Біля рову бій зійшов нанівець. Бійці кашляли, витріщалися, вешталися в мороку. Змішалися між собою безліч тіл — північан, гурків, союзників. Лоґен побачив, що на нього дивиться темношкірий чоловік із запорошеним обличчям, по якому тече кров із порізу над оком.

Лоґен здійняв меча, гортанно заревів, спробував атакувати, та хитнувся вбік і мало не перекинувся. Гуркський солдат кинув спис і дременув у морок.

Пролунав іще один оглушливий вибух — цього разу ще ближче, десь на заході. Раптовий порив вітру шарпнув Джезаля за волосся, вкусив його за очі. Задзвеніли мечі в піхвах. Бійці подивилися вгору, і їхні обличчя обм’якли від шоку.

— Треба йти, — писнув Ґорст і міцно взяв Джезаля за лікоть.

Ґлокта і його поплічники вже тікали брукованим провулком — так швидко, як тільки міг кульгати очільник. Арді озирнулася через плече, вирячивши очі.

— Стривайте…

Побачивши її в такому вигляді, Джезаль раптом відчув болючу тугу. Думка про те, що вона опинилася в лапах того огидного каліки, була майже нестерпна. Але Ґорста це геть не цікавило.

— До палацу, ваша величносте.

Він повів Джезаля геть, до парку, навіть не озирнувшись, а за ним загриміла решта королівської охорони. Шматочки каменю почали відбиватися від дахів навколо них, відскакувати від дороги, відлітати від обладунків Лицарів Тіла.

— Вони йдуть, — стиха промовив Маровія, похмуро дивлячись у бік площі Маршалів.

Ферро сіла навпочіпки, затуливши голову руками. Страхітливе відлуння досі відбивалося від високих білих стін. Із неба впав камінь завбільшки з людську голову й розбився об землю за кілька кроків від неї. По блідій тирсі розсипався чорний щебінь. Удесятеро більша брила пробила дах однієї будівлі. З її розбитих вікон із дзенькотом полетіло скло. Із вулиць на площу виринали сірі хмари пилу. Гамір поступово вщух. Рукотворний град погримів і припинився. Залишилася тільки гнітюча тиша.

— Що тепер? — загарчала Ферро на Баяза.

— Тепер прийдуть вони.

Десь на вулицях щось загриміло, закричали люди, а тоді раптом урвався чийсь протяжний зойк. Баяз повернувся до неї, нервово ворушачи щелепою.

— Коли почнемо, не рушай із місця. Ні на волосину. Кола ретельно…

— Зосередься на своїй роботі, магу.

— І зосереджуся. Відкрий скриню, Ферро.

Вона встала, насупившись і потираючи пальцями об пальці. Ферро відчувала: після відкриття скрині вороття вже не буде.

— Негайно! — гаркнув Баяз. — Негайно, якщо хочеш помститися!

— С-с-с-с.

Однак вороття їй уже давно не було. Вона сіла навпочіпки й поклала руку на прохолодний метал кришки. Темний шлях — це єдиний можливий вибір, і так було завжди. Вона знайшла прихований засув і натиснула на нього. Скриня безшумно розчахнулась, і всередину Ферро засочився, а тоді полився той дивний захват, який відтак накрив її хвилею й зупинив їй дихання.

Усередині лежало Сім’я, покладене на металеві завитки, тьмяна, сіра, нічим не примітна грудка матерії. Ферро обхопила його пальцями. Вийняла зі скрині — важке, мов свинець, і холодне, мов крига.

— Добре.

Однак Баяз, спостерігаючи за нею, кривився; лице в нього перекосилося від страху та огиди. Ферро простягнула Сім’я йому, і він сахнувся. На чолі в нього виступили намистинки поту.

— Не наближайся!

Ферро різко закрила скриню. Двоє союзних вартових у пов­них обладунках саме задкували на площу, затиснувши в руках важкі мечі. У їхніх рухах відчувався страх, неначе вони відступали від якоїсь армії. Та за ріг зайшов лиш один боєць. Чоловік у білих обладунках, оздоблених візерунками із блискучого металу. Його смагляве лице було молоде, гладеньке і прекрасне, зате очі здавалися старими. Ферро вже бачила таке обличчя на безплідних землях біля Дагоски.

Пожирач.

