Білі обладунки з вищанням розітнув меч, здійнявши хмару пилу, неначе вибиту з килима. Джезаль отетеріло дивився на пожирача, який кинувся до нього. Ґорст відштовхнув його й, загарчавши, крутнув своїм довгим клинком, щоб із м’ясистим чваканням угородити його пожирачеві в шию. Той мовчки забився, його голова повисла на клапті хряща, а з його широких ран посипався бурий порох. Пожирач ухопився за Ґорста вцілілою рукою, й той похитнувся з перекошеним від болю обличчям, впав на коліна, а пожирач і далі викручував йому руку.
— Ось тобі небеса, паскудо!
Джезалева шпага перетяла останній клапоть шиї пожирача, і його голова впала на траву. Пожирач відпустив Ґорста, і той схопився за понівечене передпліччя. На його важкому обладунку залишилася вм’ятина у формі пожирачевої долоні. Безголове тіло мляво повалилося на землю.
— Проклята істота!
Джезаль ступив один крок і копнув голову пожирача так, що вона покотилася садом, а тоді подивився, як вона підскакує і вкочується у клумбу, залишаючи на траві слід із пороху. Над тілом стояли троє чоловіків. Їхнє важке дихання відбивалося луною від стінок шоломів, а мечі заблищали на сонці, коли вони заходилися рубати тіло на шматки. Його пальці досі смикалися.
— Вони створені з пороху, — прошепотів хтось.
Маровія насупився на рештки.
— Деякі — так. У деяких тече кров. Усі вони різні. Нам треба повернутися до палацу! — крикнув він, побігши садами. — Їх буде ще більше!
— Більше?
Дванадцятеро Лицарів Тіла лежали мертві. Порахувавши їхні трупи — зламані й закривавлені, пом’яті й побиті, — Джезаль ковтнув. Найкращі люди, яких міг запропонувати Союз, були розкидані по палацових садах, наче купи брухту серед бурого листя.
— Більше? Але як ми?..
Ворота здригнулися. Джезаль різко повернув голову до них. Сліпа бойова відвага швидко вщухла, а на зміну їй не забарився нудотний панічний жах.
— Сюди! — проревів Маровія, притримуючи відчинені двері й відчайдушно вимахуючи рукою.
Інших варіантів не було. Джезаль помчав до нього, за три кроки зачепився одним позолоченим чоботом за другий і боляче гепнувся долілиць. Позаду затріщали, зламалися, завищали дерево й метал. Джезаль сяк-так перекинувся на спину й побачив, як ворота розтрощили, здійнявши хмару тирси. Полетіли в повітря зламані дошки, повилітали з гнізд погнуті цвяхи, на газони м’яко опустилися тріски.
В отвір воріт невимушено пройшла жінка. Довкола її високого худого тіла досі злегка мерехтіло повітря. Бліда жінка з довгим золотим волоссям. Поряд із нею йшла ще одна, достоту така сама, тільки лівий бік її тіла з голови до п’ят був забризканий червоною кров’ю. Двоє жінок зі щасливими усмішками на прекрасних, бездоганних, однакових обличчях. Одна з них ударила по голові лицаря-герольда, що кинувся до них, зірвала з його розтрощеного черепа крилатий шолом і підкинула його в повітря. Той закрутився в польоті. Друга перевела чорні порожні очі на Джезаля. Він насилу підвівся й побіг, захрипівши від страху, прослизнув у двері повз Маровію та опинився в тінистому коридорі, з обох боків заставленому стародавньою зброєю та обладунками.
За ним туди вбігли Ґорст і кілька Лицарів Тіла. У них за плечима тривав нерівний бій у садах. Якийсь чоловік підняв арбалет, але тоді вибухнув кривавим дощем. Труп в обладунках врізався в одного з лицарів, щойно той розвернувся, щоб побігти, і лицар полетів убік, у вікно, а з його руки випав меч. Іще один побіг до них, розмахуючи руками, й повалився за кілька кроків, забившись на землі. Зі з’єднань його обладунків виривалося полум’я.
— Допоможіть! — голосив хтось. — Допоможіть! Допомо…
Ґорст захряснув двері здоровою рукою, а один із його товаришів опустив товстий засув на скоби. Вони зірвали зі стін стару держакову зброю (до одного з держаків був прикріплений подертий бойовий прапор) і почали просовувати її у двері.
