— Радий, що ти прийшов! Боявся, що ти накиваєш п’ятами! — Бетод безтурботно зітхнув. Видихнуте повітря закурилося на морозі. — Надворі ранок, як ти й казав. Починаймо.

Лоґен зазирнув у божевільні очі Страховидла, які лізли з орбіт і сіпались, і ковтнув.

— Ми зібралися тут, щоб на власні очі побачити двобій! — проревів Краммок. — Двобій, що покладе край цій війні і зведе кривавий рахунок між Бетодом, який зве себе королем північан, і Лютим, який говорить від імені Союзу. Якщо переможе Бетод, облогу буде знято, а Союз покине Північ. Якщо переможе Лютий, то ворота Карлеона відчинять і Бетод опиниться під його владою. Я правду кажу?

— Так, — озвався Вест. На такому просторі його голос здавався слабким.

— Так. — Бетод на своїх стінах ліниво змахнув рукою. — Далі, гладкий.

— Тоді назвіться, бійці! — прокричав Краммок. — І назвіть свої перемоги!

Лоґен ступив крок уперед. Ступити цей крок було важко, він неначе йшов проти сильного вітру, та Лоґен усе-таки зробив це, закинув голову назад і поглянув Страховидлові просто у скривлену пику.

— Я Кривава Дев’ятка, і людям, яких я вбив, немає ліку. — Ці слова пролунали тихо й безживно. В його порожньому голосі не було гордості, та страху теж не було. Холодна правда. Холодна, мов зима. — Я десять разів кидав виклик і всі ці рази перемагав. У цьому колі я здолав Шаму Безсердечного, Рудда Тридубу, Хардінга Мовчуна, Тула Дуру Грозову Хмару, Чорного Доу й багатьох інших. Якби я називав усіх Іменитих, яких возз’єднав із землею, завтра на світанні ми ще стояли б тут. На Півночі немає нікого, хто не знав би моєї роботи.

Обличчя велетня геть не змінилося. Принаймні змінилося не сильніше, ніж зазвичай.

— Мене звати Фенрір Страховидло. Усі мої досягнення в минулому. — Він підняв мальовану руку, стиснув великі пальці, і сухожилля в його величезному блакитному передпліччі виділилися, ставши схожими на вузлувате коріння дерева. — Цими письменами великий Ґлустрод позначив мене як свого обранця. Цією рукою я повалив статуї Аулкуса. Тепер же я вбиваю дрібних людців у дрібних війнах. — Страховидло злегка стенув масивними плечима — так, що Лоґен ледве це розгледів. — Таке життя.

Краммок поглянув на Лоґена і здійняв брови.

— Ну, гаразд. Яку зброю ви принесли на бій?

Лоґен підняв важкий меч, викуваний Канедіасом для війни з магами, і показав його на світлі. Тьмяний метал завдовжки один крок; його лезо злегка виблискувало на блідому світанковому сонці.

— Оцей клинок.

Лоґен устромив його в землю між ними й залишив там.

Страховидло кинув свій мішок на землю. Той загримів і мляво розкрився. Всередині лежали великі чорні пластини в шипах і заклепках, подряпані й побиті.

— Цей обладунок.

Лоґен поглянув на ту важезну купу темного заліза й облизав зуби. Якщо Страховидло виграє жереб, то зможе взяти меч, а Лоґенові залишити купу непотрібної броні, відверто для нього завеликої. Що тоді робити? Ховатися під нею? Залишалося хіба що сподіватися, що йому таланитиме ще кілька хвилин.

— Гаразд, мої красунчики. — Краммок поставив щит сторчака й узявся за його край. — Мальований чи чистий, Дев’ятипалий?

— Мальований.

Краммок різко крутнув щитом, і той завертівся. Щит крутився без упину: мальований, чистий, мальований, чистий. Із кожним обертом мінялися місцями надія й відчай. Дерево почало сповільнятися, захиталося. Впало просто на землю чистим боком догори. Замайоріли ремені.

Ось тобі й талан.

Краммок скривився. Поглянув на велетня.

— Вибір за тобою, здорованю.

Страховидло взявся за клинок Творця й вистромив його з землі. У його страхітливій руці клинок був схожий на іграшку. Вирячені очі Страховидла перехопили погляд Лоґена, і його велетенські вуста скривилися в усмішці. Він пожбурив меча до ніг Лоґенові, і зброя впала в багно.

— Бери свого ножика, дрібното.

Залунали голоси, і їх, ледь чутні, поніс вітер.

— Добре, — процідив Доу, досить голосно, щоб це подіяло Шукачеві на нерви, — вони починають!

