч новоприбулих крокували колонами бородаті вартові, вдягнені в однакову чорну форму; їхні шоломи були начищені до дзеркального, просто болючого блиску. Між ними двома рядами по шість душ ішли дванадцятеро дам, кожна з яких була вбрана в червоні, блакитні чи яскраво-фіалкові шовки й блискуча, як справжня королева.

Проте жодна людина серед враженого натовпу на набережній анітрохи не засумнівалася б у тому, хто саме в центрі уваги. Попереду пливла принцеса Терез — висока, струнка, з неймовірно королівським виглядом, граційна, як циркова танцівниця, і статечна, як імператриця з легенди. Її чисто біла сукня була обшита блискучим золотом, мерехтливе волосся мало колір начищеної бронзи, а на її блідих грудях під ясним сонцем виблискував та іскрився ланцюжок із приголомшливими діамантами. Тієї миті здавалося, що її справді доречно називають Перлиною Таліна. Терез видавалася чистою та яскравою, гордою та блискучою, жорсткою та прекрасною, як бездоганний коштовний камінь.

Коли її ноги торкнулися каміння, натовпи вибухнули схвильованим радісним криком, і з вікон будівель далеко вгорі посипалися гарно організованими водоспадами пелюстки квіток. Отож принцеса наближалася до Джезаля, з величною гідністю ступаючи по м’якому килиму серед солодких пахощів мерехтливої рожево-червоної імли, владно задерши голову й гордо зціпивши руки перед собою.

Назвати це прибуття разючим було б неймовірним применшенням.

— Ваша королівська величносте, — пробурмотіла вона. Джезаль не знати чому відчув себе по-справжньому нікчемним, коли вона присіла в реверансі, а в неї за спиною так само вчинили її дами, тоді як гвардійці низько вклонилися. Всі їхні рухи були бездоганно узгоджені між собою. — Мій батько, великий герцог Орсо Талінський, передає вам найщиріші вибачення, — принцеса знову бездоганно випрямилася, неначе її смикнули за невидимі ниточки, — але він не має змоги побувати на нашому весіллі через невідкладні справи у Штирії.

— Нам достатньо вас, — прохрипів Джезаль, а за мить подумки лайнувся: зрозумів, що геть забув про правильне звертання.

За поточних обставин чітко мислити було важкувато. Зараз Терез була ще приголомшливіша, ніж тоді, як він бачив її востаннє, щонайменше рік тому, коли вона завзято сперечалася з принцом Ладіслою на бенкеті, влаштованому на його честь. Згадка про те, як вона люто верещала, не надто підбадьорювала Джезаля — щоправда, він сам навряд чи зрадів би можливості одружитися з Ладіслою. Зрештою, той був справжнісіньким ослом. Джезаль був абсолютно інакший і, поза сумнівом, міг сподіватися на іншу реакцію. Тож він сподівався.

— Прошу, ваша високосте. — Джезаль простягнув принцесі руку. Вона поклала на цю руку долоню, яка здавалася легшою за пір’їнку.

— Ваша величність робить мені завелику честь.

Підкови сірих коней застукали по бруківці, плавно задзуміли колеса карети. Вони рушили вздовж Алеї Королів; довкола них щільним строєм їхала рота Лицарів Тіла з блискучою зброєю та обладунками. Вздовж великої магістралі на кожному кроці стояли захоплені простолюдини, в усіх дверях і вікнах виднілись усміхнені підданці. Всі вони прийшли привітати свого нового короля й жінку, яка невдовзі стане їхньою королевою.

Джезаль знав, що поряд із нею, напевно, видається цілковитим йолопом. Незграбним, простим, невихованим бовдуром, який не має ні найменшого права перебувати з нею в одній кареті —хіба що як підставка їй під ноги. Він іще ніколи в житті не почувався справді нижчим за когось. Йому майже не вірилося, що він одружиться з цією жінкою. Сьогодні. У нього трусилися руки. Просто трусилися. Можливо, їм обом допоможуть розслабитись якісь щирі слова.

— Терез… — Вона й далі владно махала рукою юрбам. — Я розумію… що ми нітрохи не знаємо одне одного, та… я хотів би з вами познайомитися. — На те, що вона його почула, вказувало лише те, як у неї ледь-ледь смикнулися вуста. — Знаю, це, напевно, стало для вас жахливим шоком, як і для мене. Сподіваюсь, якщо я можу щось зробити… щоб вам стало легше, що…

— Мій батько вважає, що цей шлюб найкраще послужить інтересам моєї країни, а послух — це обов’язок доньки. Ті, хто від народження посідає високе становище, змалечку готуються до самопожертв.

Її ідеальна голова плавно повернулася на ідеальній шиї, і Терез усміхнулася. Її усмішка, може, й була дещо натужною, та менш сяйливою від цього не стала. Важко було повірити, що таке гладеньке, бездоганне личко може складатися з плоті, як обличчя всіх інших людей. Воно було наче з порцеляни чи відшліфованого каменю. Дивитись, як воно ворушиться, було невпинним, чарівним задоволенням. Джезаль замислився, які в неї губи — холодні чи теплі. Він був би дуже радий це з’ясувати. Вона нахилилася до нього й легенько поклала руку йому на долоню. Теплу, безсумнівно теплу, м’яку, однозначно із плоті.

— Вам варто помахати рукою, справді, — стиха промовила вона по-штирійськи співучим голосом.

— Гм, так, — видушив із себе Джезаль, у якого геть пересох­ло в роті, — так, звісно.

Ґлокта стояв поряд з Арді й насуплено дивився на двері Осередку лордів. За цими височезними воротами, у великій круглій залі, відбувалася церемонія. «О радісний, радісний день!» Від позолоченого купола відлунюють мудрі настанови верховного судді Маровії, щаслива пара з легкими серцями виголошує свої врочисті обітниці. Подивитися на це всередині пустили лише нечисленних щасливців. «Решта нас мусить обожнювати їх іздалеку». І для цього зібралася неабияка юрба. Широка площа Маршалів була забита людьми. Ґлокті аж вуха заклало від їхніх захоплених теревенів. «Юрба лакиз, яким не терпиться побачити, коли вийдуть їхні божественні величності».

66
{"b":"826580","o":1}