Лоґен побачив бліду руку, обмазану рожевою кров’ю. З її подряпаної шкіри виступали білі сухожилля. Звичайно ж, це була його рука. Ось кукса пальця. Але, коли він спробував розімкнути пальці, вони лише сильніше вчепились у буру землю.

— Так, — прошепотів він, і з його занімілого рота потекла у траву кров зі слиною. Лід розійшовся зі шлунка аж до кінчиків пальців, і все його тіло заніміло. То й добре. Давно пора.

— Так, — повторив.

Він звівся на одне коліно. Його закривавлені губи оголили зуби, закривавлена правиця прослизнула у траві, шукаючи руків’я меча Творця й міцно обхопивши його.

— Так! — процідив він, і Лоґен із Кривавою Дев’яткою засміялися разом.

Вест не чекав, що Дев’ятипалий підведеться знову, але той підвівся, до того ж підвівся зі сміхом. Попервах це був слинявий регіт, пронизливий і дивний, який звучав майже як ридання, та коли Лоґен підвівся, він став гучнішим, різкішим, холоднішим. Наче Дев’ятипалий сміявся з жорстокого жарту, не зрозумілого більше нікому. Вбивчого жарту. Його голова впала на бік, як у повішеника, а на обм’яклому блідому обличчі виділився усміх.

Кров забарвила його зуби в рожевий колір, стікала з порізів на обличчі, сочилася з роздертих губ. Сміх булькав дедалі гучніше, врізався Вестові у вуха, нерівний, як лезо пилки. У ньому було більше муки, ніж у будь-якому крику, більше люті, ніж у будь-якому бойовому кличі. Він був жахливо, огидно неправильний. Регіт над різаниною. Хихотіння в бійні.

Дев’ятипалий хитнувся вперед, наче п’яний, гойдаючись, нічого не розуміючи. В його закривавленій руці теліпався меч. Його мертві очі поблискували, вологі й уважні, а їхні зіниці розширились, обернувшись на дві чорні ями. Його божевільний сміх різав, роздирав і рубав усе коло. Вест відчув, що сунеться назад, а в роті в нього пересохло. Всі присутні відсунулися назад. Вони вже не знали, хто лякає їх більше: Фенрір Страховидло чи Кривава Дев’ятка.

Світ палав.

Його шкіра була охоплена вогнем. Дихання стало пекучою парою. Меч — затиснутим у кулаці тавром із розплавленого металу.

Очі йому щипало, сонце випалювало в них розжарені візерунки й холодні сірі силуети людей, щитів, стін, велетня з блакитних слів і чорного заліза. Він розповсюджував нудотні хвилі страху, але Кривава Дев’ятка лише всміхався ще ширше. Страх і біль розпалювали вогонь, і полум’я здіймалося дедалі вище.

Світ палав, а в центрі світу палав жаркіше за всіх і все Кривава Дев’ятка. Він простягнув руку, зігнув три пальці — всі, крім великого, — і покликав велетня жестом.

— Я чекаю, — сказав він.

Великі кулаки били Криваву Дев’ятку по обличчю, великі долоні хапалися за його тіло. Однак велетень не зловив нічого, крім сміху. Легше було вдарити по мерехтливому вогню. Легше було спіймати рухливий дим.

Коло перетворилося на піч. Стебла жовтої трави — на язики жовтого полум’я під нею. Піт, слина, кров крапали на нього, як жир із м’яса під час смаження.

Кривава Дев’ятка зашипів, як вода, що падає на вугілля. Це шипіння переросло в гарчання; так гарчить залізо, що бризкає з горна. Гарчання переросло у потужний рев сухого лісу в полум’ї, і Кривава Дев’ятка дав мечу волю.

Сірий метал описував палючі кола, вирубував безкровні діри у блакитній плоті, дзвенів об чорне залізо. Велетень зник, і клинок вгризся в обличчя одному з тих, хто тримав щити. Голова чолов’яги розбилась і оббризкала кров’ю голову іншому. У стіні, що оточувала коло, з’явилася діра. Інші почовгали назад; їхні щити захитались, а коло розрослося від їхнього страху. Його вони боялися навіть більше, ніж велетня, і правильно робили. Його ворогом було все живе, а пошматувавши те диявольське створіння, Кривава Дев’ятка візьметься за них.

Коло перетворилося на казан. На стінах угорі здіймалися розпеченою парою люди. Земля під ногами у Кривавої Дев’ятки сунулась і розбухала, наче кипляча олія.

