— Але не хвилюйся: вони в безпеці. Практик Северард їм за няньку. Та якщо я не повернуся…
— Ви не заподієте їм шкоди.
— Та що сьогодні з усіма таке? Думаєш, є межі, яких я не переступлю? Чи люди, яким не заподію шкоди? — Ґлокта продемонстрував найогидніший усміх, на який був здатен. — Діти? Надія, перспективи, ціле щасливе життя попереду? Та я зневажаю цих малих гадів! — Він стенув перекошеними плечима. — Однак, можливо, ти знаєш мене краще. Якщо тобі кортить пограти в кості на життя своїх дітей, то це, гадаю, можна з’ясувати. А можна домовитись, як у Дагосці.
— До сраки це, — прогарчав один із практиків, здійняв сокиру і ступив на крок уперед. «І атмосфера насильства робить іще один запаморочливий крок до краю…»
Вітарі викинула вперед розкриту руку.
— Не рухайся.
— У тебе є діти, то й що? Для мене це не має жодного значення. І для Сульта не матиме жодного значення-а-а-а-а-а…
Зблиснув метал, задзвенів ланцюг, і практик хитнувся вперед, а з його розітнутого горла полилася кров.
Хрестоподібний ніж Вітарі швидко повернувся до її долоні, і вона знову перевела погляд на Ґлокту.
— Домовитись?
— Саме так. Ти залишаєшся тут. Ми проходимо. Як кажуть у старіших частинах міста, ти нічо не виділа. Ти достатньо добре знаєш, що не можеш довіряти Сультові. Він кинув тебе напризволяще в Дагосці, чи не так? Та й усе одно з ним покінчено. Гурки стукають у двері. Час спробувати щось нове, як думаєш?
На Вітарі посунулася маска: вона заворушила ротом. «Думає, думає». Іскрились очі її головорізів, виблискували клинки їхньої зброї. «Тільки не викрий цього блефу, сучко, не смій…»
— Гаразд! — Вона змахнула рукою, і практики сумовито посунули назад, не зводячи сердитих поглядів із найманців по той бік кімнати. Вітарі кивнула їжакуватою головою на дверний проріз у кінці зали. — Ідіть отим коридором, у кінці спустіться зі сходів, і там будуть двері. Двері з заклепками з чорного заліза.
— Чудово.
«Кілька слів можуть бути ефективнішими за купу клинків, навіть у такі часи, як зараз». Ґлокта пошкандибав геть. Коска та його люди пішли за ним.
Вітарі похмуро провела їх поглядом. Її очі перетворилися на смертоносні щілини.
— Якщо ви бодай торкнетеся моїх…
— Так, так, — змахнув рукою Ґлокта. — Мій жах не знає меж.
На мить запала тиша: з одного боку площі Маршалів осідали рештки випаленої будівлі. Пожирачі стояли враженим колом, шоковані не менше за Ферро. Баяз, здавалося, був єдиним, кого не жахав масштаб руйнації. Його грубий регіт розходився луною й відбивався від стін.
— Працює! — вигукнув він.
— Ні! — скрикнув Мамун, і Сто Слів помчали вперед.
Вони наближалися; блищали начищені клинки їхньої прекрасної зброї, розімкнулись їхні голодні вуста, виблискували їхні білі зуби. Вони підходили все ближче, змикаючи коло з жахливою швидкістю й викрикуючи пісню ненависті, від якої навіть у Ферро стигла кров у жилах.
Але Баяз тільки засміявся.
— Хай почнеться суд!
Коли Сім’я холодом обпалило Ферро долоню, вона загарчала крізь зуби. Площу овіяв потужний порив вітру, що виник у її центрі й завалив пожирачів, наче кеглі. Вони котились і хвицали кінцівками. Вітер розбивав усі вікна, виламував усі двері, оголював дахи всіх будівель.
Великі інкрустовані ворота Осередку лордів розчахнулися, а тоді зірвались із петель і полетіли через усю площу. Кілька тонн деревини, що крутились і крутились, наче папірці серед бурі. Вони несамовито розчищали ряди безпорадних пожирачів. Розривали тіла в білих обладунках, розкидаючи довкола частини кінцівок, здіймаючи вгору бризки й фонтани крові та пороху.
