Толомей устигла схопити її за руку, перш ніж кулак торкнувся її, притягнула Ферро до себе і знерухомила, поставивши на коліна з жахливою, непереборною силою.

— Сім’я!

Сичання доньки Творця застигло на обличчі Ферро, вирвавши повітря з її легень разом з огидним стогоном. Ферро запекло шкіру там, де Толомей її тримала. Вона відчула, як її кістки гнуться, а тоді — ламаються, і її передпліччя, клацнувши, відхиляється вбік, наче зламаний дрючок. Одна біла рука промайнула крізь тінь, потягнувшись до горбка під сорочкою Ферро.

Раптом спалахнуло світло — яскрава дуга світла, що на одну сліпучу мить осяяла всю залу. Ферро почула пронизливий крик, а тоді звільнилася й розтягнулася на спині. Толомей відтяло руку — акуратно, трохи вище зап’ястка, без крові на куксі. На гладенькій стіні з’явилася велика рана, що також глибоко вгризалася в підлогу; з неї тік розтоплений камінь, що булькав і шипів. Баяз вибрів із тіні з дивною зброєю в руці; зброя курилася, а гак на її кінці досі сяяв жовтогарячим світлом. Толомей видала страхітливо холодний крик, потягнувшись єдиною рукою до Баяза.

Баяз безтямно заревів їй у відповідь, примруживши очі й роззявивши закривавленого рота. Ферро відчула, як щось викручує їй живіт, так люто, аж вона зігнулася, мало не впавши на коліна. Доньку Творця підхопило в повітря й відкинуло геть. Одна її біла п’ята залишила в мапі на підлозі довгий шрам, розітнувши камінь і розрізавши метал.

Позаду неї рознесло на шматки рештки величного пристрою. Його понівечені деталі розсипались, як листя на вітрі, й виблискували у пітьмі. Толомей перетворилася на силует, що метався серед бурі летючого металу. Вона вдарилася об віддалену стіну з такою силою, що аж земля затрусилася, і зі стіни полетіли великі уламки каменю. Об камінь довкола неї торохтів, дзеленчав, бряжчав град покручених осколків. У стіну, наче леза кинджалів, впиналися кільця, штифти, скалки, перетворюючи велику кам’яну дугу на велетенське ліжко із цвяхами.

Баяз вирячив очі. Його виснажене лице змокло від поту.

— Здохни, дияволице! — заревів він.

Пил улігся, камінь почав сунутися. Залою розійшлося відлуння холодного сміху. Ферро спішно позадкувала, б’ючи п’ятами по гладенькому каменю, і побігла. Її зламана рука здригнулася, торкнувшись стіни тунелю, і повисла. На Ферро раптом вискочив світний квадрат. Двері Будинку Творця.

Вона вибрела на свіже повітря. Світло після тіней здавалося до болю яскравим, а дрібний дощик після морозного дотику Толомей здавався теплим. Сім’я досі обтяжувало їй сорочку, жорстко і втішно торкаючись її шкіри.

— Тікай! — долинув із темряви голос Баяза. — До палацу!

Ферро подибала через міст, ковзаючись незграбними ногами по мокрому каменю, тимчасом як далеко внизу гойдалася холодна вода.

— Поклади його у скриню й наглухо замкни!

Вона почула за спиною лункий вибух, удар металу об метал, але не озирнулася.

Ферро проштовхалася крізь відчинені двері у стіні Аґріонта й мало не перечепилася через брамника, який сидів попід стіною — там само, де вона його покинула, — притиснувши до голови одну руку. Він сахнувся, а вона перескочила через нього, полетіла зі сходів, долаючи по три сходинки за раз, через напівзруйноване подвір’я, запилюженими коридорами й не думаючи ні про постаті в масках, ні про когось іще. Тепер вони здавалися жалюгідною, буденною загрозою. Вона досі відчувала на карку те крижане дихання.

Їй не думалося ні про що, крім того, як утекти від нього подалі.

Ферро прослизнула до дверей, пововтузилася з засувом тильним боком зламаної руки, вибігла на мжичку й потупала мокрими вулицями туди, звідки прийшла. Люди у провулках і на площах задкували, даючи їй дорогу: вигляд Ферро, відчайдушної й закривавленої, шокував їх. Їй услід відлунювали сердиті голоси, та вона не зважала на них, а завернула за ріг і опинилася на широкій вулиці між сірими будівлями й мало не послизнулася на мокрій бруківці.

Дорогу перегороджувала велика юрба закудланих людей. Жінок, дітей, старих, брудних і знесилених.

— Геть з дороги! — заволала Ферро й почала торувати собі шлях. — Суньтеся!

