— Ох, я не…

Ще одна стріла глухо врізалась йому в шию, і він, ступивши один хисткий крок, мало не звалився за стіну. От тільки Шукач ухопив його за передпліччя і стягнув на хідник, а там учепився в нього, поки він пускався духу, заливаючись слиною.

Коли з трелом було покінчено, Шукач підвівся і схилився над трупом, дихаючи. До нього підбіг Мовчун і добре роззирнувся, пересвідчуючись, що до них навряд чи заявиться хтось іще.

— Усе гаразд?

— Ну хоч один раз. Хай би мені допомогли хоч один раз, перш ніж я опинюся за крок від смерті.

— Краще так, ніж після того кроку.

Шукач мусив визнати, що це було по-своєму правдиво. Він побачив, як Доу переліз через зубці стіни й викотився на хідник. Той трел, якого штрикнув Шукач, досі дихав — дихав ледь-ледь — і сидів біля гака. Доу мимохідь прорубав йому череп сокирою — недбало, наче дрова рубав.

Похитав головою.

— Залиш вас самих на десять вдихів — і що з цього виходить? Двоє мерців, так?

Доу нахилився, запхав два пальці в одну з дірок, що зосталися від Шукачевого ножа, витягнув пальці й розмазав кров по щоці. Всміхнувся.

— Як гадаєте, що можна зробити з двома мерцями?

Страховидло неначе заповнював собою все коло. Наполовину голий і блакитний, наполовину закутий у чорне залізо, чудовисько, що прийшло з легенд. Ніде було сховатися від його великих кулаків, ніде було сховатися від страху перед ним. Торохтіли й билися щити, ревіли й волали люди, кривилося в лютому гніві ціле море розмитих облич.

Лоґен скрадався з краєчка короткої трави, намагаючись ступати легко. Може, він і менший, зате моторніший, кмітливіший. Принаймні він на це сподівався. Так має бути, бо інакше повернеться в землю. Не припиняти рухатися, котитися, ухилятися, триматися подалі й чекати слушної миті. А головне — не діставати ударів. Не діставати ударів — це найважливіше.

Велетень кинувся на нього наче з-під землі, його великий татуйований кулак обернувся на блакитний вихор. Лоґен кинувся геть, але кулак усе-таки черкнув його по щоці й зачепив йому плече, і він заточився. Ось тобі й «не діставати ударів». Якийсь щит — точно не дружній — штовхнув Лоґена у спину, і його голова смикнулася вперед. Він гепнувся долілиць, мало не зарізався власним мечем, у відчаї перекотився вбік, а тоді побачив, як величезний чобіт Страховидла глухо б’є об землю, і там, де якусь мить тому була Лоґенова голова, розлетівся ґрунт.

Лоґен підвівся саме вчасно, щоб побачити, як до нього знову тягнеться блакитна рука. Він прошмигнув під рукою й на ходу рубонув по татуйованій плоті Страховидла. Меч Творця з глухим звуком врізався велетневі у стегно, глибоко, наче заступ у ґрунт. Здоровезна нога підігнулась, і він упав уперед, на броньоване коліно. Цей удар мав би його вбити, начисто перерізавши великі жили, та крові пролилося не більше, ніж із порізу під час гоління.

А втім, якщо щось не вдається, треба спробувати щось інше. Лоґен заревів і рубонув Страховидла по лисій голові. Клинок бамкнув об броню на правій руці велетня, яку той ледве встиг підняти. Клинок черкнув по тій чорній сталі і з’їхав, не завдавши шкоди, а тоді врізався в землю. У Лоґена загуділи руки.

— Ох-х-х!

Коліно Страховидла врізалося йому в живіт; Лоґен зігнувся й захитався. Йому треба було кашлянути, та повітря на це бракувало. Велетень уже знов отямився й замахнувся броньованою рукою — грудкою чорного заліза завбільшки з чоловічу голову. Лоґен пірнув убік, перекотився по короткій траві й відчув порив вітру: повз нього промайнула велика рука. Вона врізалася в щит на тому місці, де стояв Лоґен, і розбила його на тріски; чоловік, який тримав щит, заволав і полетів на землю.

Вочевидь, дух мав рацію. Мальованому боку не можна було нашкодити. Лоґен пригнувся, чекаючи, поки хапкий біль у животі вщухне достатньо, щоб можна було подихати, спробував вигадати ще якусь хитрість, і не вигадав нічого. Страховидло повернув корчене обличчя до Лоґена. За ним подоланий чолов’яга на землі скиглив під уламками щита. Карли обабіч нього дещо неохоче підсунулися до порожнього місця.

