— Це ми ще побачимо! — загарчав Перший з-поміж магів.

Ферро відчула смикання у себе в животі, побачила, як повітря довкола Баяза почало розмиватися. Толомей стала за десять кроків від нього. А за мить ударила його зі звуком, схожим на грім. Його жезл розбився, від нього розлетілися тріски. Баяз, вражено видихнувши, полетів крізь пітьму й покотився холодним каменем, а тоді розпластався незграбною купою. Ферро витріщилася на нього, а тим часом її накрила хвиля морозного повітря. Вона відчула страх — огидний, жахливий і, що ще гірше, незнаний. А тоді завмерла.

— Роки ослабили тебе. — Тепер донька Творця повільно, безшумно просувалася до непритомного тіла Баяза, а за нею розвівалося біле волосся, схоже на брижі на примороженому ставку. — Твоє Мистецтво не може мені нашкодити.

Вона стала над ним, і її сухі білі губи розтягнулись у крижаній посмішці.

— За все, що ти в мене забрав. За мого батька. — Вона здійняла ногу над лисою головою Баяза. — За мене…

Толомей вибухнула яскравим полум’ям. Спалахнуло різке світло, досягнувши найвіддаленіших куточків просторої зали; блиск проникнув навіть до щілин між каменями. Ферро незграбно позадкувала, прикривши очі рукою. З-поміж пальців побачила, як Толомей несамовито крутиться по підлозі, смикаючись і пританцьовуючи. Її тіло охоплювало біле полум’я, а волосся перетворилося на закручений язик вогню.

Вона гепнулася на землю, до зали повернулася пітьма, і здійнялася смердюча хмара диму. З однієї з арок вийшов Юлвей. Його темна шкіра виблискувала потом. Він тримав під кощавою пахвою зв’язку мечів. Мечів із тьмяного металу, подібних до того, який носив Дев’ятипалий. Кожен із них був позначений однією срібною літерою.

— Ферро, у тебе все гаразд?

— Я… — Вогонь не приніс із собою тепла. В залі стало так холодно, що у Ферро цокотіли зуби. — Я…

— Іди.

Коли полум’я остаточно згасло, Юлвей насуплено поглянув на тіло Толомей. Ферро нарешті знайшла в собі сили рухатися й почала задкувати. Побачивши, як донька Творця лізе догори, а з її тіла сповзає попіл від одягу Кея, вона відчула, як у неї всередині щось неприємно обривається. Толомей стояла висока і смертельно худорлява, гола й лиса, як Баяз: усе її волосся згоріло, перетворившись на сіру золу. На її трупно-блідій шкірі, що виблискувала бездоганною білизною, не було жодної відмітини.

— Завжди є щось іще. — Вона сердито зиркнула на Юлвея порожніми чорними очима. — Мене не обпалити полум’ю, заклиначу. Ти не можеш мене зупинити.

— Але мушу спробувати.

Маг підкинув свої мечі в повітря. Вони закрутилися, завертілися, виблискуючи лезами, розходячись у пітьмі й линучи кудись убік, хоча це було неможливо. Мечі почали літати довкола Юлвея й Ферро, кружляючи по колу. Дедалі швидше і швидше, доки не перетворилися на розмиту пляму зі смертоносного металу. Так близько, що, якби Ферро простягнула руку, її б відтяло по зап’ясток.

— Не рухайся, — сказав Юлвей.

Це зайве було й казати. Ферро відчула приплив гніву, пекучого і знайомого.

— Спершу я мушу бігти, а потім — не рухатися? Спершу Сім’я на краю світу, а тепер воно тут, у центрі? Спершу вона мертва, а тепер украла чуже обличчя? Вам, старі покидьки, треба розібратися зі своїми історіями.

— Вони брехуни! — загарчала Толомей, і Ферро відчула, як холод її морозного дихання омиває їй щоку і пронизує аж до кісток. — Використовують інших! Їм не можна довіряти!

— А тобі можна? — зневажливо пирхнула Ферро. — Іди в пизду!

Толомей поволі кивнула.

— Тоді здохни разом із ними.

Вона подалася вбік, балансуючи навшпиньках. Усюди, де її босі ноги торкалися землі, розходилися кільця білого інію.

— Старий, ти не можеш вічно жонглювати своїми ножами.