Його рев перейшов у пекучий крик, меч майнув униз і брязнув об шпичасту броню, наче молот об ковадло. Велетень притиснув блакитну руку до блідої скроні; його лице корчилося, наче личинки у гнізді. Клинок не влучив йому в череп, але вкрав у нього верхню половину вуха. З рани забулькала кров, потекла двома тоненькими цівками збоку по великій шиї й не стала зупинятися.

Здоровезні очиська округлились, і велетень скочив уперед, оглушливо заревівши. Кривава Дев’ятка прокотився під ударом його кулака і прослизнув йому за спину, побачив, як від його ноги відстає чорне залізо, як там теліпається яскрава пряжка. Меч ковзнув уперед і прослизнув у шпарину, вгризся вглиб великої блідої гомілки в тій шпарині. Велетень заревів від болю, крутнувся, захитався на пораненій нозі й упав на коліна.

Коло перетворилося на горнило. Обличчя людей, що кричали край нього, танцювали, наче дим, текли, наче розплавлений метал, а їхні щити зливалися в єдине ціле.

Час настав. Ранкове сонце смалило і яскраво виблискувало на важкому нагруднику, показуючи, куди бити. Ось вона, ця прекрасна мить.

Світ палав, а Кривава Дев’ятка піднявся неспокійним полум’ям і вигнувся назад, високо здіймаючи меч. Творіння Канедіаса, майстра Творця, найгостріший клинок з усіх викуваних. Його люте лезо залишило в чорній броні довгий розріз, розітнувши залізо й уп’явшись у м’яку плоть під ним; воно викрешувало іскри й розбризкувало кров, і вереск змученого металу злився з криком болю, що вирвався зі скривленого рота Страховидла. Клинок залишив йому глибоку рану.

Але недостатньо глибоку.

Здоровезні руки велетня ковзнули за спину Кривавій Дев’ятці, огортаючи його задушливими обіймами. Краї чорного металу прокололи йому плоть у десятку різних місць. Велетень підтягував його дедалі ближче до себе, і один гострий шип уп’явся в обличчя Кривавій Дев’ятці, проколов йому щоку і дряпнув зуби, вгризся збоку в язик і наповнив йому рота солоною кров’ю.

Руки у Страховидла були важкі, наче гори. Хай як палав гнів Кривавої Дев’ятки, хай як він пручався, борсався, кричав від люті, його тримали так міцно, як холодна земля тримає похованих мерців. Кров, що стікала з його обличчя та спини, з великого розрізу в броні Страховидла, всотувалася в його одяг і розтікалася вогнем по шкірі.

Світ палав. Над піччю, казаном, горнилом кивнув Бетод, і холодні руки велетня стиснулися сильніше.

Шукач пішов туди, куди його вів ніс. Той рідко вів його не туди, куди треба, і Шукач щосили сподівався, що ніс не підведе його тепер. Запах був нудотний — наче хтось перетримав у пічці солодкі коржики. Він повів інших уздовж порожньої зали, вниз затіненими сходами, прокрався крізь вогку темряву у вузлуватих нутрощах Пагорба Скарлінґа. Тепер він і чув щось, і відчував якийсь запах; звуки були так само жахливі, як і пахощі. Жіночий голос, що м’яко й тихо співав. Дивний спів незрозумілою Шукачеві мовою.

— Це, певно, вона, — пробурмотів Доу.

— Мені геть не подобається, як це звучить, — прошепотів у відповідь Шукач. — Скидається на чари.

— А чого ти чекав? Вона ж відьма йобана, хіба ні? Я обійду її ззаду.

— Ні, зачекай на…

Але Доу вже скрадався геть, у протилежний бік, ступаючи м’яко й безшумно.

— От лайно.

Шукач пішов на запах, скрадаючись уздовж коридору з Мовчуном за спиною. Наспів ставав дедалі гучнішим. Із аркового входу вислизнуло трохи світла, і він попрямував на нього, притулився боком до стіни й зазирнув за поворот.

Зала з того боку мала надзвичайно відьомський вигляд. Темна, без вікон, у стінах іще три чорні дверні прорізи. Світила там лиш одна кіптява жарівня у віддаленому кінці кімнати; вугілля в ній шипіло й омивало все брудно-червоним світлом, випускаючи огидний солодкий сморід. Довкола були розсіяні глеки й горщики, із засмальцьованих крокв звисали пучки гілля, трав і сушених квітів, відкидаючи в кутки дивні тіні, схожі на силуети людей, що гойдаються в зашморгах.

Над жарівнею, спиною до Шукача, стояла жінка. Вона широко розкинула довгі білі руки, які блистіли від поту. На її тонких зап’ястках мерехтіло золото, а по спині тягнулося чорне волосся. Шукач не знав слів її пісні, проте здогадувався, що вона займається якимись темними справами.