Клинок акуратно розрізав блакитну руку просто під ліктем, і вона полетіла на протилежний бік кола, а за нею полився потужний струмінь крові. Лоґен набрав повітря в охоплені вогнем легені і високо здійняв меч Творця, готуючись до останнього зусилля. Страховидло підвів погляд до тьмяно-сірого клинка. Сіпнув головою вбік, і клинок глибоко врізався в його мальований череп, здійнявши вир краплинок темної крові й розітнувши йому голову аж до брів.
Броньований лікоть велетня із хрускотом врізався Лоґенові в ребра, мало не відірвав його від землі й перекинув його на той бік кола, поки він хвицався. Лоґен відскочив від якогось щита й розтягнувся долілиць, лежачи на місці й плюючись грязюкою, тимчасом як довкола крутився розмитий світ.
Лоґен скривився, підводячись, покліпав, щоб прибрати сльози з очей, і завмер. Страховидло вийшов уперед, досі з мечем у глибині черепа, і підняв свою відтяту руку. Притиснув її до безкровної кукси, крутнув праворуч, тоді знову ліворуч і відпустив. Велике передпліччя знову стало цілим; літери тягнулися від плеча до зап’ястка безперервно.
Чоловіки, що оточували коло, затихли. Велетень трохи поворушив блакитними пальцями, а тоді потягнувся вгору та обхопив однією долонею руків’я меча Творця. Крутнув його в один бік, а тоді у другий. Зі зсувом кістки у нього затріщав череп. Він звільнив клинок і помотав головою так, ніби хотів позбутися певного запаморочення. Тоді Страховидло пожбурив меч на той бік кола, і він із брязкотом упав перед Лоґеном — уже вдруге за день.
Лоґен витріщився на меч. Його груди ледве здіймалися. Вони ставали важчими з кожним вдихом і видихом. Рани, які він дістав у горах, боліли, а сліди від ударів, отриманих у колі, пульсували. Повітря ще було холодне, проте сорочка на ньому стала липка від поту.
Страховидло геть не показував, що втомився, навіть попри те, що до його тіла було пристебнуто пів тонни заліза. На його скривленому обличчі не було і краплинки поту. На татуйованій шкірі голови не було навіть подряпини.
Лоґен відчув, як на нього знову насідає страх. Тепер він знав, як почувається миша, коли її тримає між лапами кіт. Треба було тікати. Тікати не озираючись, але натомість він обрав оце. Що не кажи, а цей гад, Лоґен Дев’ятипалий, ніколи нічого не вчиться. Вуста велетня поступово вигнулись у рухливій усмішці.
— Ще, — сказав він.
Шукачеві, коли він підійшов до воріт внутрішньої стіни Карлеона, захотілося посцяти. У такі миті йому завжди хотілося посцяти.
На ньому був одяг одного з мертвих трелів, досить великий, щоб йому довелося надміру затягнути пасок. Криваву дірку від ножа в сорочці прикривав плащ. На Мовчуні було спорядження другого: на одному плечі — лук, а з вільної руки звисала велика булава. Між ними зігнувся Доу зі зв’язаними за спиною зап’ястками, дурнувато човгаючи по бруківці й повісивши закривавлену голову так, ніби вони добряче його віддухопелили.
Правду кажучи, Шукачеві це маскування здавалося жалюгідним. Відколи вони злізли зі стін, він нарахував п’ятдесят речей, які могли їх виказати. От тільки ні на що розумніше часу не було. Добре розмовляй, усміхайся — і ніхто не помітить зачіпок. Принаймні Шукач на це сподівався.
Обабіч широкого аркового входу стояла варта — двоє карлів у довгих кольчугах і шоломах. Обидва тримали в руках списи.
— Що це таке? — запитав один, насупившись, коли вони підійшли поближче.
— Знайшов цього гада, коли він норовив сюди пробратися. — Шукач просто для краси ударив Доу в скроню. — Ми тягнемо його донизу, хай посидить за ґратами, доки отам не скінчать.
Шукач спробував пройти далі.
Один із вартових різко зупинив його, приклавши руку йому до грудей, і Шукач ковтнув. Карл кивнув на ворота міста.
— Як воно там?
— Гадаю, незле, — знизав плечима Шукач. — Принаймні щось відбувається. Бетод переможе, еге? Завжди перемагає, чи не так?
— Не знаю, — похитав головою карл. — Отой Страховидло пиздець як мене лякає. І він, і та клята відьма. Не можу сказати, що дуже плакатиму, якщо Кривава Дев’ятка їх уб’є.
