У тіні з’явилася білою дугою усмішка Доу.

— Заразо ти намахана! — процідив Шукач. У його захололих грудях спалахнув гнів. — Ти ж міг усіх нас погубити!

— О, час іще є.

— Тс-с-с-с.

Мовчун махнув на них однією рукою, наказуючи сидіти тихо. Шукач міцно притиснувся до стіни. Його гнів хутко загасила тривога. Він почув, як угорі хтось ворушиться, побачив, як уздовж стін поволі тягнеться вогник лампи. Зачекав, не рухаючись; поряд не було жодного звуку, крім тихого дихання Доу та ударів його власного серця, а тоді люди вгорі пройшли далі й довкола знову стало тихо.

— Ану скажи мені, отамане, що це не розігнало тобі кров, — шепнув Доу.

— Нам пощастило, що вона зараз не жене з нас.

— І що тепер?

Шукач заскреготав зубами, намагаючись зішкрябати з обличчя грязюку.

— Тепер чекаємо.

Лоґен підвівся, змахнув зі штанів росу і добряче вдихнув студеного повітря. Було вже годі не помітити, що сонце остаточно зійшло. Хоча воно й ховалося на сході за пагорбом Скарлінґа, довгі чорні вежі, що стояли там, були обрамлені ясним золотом, тоненькі високі хмарки рожевіли під сподом, а холодне небо між ними ставало блідо-блакитним.

— Краще зробити це, — прошепотів собі під носа Лоґен, — ніж жити у страху перед цим.

Він згадав, як це казав йому батько. Казав у задимленій залі, з рухливим сяйвом вогню на зморшкуватому обличчі, вимахуючи довгим пальцем. Лоґен згадав, як казав це своєму синові, всміхаючись біля річки й навчаючи того ловити рибу голіруч. Батько й син, обидва вже мертві, обернулися на землю й попіл. Після Лоґена, коли його не стане, цього не дізнається ніхто. Він гадав, що за ним ніхто особливо не сумуватиме. А втім, кого це обходить? Ніщо не має меншої цінності, ніж чужа думка про тебе, коли ти вже возз’єднався з землею.

Лоґен обхопив пальцями руків’я меча Творця, відчув, як подряпини на ньому лоскочуть йому долоню. Плавно витягнув меча з піхов і безвільно опустив, покрутив плечима, посмикав головою з боку в бік. Знову вдихнув холодного повітря, видихнув, а тоді пішов крізь юрбу, що зібралася широкою дугою довкола воріт. Там упереміш стояли карли Шукача й Краммокові горяни, а ще — кілька вояків Союзу, що їм дали дозвіл подивитись, як намахані північани вбивають один одного. Поки він ішов, дехто його кликав. Усі знали, що від цього двобою залежить не лише Лоґенове життя, а й безліч інших.

— Це ж Дев’ятипалий!

— Кривава Дев’ятка.

— Покінчи з цим!

— Убий того гада!

Усі ті, кого Лоґен обрав, щоб тримати щити, мали їх при собі й стояли похмурою купкою біля стін. Там були Вест, Пайк, Червона Шапка, і Дрижак теж. Лоґен замислився, чи не помилився щодо останнього, але він урятував Дрижакові життя в горах, а це щось та й має важити. «Має» — це надто тоненька волосинка, щоб вішати на ній своє життя, та що є, те є. Його життя висіло на тоненькій волосинці, скільки він себе пам’ятав.

Краммок-і-Фаїл пішов у ногу з ним. Великий щит на його великій руці здавався малим; друга ж його рука злегка лежала на його гладкому животі.

— То ти дуже на це чекаєш, Кривава Дев’ятко? Бо я — так, запевняю!

Лоґена плескали по плечах, йому гукали щось підбадьорливе, та він не казав нічого. Не дивився ліворуч чи праворуч, проштовхуючись до вистриженого кола. Він відчув, як за спиною сходяться люди, почув, як вони ставлять щити півколом край підрізаної трави, обличчям до воріт Карлеона. Далі за ними напирала юрба. Люди перешіптувалися. Напружували очі. Тепер вороття вже не було, однозначно. А втім, його не було ніколи. Він ішов до цього все своє життя. Лоґен зупинився посеред кола і звів обличчя до зубців на стіні.

— Сонце зійшло! — проревів він. — Починаймо!

Усі замовкли, відлуння поступово вщухало, вітер ганяв по траві пале листя. Ця мовчанка затягнулася, тож Лоґен почав сподіватися, що йому ніхто не відповість. Почав сподіватися, що вони всі якимось робом утекли серед ночі й двобою все-таки не буде.