У Ферро мерехтіла долоня й половина передпліччя. Вона швидко й важко дихала, тимчасом як отой холод розтікався по її венах, сягаючи кожної частини її тіла та обпалюючи їй нутрощі. Сім’я втратило чіткість і тремтіло так, ніби Ферро дивилася на нього крізь бистру воду. Вітер шмагав її по очах, а тим часом білі постаті безладно літали в повітрі, наче іграшки, корчилися серед бурі битого скла, потрощеного дерева, розколотого каменю. З-поміж них на ногах трималося не більше дюжини, та й ті хиталися, хапалися за землю, їхнє блискуче волосся розвівалось і відчайдушно натягувалось від сили поривів.
Одна з них потягнулася до Ферро, загарчавши на вітер. Жінка, на якій шарпалася блискуча кольчуга, тягнула руки крізь бурю. Підступала дедалі ближче і ближче. На її гладенькому гордовитому обличчі добре читалася зневага.
Як на обличчях пожирачів, які прийшли по її душу біля Дагоски. Як на обличчях работоргівців, які вкрали в неї життя. Як на обличчі Утмана-ул-Дошта, який із посмішкою дивився на її гнів і безпорадність.
Лютий крик Ферро злився із криками вітру. Вона не знала, що може так завзято розмахувати мечем. Щойно на бездоганному обличчі пожирачки відобразився шок, вигнутий клинок перерізав її простягнуту руку й зітнув їй голову з пліч. Безвільний труп понесло геть, і з його відкритих ран полетів порох.
У повітрі миготіла безліч силуетів. Ферро стояла нерухомо, тимчасом як повз неї зі свистом пролітали уламки. У груди пожирачеві, який намагався врятуватися, врізалася балка й понесла його геть, поки той кричав, — високо здійняла в повітря, прохромленого, наче сарану на рожні. Ще один раптом вибухнув хмарою крові й плоті, а його рештки закрутилися по спіралі й полинули у тремтливе небо.
Великий пожирач із бородою ледве просувався вперед, здійнявши над головою величезний кийок, і ревів слова, яких не чув ніхто. Хоча повітря пульсувало і крутилося, Ферро все ж побачила, як Баяз поглянув на нього, здійнявши одну брову, побачила, як його губи вимовили одне слово:
— Палай.
Якусь мить він палав яскраво, мов зоря, і його образ закарбувався в очах Ферро білим силуетом. А тоді його почорнілі кістки понесло геть бурею.
Залишився тільки Мамун. Він через силу сунув уперед, тягнучи ноги по каменю, по залізу й дюйм за дюймом відчайдушно наближаючись до Баяза. У нього зірвався один із поножів і полетів назад, закрутившись у знавіснілому повітрі, а відтак услід йому полетів наплічник. Тріпотіла рвана тканина. Шкіра на його вискаленому обличчі вкрилася брижами й натягнулася.
— Ні! — До Першого з-поміж магів відчайдушно потягнулась одна хапка дряпуча рука, напруживши кінчики пальців.
— Так, — відповів Баяз, і повітря довкола його усміхненого обличчя затремтіло, наче над пустелею.
З Мамунових пальців зірвалися нігті, його простягнута рука зігнулася, тріснула й відірвалася від плеча. Бездоганна шкіра відходила від кістки й шарпалася, наче парусина у шквал; із його розірваного тіла вилітав бурий порох, схожий на пісок під час бурі над дюнами.
Раптом Мамуна швидко понесло геть, і він врізався у стіну попід дахом однієї з високих будівель. Із країв нерівної діри, яку він залишив по собі, виривалися цеглини й линули назовні і вгору. Вони долучалися до паперу, що шарпався, каменю, що метався, дощок, які крутились, і трупів, які борсалися, в повітрі край площі. Вони дедалі швидше крутились у колі руйнації, що повторювало залізні кола на землі. Ось буря сягнула дахів високих будівель, а тоді — ще вище. Вона білувала та обдирала все, що траплялося їй на шляху, щомиті руйнуючи нові камінь, скло, дерево, метал, плоть, стаючи темнішою, швидшою, гучнішою й потужнішою.
Через бездумний гнів вітру Ферро ледве розчула голос Баяза:
— Бог усміхається, споглядаючи результати.
Шукач підвівся й похитав зболілою головою. Із його волосся полетів бруд. У нього по руці текла кров, виділяючись червінню на білому тлі. Вочевидь, світ усе-таки не загинув.
Але явно був до цього близький.
І міст, і вартівня зникли. Там, де колись стояли вони, не було нічого, крім великої купи поламаного каменю й широкої прірви у стінах. А ще — сили-силенної пилу. Хтось досі когось убивав, але набагато більше людей качалися, задихалися й стогнали, ледве пробираючись крізь сміття. Від їхнього бойового духу і сліду не лишилося. Шукач знав, що вони відчувають.