Їй не давала спокою історія, яку розповідав Баяз на нескінченній рівнині. Про те, як вояки знайшли Сім’я на руїнах Аулкуса. Про те, як вони зів’яли й повмирали. Вона штурхалася, хвицалася і штовхалася плечима, продираючись крізь тисняву.

— Суньтеся!

Вирвалася звідти й помчала безлюдною вулицею, притуливши до тіла, до предмета під сорочкою зламану руку.

Ферро побігла через парк. Із кожним поривом студеного вітру з тамтешніх дерев злітало листя. Там, де закінчувалися газони, здіймалася висока стіна палацу, і Ферро подалася до воріт. Обабіч них досі, як і завжди, стояли двоє вартових, і вона знала, що вони за нею спостерігають. Хоча вони її випустили, впускати її назад їм хотілося не так сильно, тим паче забрьохану, закривавлену, вкриту брудом і потом, тоді, коли вона бігла так, ніби її наздоганяв сам диявол.

— Ану стривай!

Ферро спробувала прослизнути повз них, але один вартовий її схопив.

— Відпустіть мене, йобані білі бовдури! — процідила вона. — Ви не розумієте!

Ферро спробувала випручатись, і на землю впала позолочена алебарда: один із вартових обхопив її обома руками.

— Тоді поясни, що відбувається! — долинуло із-за забрала другого вартового. — Нащо так квапитися? — Його кулак у латній рукавиці потягнувся до горбка в неї під сорочкою. — Що там у…

— Ні!

Ферро засичала й вивернулася, а тоді хитнулася до стіни, із брязкотом відштовхнувши вартового назад в арку. Другий плавно опустив алебарду, наставивши її блискуче вістря на груди Ферро.

— Не рухайся! — загарчав він. — Доки я не…

— Впустіть її! Негайно!

По той бік воріт стояв Сульфур, і тепер він, як не дивно, не всміхався. Вартовий із сумнівом повернув голову в його бік.

— Негайно! — загарчав Сульфур. — Іменем лорда Баяза!

Вартові відпустили Ферро, і вона, лаючись, дременула від них. Пробігла через сади до палацу й лунко затупала чобітьми в коридорах. Слуги й вартові підозріливо відступалися, даючи їй дорогу. Вона знайшла двері до Баязових кімнат, незграбно їх відчинила і ввалилася досередини. Скриня, нічим не примітний короб із темного металу, стояла відкрита на столі біля вікна. Ферро пройшла до неї, розстебнула сорочку й витягнула те, що ховалося під нею.

Темний важкий камінь завбільшки з кулак. Його тьмяна поверхня досі була холодна, геть не нагрілася, відколи Ферро взяла камінь. Її руку приємно защипало, неначе від дотику давнього товариша. Навіть сама думка про те, щоб відпустити його, чомусь її дратувала.

То ось воно, Сім’я. Нарешті. Втілення Потойбіччя. Справжнісінька матерія чарів. Вона згадала прокляті руїни Аулкуса. Мертві землі в радіусі ста миль довкола нього. Цієї сили вистачить, щоб відправити імператора, Пророка, його клятих пожирачів і всю країну Гуркул до пекла, і навіть більше. Ця сила така жахлива, що вона мала б належати лише Богові, а зараз вона, Ферро, тримає її у своїй тендітній руці. Ферро довго дивилася на нього. А тоді мало-помалу почала всміхатися.

Тепер вона помститься.

Почувши важкі кроки в коридорі за дверима, Ферро раптом отямилася. Кинула Сім’я туди, де воно мало лежати, не без зусилля відсмикнула руку й різко опустила кришку скрині. Світ почав здаватися тьмянішим, слабшим, нудним — неначе в темній кімнаті раптом задули полум’я свічки. Лише тоді до Ферро дійшло, що її рука знову ціла. Вона насуплено поглянула на руку й поворушила пальцями. Вони рухалися так само легко, як завжди, а довкола їхніх кісточок не було ні найменшої припухлості, хоча Ферро була певна, що вони розтрощені. Те саме було з другою рукою: передпліччя стало прямим і гладеньким, у тому місці, де її роздушили крижані пальці Толомей, геть не зосталося сліду. Ферро поглянула на скриню. У неї все завжди гоїлося швидко. Але щоб кістки зросталися менш ніж за годину?

Це неправильно.

У двері ледве ввійшов скривлений Баяз. На бороді засохла кров, а лиса голова виблискувала потом. Дихав він важко, шкіра в нього зблідла й сіпалась, одну руку він притиснув до боку. Він був схожий на людину, що пів дня билася з дияволом і ледве вижила.