Двоє вартових кинулися на нього разом, один — із пронизливим бойовим кличем. Пожирач спокійно відбився від їхніх мечів і раптом метнувся вперед невиразною плямою, а тоді схопив одного з союзників, безтурботно змахнувши розкритою рукою. Рука, лунко бомкнувши, погнула воякові і щит, і нагрудник, а тоді здійняла його в повітря, поки він борсався. Чолов’яга із хрускотом упав кроків за двадцять від того місця, де стояв, і покотився, залишаючи на блідій тирсі темні сліди. Безвільно зупинився неподалік Ферро, викашляв чималу порцію крові й завмер.

Другий вартовий позадкував геть. Пожирач глянув на нього із сумом на бездоганному обличчі. Повітря довкола нього трохи замерехтіло, меч вартового забряжчав об землю, сам чоловік протяжно заквилив і схопився за голову. Та вибухнула, засипавши стіни білої будівлі поряд із ним шматочками черепних кісток і плоті. Безголовий труп повалився на землю. Запала тиша.

— Ласкаво просимо до Аґріонта! — крикнув Баяз.

Погляд Ферро привабив раптовий порух. Високо вгорі по одному з дахів промайнула постать у білих обладунках. Перескочила через начебто нездоланну широку прогалину на наступну будівлю і щезла з поля зору. Внизу на вулиці виринула з тіні на площу якась жінка, вдягнена у блискучу кольчугу. Гойдаючи стегнами, покрокувала вперед зі щасливою усмішкою на бездоганному обличчі. В одній руці вона легенько тримала довгий спис. Ферро ковтнула й міцно обхопила Сім’я рукою.

За нею обвалилася частина стіни, і на площу попадали кам’яні блоки. У нерівний пролом вийшов здоровезний чолов’яга з великим дерев’яним дрючком у руках, оббитим чорним залізом. Його обладунки й довга борода були вкриті порохом. За ним ішли ще двоє, чоловік і жінка, із такою самою гладенькою шкірою, такими ж молодими обличчями й такими самими старими чорними очима. Ферро похмуро окинула їх усіх поглядом і витягнула меч. Той зблиснув холодним металом. Користі від нього, може, й не буде, та те, що вона його тримала, якось утішало.

— Вітаю вас усіх! — гукнув Баяз. — Я чекав на тебе, Мамуне!

Перший з-поміж пожирачів, нахмурившись, обережно переступив безголовий труп.

— А ми — на тебе.

Із дахів будівель злетіли білі постаті, із глухими звуками опустилися, згрупувавшись, на площу, а тоді випрямилися. Чотири постаті, по одній на кут.

— Де та потайна тінь, Юлвей?

— Він не мав змоги бути з нами.

— Захарус?

— Застряг на зруйнованому заході, намагається зцілити труп пов’язкою.

— Конейл?

— Надто закохана в себе колишню, щоб хоч раз замислитися про прийдешнє.

— Отже, ти врешті зостався сам-самісінький, якщо не брати до уваги цього. — Мамун перевів порожній погляд на Ферро. — Вона дивна.

— Так, і надзвичайно непроста, але з неї можна мати користь.

Ферро набурмосилася й не сказала нічого. Якщо треба щось сказати, то вона вміє говорити мечем.

— Ну, байдуже. — Баяз знизав плечима. — Все одно своїм найкращим порадником я завжди вважав самого себе.

— А який у тебе вибір? Ти зруйнував власний орден своєю гординею, нахабством і жадобою влади.

Показалися нові постаті, що виходили із дверей довкола площі чи неспішно крокували з вулиць. Деякі походжали гордовито, як лорди. Деякі трималися за руки, мов закохані.

— Влада — це єдине, що коли-небудь тебе цікавило, а в тебе не зосталося навіть цього. Перший з-поміж магів — і останній.

— Схоже на те. Хіба це тебе не тішить?

— Це не приносить мені задоволення, Баязе. Це необхідно зробити.

— А… Праведний бій? Священний обов’язок? Може, навіть священна війна? Як гадаєш, Бог усміхатиметься, споглядаючи твої методи?

Мамун знизав плечима.

— Бог усміхається, споглядаючи результати.

На площу висипали нові постаті в білих обладунках і розійшлися по її краях. Рухалися вони з безтурботною грацією, з невимушеною силою, з безмежною зухвалістю. Ферро набурмосено оглянула їх, міцно тримаючи Сім’я на одному стегні, й демонструючи меч на другому.

— Якщо ти маєш план, — процідила вона, — його, можливо, час застосувати.

Але Перший з-поміж магів лише дивився, як їх оточують. Ізбоку його обличчя сіпалися м’язи, а його долоні стискалися й розтискалися по боках.

— Шкода, що сам Калул не зміг навідатись, але ти, як я бачу, привів із собою кількох друзів.