Ферро побачила, як Баяз за білим плечем Толомей поволі зіп’явся на ноги, тримаючи одну руку другою. Його застигле обличчя було роздряпане й закривавлене. Із його кволого кулака звисав якийсь предмет — видовжена купа металевих трубок із гаком на кінці. Тьмяний метал виблискував у темряві. Баязові очі закотилися до далекої стелі, а коли довкола мага закрутилося повітря, у нього на шиї від натуги виступили вени. Ферро відчула те саме посмоктування в животі, і її очі потягнуло догори. До великої машини, що висіла в них над головами. Та затремтіла.

— От лайно, — пробурмотіла Ферро й почала задкувати.

Якщо Толомей це й помітила, то нічим цього не показала. Вона зігнула коліна й підскочила високо в повітря, здійнявшись білою смугою над вихором мечів. Зависла на мить угорі, а тоді полетіла вниз, до Юлвея. Вдарилася коліньми об підлогу з такою силою, що земля затрусилася. Якийсь уламок каменю зачепив Ферро щоку, і вона відчула, як їй в обличчя повіяв крижаний вітер, і незграбно відступила на крок.

Донька Творця насуплено поглянула вгору.

— А ти нелегко помираєш, старий, — загарчала Толомей, коли відлуння затихло.

Ферро не могла сказати, як Юлвей її уникнув, але тепер він віддалявся, поволі водячи руками по колу й подзенькуючи браслетами, тимчасом як позаду нього досі літали в повітрі мечі.

— Я працював над цим усе життя. Ти теж нелегко помираєш.

Донька Творця стала обличчям до нього.

— Я не помираю.

Величезний пристрій далеко вгорі захитався, його кабелі з різким звуком порвалися й розлетілися в темряві. Пристрій повільно, майже як у сновидінні, почав падати. Блискучий метал, викручуючись, вигинаючись і скрегочучи, полетів додолу. Ферро розвернулася й побігла. П’ять задиханих кроків — і вона повалилася на підлогу, опустившись долілиць на відшліфований камінь. Відчула, як Сім’я впинається їй у живіт, а поряд із її спиною віє сильний вітер від вихору мечів, під якими вона ледве прослизнула.

Велика машина врізалася в підлогу позаду Ферро, здійнявши гамір, схожий на музику пекла. Кожне кільце перетворилося на гігантську музичну тарілку, на гонг для велетня. Кожне видавало свою божевільну ноту — вереск, бряжчання, бомкання змученого металу, — достатньо гучну, щоб у Ферро завібрували кістки. Підвівши погляд, вона побачила, як повз неї з торохтінням прокотився один великий диск, викрешуючи з підлоги яскраві іскри. Ще один злетів у повітря, шалено крутячись, наче підкинута монета. Ферро, видихнувши, відкотилася від нього і квапливо позадкувала, коли диск гепнувся на землю поряд із нею.

Там, де зійшлися Юлвей і Толомей, утворилася гора з покрученого металу, зламаних кілець і похилих дисків, гнутих стрижнів і заплутаних кабелів. Ферро насилу зіп’ялася на ноги, тимчасом як залою мчала шалена хвиля безладного відлуння. Довкола неї сипались осколки, відскакуючи від шліфованої підлоги. Уламки розсіялися по всій залі й виблискували в тіні, наче зорі в нічному небі.

Ферро гадки не мала, хто загинув, а хто зостався живий.

— Геть звідси! — загарчав на неї крізь зуби Баяз. Його лице стало перекошеною маскою болю. — Геть звідси! Біжи!

— Юлвей, — пробелькотіла вона, — він…

— Я повернуся по нього! — Баяз махнув на Ферро здоровою рукою. — Біжи!

Є час битись, а є час тікати, і Ферро добре знала, яка між ними різниця. Цього її навчили гурки в глибині Безплідних Земель. Поки вона мчала до арки, та смикалась і дрижала. У її вухах шуміло її власне дихання. Ферро перескочила через блискуче металеве колесо й ляснула чоботами об гладенький камінь. Майже дісталась арки. Відчула лютий холод поряд із собою, приплив хворобливого жаху. Вона кинулася вперед.

Біла рука Толомей промайнула зовсім близько від Ферро, відірвала від стіни величезний шмат каменю й наповнила повітря пилом.

— Нікуди ти не підеш!

Можливо, вже настав час тікати, але Ферро начисто урвався терпець. Вона підскочила, одночасно замахуючись кулаком зі всією люттю за свої змарновані місяці, змарновані роки, змарноване життя. Її зігнуті пальці з різким хрустом ударили Толомей у щелепу. Це було все одно що бити по крижині. Коли її рука зламалася, Ферро не відчула болю, проте відчула, як зігнувся її зап’ясток і заніміло передпліччя. Перейматися цим уже було пізно. Полетів другий її кулак.