Другий реготнув, насунув шолом на потилицю й узяв ганчірку, щоб витерти піт під ним.
— Ти…
Доу скочив уперед (у нього на зап’ястках теліпались обривки мотузки) і встромив ножа карлові в лоба аж по руків’я. Той гепнувся, наче стілець, із-під якого вибили ніжки. Майже тієї ж миті позичена булава Мовчуна вдарила по шолому другого й залишила там велику вм’ятину, мало не притиснувши край шолома до кінчика носа. Потерпілий пустив трохи слини й позадкував, наче п’яний. А тоді з його вух полилася, булькаючи, кров, і він упав на спину.
Шукач розвернувся, намагаючись розтягнути крадений плащ так, щоб ніхто не побачив, як Доу й Мовчун волочать геть два трупи, але в місті, здавалося, нікого не було. Поза сумнівом, усі дивилися бій. Він на мить замислився, що відбувається там, у колі. Цієї миті вистачило, щоб у нього в животі засіло неприємне відчуття.
— Уперед.
Він повернувся й побачив, як Доу всміхається на все закривавлене обличчя. Він щойно запхав обидва тіла за ворота, і одне з них скосило очі на дірку від ножа у себе в голові.
— Цього досить? — запитав Шукач.
— Що, хочеш сказати кілька слів на честь мертвих?
— Ти знаєш, про що я. Якщо хтось…
— Зараз не час мудрячити. — Доу схопив його за передпліччя й перетягнув за ворота. — Треба вбити відьму.
Підошва металевого чобота Страховидла із глухим ударом врізалася Лоґенові у груди, вибивши з нього дух і гепнувши ним об землю. Із його зсудомленої руки вивалився меч, а горло запалало від блювотиння. Лоґен незчувся, як на нього впала велика тінь. У нього на зап’ястку клацнув металевий наручник, тісний, мов лещата. Йому вибило ґрунт із-під ніг, і він лежав долілиць, одну руку йому завели за спину і скрутили, а в роті було повно землі, з якою треба було щось робити. Щось притиснулося йому до щоки. Спершу холодне, а потім — болюче. Велика нога Страховидла. Лоґенів зап’ясток сильно скрутили й потягнули вгору. Голова сильніше втиснулася у вогку землю, в носі почало поколювати від підстриженої трави.
Біль, що роздирав йому плече, був жахливий. Невдовзі стало набагато гірше. Лоґен був геть безпорадний, розтягнутий, наче кролик, якого збираються оббілувати. Юрба затихла, затамувавши подих. Було чути лише чвакання побитої плоті довкола рота Лоґена й писк повітря в одній розквашеній ніздрі. Він би закричав, але його обличчя було здушене так, що він міг хіба що хрипко втягнути в себе трохи повітря. Що не кажи, а Лоґенові Дев’ятипалому кінець. Він возз’єднається з землею, і ніхто не зможе сказати, що незаслужено. Бути пошматованим у колі — годящий кінець для Кривавої Дев’ятки.
Однак великі руки не стали тягнути далі. Краєчком тріпотливого ока Лоґен розгледів, як Бетод сперся на зубці стіни. Король північан поволі махав рукою, знов і знов описуючи нею коло. Лоґен згадав, що це означає.
Не поспішати. Розтягнути задоволення. Провчити їх усіх так, щоб вони довіку цього не забули.
Великий чобіт Страховидла з’їхав із його щелепи, і Лоґен відчув, як його тягнуть у повітря, а його кінцівки теліпаються, наче в маріонетки з обрізаними нитками. Татуйована рука піднялася, зачорніла на тлі сонця і врізала Лоґенові по обличчю. Щосили, як батько б’є збитошну дитину. Його наче вдарили пательнею. У Лоґена в голові спалахнуло світло, а рот наповнився кров’ю. Щойно все довкола набуло чіткості, він побачив, як мальована рука хитнулася в протилежний бік. Рука опустилася з жахливою неминучістю й ударила його тильним боком. Так ревнивий чоловік гамселить свою безпорадну дружину.
— Бульк… — почув Лоґен власний голос і полетів.
Блакитне небо, сліпуче сонце, жовта трава, уважні обличчя — все це перетворилося на безглузді плями. Він врізався в щити на краю кола й повалився напівпритомний на землю. Десь далеко кричали, волали, сичали люди, та він не чув їхніх слів і майже не хотів їх чути. Йому думалося лише про холод у животі. Неначе його нутрощі наповнилися льодом і той розростався.