А Джезаль уже задкував. Холодний піт лоскотав йому шкіру під обладунком, і він міцно тримався за руків’я шпаги — радше заради спокою, ніж для оборони. Разом із ним позадкував його несподівано зменшений почет — Ґорст, Маровія та ще якихось п’ятеро людей. Їхнє важке, нажахане дихання відлунювало у тьмяному коридорі, поки всі вони пильно дивилися на двері.
— Їх не стримали останні ворота, — прошепотів Джезаль. — Чому ж їх мають стримати ці двері?
Відповіді не було.
— Не втрачайте голову, панове, — сказав Ґлокта. — Двері, будь ласка.
Гладкий найманець заходився рубати сокирою парадну браму Університету. Полетіли тріски. Від першого удару брама захиталася, від другого — задрижала, а від третього — розчахнулася. За неї прослизнув одноокий карлик, тримаючи в кожній руці по ножу, а відразу за ним — Коска з оголеним мечем.
— Чисто, — долинув його голос із протяжним штирійським акцентом, — хоч і затхло.
— Чудово. — Ґлокта поглянув на Арді. — Можливо, вам краще триматися ззаду.
Дівчина знесилено кивнула.
— Я думала те саме.
Він із болем, накульгуючи переступив поріг, а за ним у двері висипали найманці в чорному. Останній із них тягнув нехотя Ґойла за перев’язані зап’ястки. «І знов я йду тими самими шляхами, якими ходив, коли так багато місяців тому вперше відвідав цю купу пилюки. Ще до голосування. Навіть до Дагоски. Як же це чудово — повернутися…»
Уздовж темного коридору, повз брудні портрети забутих Адептів. Замучені мостини стогнали під чобітьми найманців. Ґлокта вибрів у простору їдальню.
По напівтемній залі розсіявся паноптикум практиків, як і тоді, коли він завітав сюди минулого разу. Двоє однакових чоловіків із Сулджуку з вигнутими мечами. Високий і худий чолов’яга, смагляві чоловіки із сокирами, здоровезний північанин із розбитим обличчям. «А також багато інших». Загалом їх було не менше двадцятьох. «Цікаво знати: вони весь цей час сиділи тут і просто лякали одне одного лиховісним виглядом?»
Вітарі вже підвелася зі стільця.
— Я ж начебто сказала тобі не лізти сюди, каліко.
— Я старався, дійсно старався, та не міг викинути з голови спогад про твою усмішку.
— Хо-хо, Шайло!
Коска вибрів із коридору, однією рукою покручуючи навощені кінчики вусів, а в другій тримаючи оголений меч.
— Коско! Ти що, невмирущий? — Вітарі випустила з руки хрестоподібний ніж на довгому ланцюгу, і він грюкнув по мостинах. — Здається, сьогодні день чоловіків, яких я сподівалася більше ніколи не побачити.
Її практики розійшлися довкола неї, витягаючи з піхов мечі й беручи зі столу сокири, булави, списи. До зали притупали найманці, також зі зброєю напоготові. Ґлокта прокашлявся.
— Гадаю, всім зацікавленим особам пішло б на користь, якби ми змогли обговорити усе як цивілізовані…
— А ви бачите тут когось цивілізованого? — буркнула Вітарі.
«Слушно». Один практик стрибнув на стіл так, аж на ньому підскочило столове приладдя. Однорукий найманець помахав у повітрі своїм гаком. Дві важкоозброєні групи поволі сунули одна на одну. Було дуже схоже на те, що Коска та його наймити візьмуться відробляти свої гроші. «Насмілюся сказати, що вийде весела бійня, та її результат, на жаль, передбачити важко. Загалом я волів би зараз не ризикувати».
— Бідні твої діти! Не пощастило їм, що довкола жодної цивілізованої людини!
Вітарі люто зсунула жовтогарячі брови докупи.
— Вони далеко!
— О, боюся, це не так. Двоє дівчаток і хлопчик? Із прекрасним вогненно-рудим волоссям, достоту як у матері? — «Крізь які ворота вони пройдуть? Гурки прийшли з заходу, отже…» — Їх зупинили на східних воротах і взяли під варту.
Ґлокта випнув нижню губу.
— З метою захисту. Зараз дітям небезпечно вештатися вулицями, сама знаєш.
Хоча на ній була маска, Ґлокта бачив, що Вітарі нажахана.
— Коли? — спитала вона крізь зуби.
«Коли любляча мати відправила б своїх дітей до безпечного місця?»
— Звісно, того ж дня, коли прийшли гурки. Ти це знаєш.
Судячи з того, як вона вирячила очі, він вгадав. «А тепер крутнути клинок у рані».