— Та чую! — гарикнув він, невимушено крутячи мотузкою, готовий її метнути.

— Ти розумієш, що зараз робиш? Я хотів би, щоб вона не впала на мене.

— Справді? — Шукач трохи поворушив гаком уперед-назад, оцінюючи вагу. — Я тут саме подумав, що влучити у твою жирну довбешку — майже так само добре, як влучити у стіну.

Шукач описав гаком одне коло, тоді ще одне, ширше, пропускаючи в долоні трохи мотузки, а відтак здійняв його повністю й відпустив. Гак дуже гарно полетів догори, мотузка розправилася слідом за ним, і він опинився за бійницями. Шукач скривився, почувши, як гак стукнув об хідник, але ніхто не прийшов. Він потягнув за мотузку. Донизу з’їхало трохи мотузки, крок чи два завдовжки, а тоді її заклинило. Хват здавався міцним, як скеля.

— З першого разу, — зауважив Мовчун.

Шукач кивнув. Йому й самому не дуже вірилося.

— Ти ба. Хто перший?

Доу всміхнувся йому.

— Гадаю, той, хто зараз тримається за мотузку.

Полізши вгору, Шукач зрозумів, що мимоволі згадує всі способи, в які людина може вбитися, спинаючись по цій стіні. Гак послизнеться — і людина впаде. Мотузка потреться, репне — людина впаде. Хтось побачить гак, зачекає, поки людина вилізе нагору, а тоді переріже їй горло. Або цей хтось уже зараз гукає десяток здорованів, щоб узяти в полон того придурка, який намагається сам-один пролізти до міста.

Його чоботи черкали об грубий камінь, конопляне волокно кусало долоні, передпліччя палали від натуги, а Шукач тим часом щосили намагався дихати тихо, хоч і хрипко. Зубці на стіні підсунулися ближче, тоді ще ближче, а тоді він опинився на місці. Зачепився пальцями за камінь і подивився далі. На хіднику з обох боків нікого не було. Шукач прослизнув за парапет і про всяк випадок витягнув ножа. Ножів забагато не буває і все таке. Він перевірив, чи міцно зачепився гак, а тоді перехилився й побачив: Доу внизу дивиться вгору, Мовчун обома руками тримає мотузку й поставив одну ногу на стіну, готовий лізти. Шукач помахав йому — мовляв, іди, — подивився, як Мовчун почав лізти, орудуючи руками, поки Доу тримається за мотузку знизу, щоб не теліпалася. Доволі скоро він опинився на середині…

— Що за хуйня…

Шукач мотнув головою вбік. Неподалік намалювалася парочка трелів, які щойно вийшли на стіну з дверей найближчої вежі. Вони витріщилися на нього, а він — на них, і так, здавалося, тривало цілу вічність.

— Тут мотузка! — крикнув він, помахав ножем і вдав, ніби намагається відтяти її від гака. — Якийсь гад норовить залізти!

— Ради мертвих! — Один побіг і з роззявленим ротом витріщився на Мовчуна, який гойдався на мотузці. — Він підіймається!

Другий витягнув меча.

— Не турбуйся. — З усмішкою здійняв меча, готовий перерубати мотузку. А тоді зупинився. — Слухай, чого ти весь забрьоханий?

Шукач щосили штрикнув його у груди — раз, а тоді ще раз.

— Йой-й-й-й! — заволав трел, скрививши обличчя, незграбно позадкував до зубців і впустив меча.

Підбіг його товариш, розмахуючи великою булавою. Шукач прослизнув під нею, але трел врізався в нього так, що Шукач упав на спину, гепнувши головою об камінь.

Булава зі стукотом полетіла геть, і вони почали борюкатися; трел хвицався й бився, а тим часом Шукач намагався схопити його обома руками за горло, не дати йому закричати. Вони перекотилися в один бік, тоді назад, у другий, сяк-так підвелися й подибали хідником. Трел уп’явся плечем Шукачеві під пахву і штовхнув його назад, до зубців, намагаючись його викинути.

— От лайно, — видихнув Шукач, коли його ноги відірвалися від землі.

Він відчував, як його дупа торкається каменю, та все одно не здавався, міцно стискаючи шию трела, щоб той не дихав як треба. Піднявся ще на дюйм, відчув, як його голову відсувають назад, і його вага мало не перенеслася на той бік парапету.

— Лети звідси, уйобку! — прохрипів трел, звільнив підборіддя від рук Шукача і штовхнув його трохи далі. — Лети…

Він вирячив очі. Незграбно позадкував. Із його боку стирчала стріла.