А тоді на стінах з’явились обличчя. Одне там, одне тут, а потім — ціла юрба вздовж парапету, наскільки було видно Лоґенові в обидва боки. Сотні людей: бійці, жінки, навіть діти на плечах у дорослих. Здавалося, все місто. Брязкав метал, рипіло дерево, високі ворота дуже повільно розчахнулись, і зі щілини між їхніми половинами виринуло сліпуче сяйво світанкового сонця, а тоді стрімко полилося в розкритий вхід. Із воріт потупали дві колони людей. Карли, суворолиці, скуйовджені, у важкій кольчузі, що дзеленчала, із мальованими щитами на передпліччях.

Кілька з них були знайомі Лоґенові. Одні з найближчих до Бетода, були з ним від початку. Всі вони були загартовані, колись за старих часів не раз тримали щити для Лоґена. Вони стали власним півколом, і їхнє коло щільно зімкнулося. Стіна щитів — зі звірячими мордами, деревами й вежами, потоками води, схрещеними сокирами; щити всі як один подряпані й потерті після сотні давніх боїв. Усі як один звернені до Лоґена. Клітка з людей і дерева, що з неї можна вирватися лише в один спосіб — убиваючи. Або, звісно ж, загинувши.

На яскравому тлі входу утворився чорний силует. Схожий на людину, але вищий, він неначе заповнив собою весь вхід аж до замкового каменя далеко вгорі. Лоґен почув кроки. Тупіт важких кроків, схожих на падіння ковадла. У нього з’явився дивний страх. Безтямний, панічний жах, неначе він знову пробудився, застрягши під снігом. Лоґен змусив себе не озиратися через плече на Краммока, змусив дивитися вперед, тимчасом як Бетодів боєць вийшов на світанкове сонце.

— Ради мертвих, блядь, — видихнув Лоґен.

Спершу він подумав, що боєць, напевно, здається таким великим через те, як на нього падає світло. Тул Дуру Грозова Хмара, поза сумнівом, був здоровилом, таким великим, що дехто звав його велетнем. Але він усе-таки був схожий на людину. Фенрір Страховидло був збудований так, що здавався якоюсь іншою істотою. З іншого виду. Справжнім велетнем, живим втіленням старих переказів. Аж надто живим.

Поки він ішов, у нього кривилося лице, а його велика лиса голова смикалася з боку в бік. Вуста посміхалися і шкірилися, очі то підморгували, то округлювалися. Він був наполовину блакитний. Інакше не скажеш. Блакитну шкіру відділяла від білої чітка межа, що проходила вздовж його обличчя. Величезна правиця була біла. Довга лівиця — повністю блакитна, від плеча до кінчиків здоровезних пальців. У тій руці він ніс мішок, який із кожним кроком гойдався вперед-назад; усередині мішка щось стирчало, ніби він був напханий молотами.

Кілька Бетодових щитоносців малодушно кинулися геть від Страховидла. Схожі поряд із ним на дітей, вони кривилися так, ніби їм задихала в потилицю сама смерть. Страховидло вийшов у коло, і Лоґен побачив, що блакитні знаки на ньому — то письмена, як і сказав йому дух. Покручені символи, наґрамузляні на всіх частинах його тіла ліворуч: на долоні, на руці, на обличчі, навіть на губах. Слова Ґлустрода, писані у Старий час.

Страховидло зупинився за кілька кроків від Лоґена, і від нього неначе пішла хвиля нудотного жаху, що накрила мовчазну юрбу. Лоґенові неначе навалився на груди великий тягар, що витискав із нього відвагу. Однак завдання в нього було по-своєму неважке. Якщо мальованому боку Страховидла нашкодити не можна, Лоґенові просто доведеться різати всі інші частини його тіла, і різати глибоко. У колі він здолав не одного суворого бійця. Десятьох найсуворіших падлюк на всій Півночі. Це просто одинадцятий. Принаймні так він намагався казати самому собі.

— Де Бетод?

Лоґен хотів зухвало це проревіти, але в нього вийшло хіба що м’яко, сухо писнути.

— На твою загибель я можу подивитися й тут!

Король північан стояв на зубцях стіни над відчиненими воротами, доглянутий і щасливий. Довкола нього стояли Блідий-як-Сніг і кілька вартових. Якщо йому й не спалося, то Лоґен нізащо про це не здогадався б. Ранковий вітерець ворушив його волосся й густе хутро в нього на плечах, ранкове сонце сяяло на золотому ланцюгу й викрешувало іскри з діаманта в нього на чолі.