Велетень поволі ступив крок уперед, а Лоґен із болем відступив на крок назад.

— Ще живий, — прошепотів він сам собі. От тільки важко було сказати, як довго це буде правдою.

Вест ніколи в житті не почувався таким наляканим, таким бадьорим, таким живим. Навіть тоді, коли переміг на Турнірі і його голосно вітала вся широка площа Маршалів. Навіть тоді, коли він штурмував стіни Ульріока й вирвався з пилу та безладдя на тепле сонячне світло.

Йому поколювало шкіру від надії й жаху. Руки безпорадно смикалися в такт рухам Дев’ятипалого. Губи бурмотіли безглузді поради, нечутні слова підтримки. Поряд із ним штовхалися, пхалися, волали до хрипоти Пайк і Джеленгорм. Позаду них ревіла й намагалася щось розгледіти велика юрба. На стінах люди звішувалися донизу, кричали й розмахували кулаками. Людське коло стискалося й розширювалося в такт рухам бійців, не зупиняючись ні на мить, розростаючись і звужуючись, коли ті ступали вперед чи задкували.

І наразі майже завжди задкував Дев’ятипалий. У більшості випадків його вважали б за здоровезне чудисько, та в цьому страхітливому товаристві він здавався малесеньким, слабким і крихким. А ще гірше було те, що там коїлося щось дуже дивне. Те, що Вест міг назвати лише чарами. Просто в нього на очах на блакитній шкірі Страховидла затягувалися великі, смертельні рани. Ця істота не була людиною. Це міг бути лише диявол, і щоразу, коли цей диявол ставав над ним, Вест відчував такий страх, ніби опинився на самому краю пекла.

Вест скривився: Дев’ятипалий безпорадно хитнувся до щитів із віддаленого боку кола. Страховидло здійняв броньований кулак для удару, який точно міг розтрощити череп. Однак він ударив лише по повітрю. Дев’ятипалий в останню мить кинувся вбік, і залізо пролетіло зовсім поряд із його щелепою. Його важкий меч рубонув униз і з лунким звуком відскочив від броньованого плеча Страховидла. Велетень хитнувся назад, і Дев’ятипалий пішов на нього. На його застиглому обличчі натягнулися бліді шрами.

— Так! — промовив крізь зуби Вест. Люди довкола нього схвально заревли.

Наступний удар різко брязнув по броньованому боку велетня, залишивши по собі довгу яскраву подряпину й вирвавши із землі великий шматок ґрунту. Останній глибоко врізався йому в мальовані ребра, здійнявши дрібні бризки крові; Страховидло втратив рівновагу й замахав кінцівками. Коли його велика тінь упала на Веста, той роззявив рота. Страховидло повалився на його щит, наче дерево в падінні, і Вест, затремтівши, опустився на коліна. Він слабнув під цією величезною вагою, а нутрощі йому вивертало від жаху та огиди.

А тоді він побачив. Одна з пряжок на всіяній шипами й заклепками броні, розташована просто під коліном велетня, опинилася за кілька дюймів від пальців Вестової вільної руки. Тієї миті йому думалося лише про одне: Бетод, який залишив по собі стільки мерців по всій Енґлії, може втекти. Він заскреготів зубами й ухопився за кінець шкіряного ремінця, товстого, наче чоловічий пасок. Потягнув за нього, коли Страховидло відштовх­нувся й підняв свою здоровезну тушу. Пряжка дзенькнула й розстебнулася, броня на могутній литці розкрилася, тимчасом як нога Страховидла знову тупнула, а його рука кинулася вперед і мало не збила Дев’ятипалого з ніг.

Вест через силу підвівся із землі, вже неабияк шкодуючи про свою імпульсивність. Швидко оглянув коло, шукаючи хоч якогось натяку на те, що його хтось бачив, але всі очі прикипіли до бійців. Тепер це здавалося малесеньким зухвалим саботажем, який анітрохи не може змінити ситуацію. Звісно, поза тим, що Веста за таке вб’ють. Він знав це з дитинства. Тому, кого зловили за махлюванням на дуелі північан, вирізають кривавий хрест і витягають кишки.

— Ох!

Лоґен шарпнувся геть від броньованого кулака й хитнувся праворуч, коли повз його обличчя промайнув блакитний кулак, а тоді, коли до нього знову полетіла залізна рука, пірнув ліворуч, послизнувся й мало не впав. Усі ці удари були досить сильні, щоб ураз відтяти йому голову. Він побачив, як мальована рука відступає, й заскреготів зубами, ухиляючись від чергового потужного удару Страховидла й уже здіймаючи меча над головою.