Ферро бачила, як у бездоганній поверхні цієї кулі віддзеркалюється її застигле лице, її зігнута рука, розпухла і спотворена. Вона тягнулася вперед щосили, зціпивши зуби. Все ближче і ближче. Важило лиш одне — торкнутися кулі. Ферро зачепила кулю самісіньким кінчиком середнього пальця, і та, наче бульбашка, що луснула, зникла в порожньому тумані.

Щось зірвалося й поволі полетіло донизу, неначе тонучи у воді. Ферро провела поглядом річ, що летіла геть від неї, вниз і вниз, темною плямою в чорнильній пітьмі. Та річ торкнулася підлоги з глухим звуком, який, здавалося, струсив самі підвалини Будинку Творця й наповнив залу оглушливим відлунням. Кільце, за яке трималася Ферро, затремтіло, і вона на одну запаморочливу мить мало не втратила хват. Коли їй вдалося підтягнутися назад, вона усвідомила, що кільце перестало рухатися.

Весь пристрій застиг.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Ферро вилізла нерухомими кільцями назад, на верхню галерею, й подолала довгий спуск височезними стінами. Коли вона нарешті зіскочила на підлогу просторої зали, одяг у неї був порваний, долоні, лікті й коліна — обдерті й закривавлені, та Ферро цього майже не помічала. Вона лунко побігла широкою підлогою. До самісінької середини зали, де ще лежав предмет, який упав згори.

Він здавався просто нерівним уламком темного каменю завбільшки з великий кулак. Але це був не камінь, і Ферро це знала. Вона відчувала, як із нього щось витікає, щось виливається, струменить захопливими хвилями. Щось таке, чого не можна ні побачити, ні помацати, хоча це однаково наповнювало весь простір довкола аж до найтемніших його куточків. Невидиме і все ж непереборно прекрасне, воно лилося довкола Ферро, пощипуючи її, й тягнуло її вперед.

Коли Ферро підійшла ближче, її серце забилось об ребра. Коли опустилася на коліна поряд із уламком, її рот переповнився голодною слиною. Коли вона простягнула руку й відчула свербіж у долоні, у неї в горлі перехопило подих. Її рука зімкнулася довкола дзюбатої та щербатої поверхні уламка. Дуже важкої й дуже холодної, наче шмат застиглого свинцю. Ферро поволі підняла його, крутячи в руці й заворожено дивлячись, як уламок виблискує в темряві.

— Сім’я.

В одній із арок стояв Баяз. Його лице тремтіло від огидної суміші жаху з насолодою.

— Ферро, йди звідси, негайно! Віднеси його до палацу. — Він здригнувся, підняв одну руку, неначе прикриваючи очі від сліпучого світла. — Скриня в моїх покоях. Поклади це досередини й наглухо замкни, чуєш? Наглухо замкни!

Ферро набурмосилася й відвернулася, гадки не маючи, крізь яку з цих арок можна вийти з Будинку Творця.

— Зачекай! — До неї через залу наближався Кей, не зводячи блискучих очей із її долоні. — Залишся!

Йдучи, він не виказував ані крихти страху. Лише жахливий голод, достатньо дивний, щоб Ферро відступила на крок.

— Воно було тут. Тут від самого початку. — Його лице здавалося блідим, обм’яклим, затіненим. — Сім’я.

Біла рука Кея поповзла крізь темряву до неї.

— Нарешті. Віддай його…

Він зім’явся, наче викинутий папір, утратив опору, а тоді його перекинуло через усю величезну залу, поки Ферро встигнула зробити лиш один приголомшений вдих. Лунко врізався у стіну просто під найнижчим балконом. Ферро, роззявивши рота, побачила, як його розтрощене тіло відскочило й повалилося на землю, а зламані кінцівки зателіпалися.

Баяз вийшов уперед, міцно тримаючись за жезл. Повітря довкола його пліч досі ледь-ледь мерехтіло. Ферро, звісно, вбила багато кого й не лила сліз. Але те, як швидко це відбулося, вразило навіть її.

— Що ти зробив? — процідила вона.

Довкола них досі розходилося відлуння смертельного зіткнення Кея з віддаленою стіною.

— Те, що мусив. Іди до палацу. Негайно. — Баяз тицьнув важким пальцем в одну з арок, і Ферро побачила там ледь помітний проблиск світла. — Поклади ту штуку до скрині! Ти навіть уявити не можеш, яка вона небезпечна!

Мало хто не любив накази так, як Ферро, проте вона не бажала залишатися в тому місці. Вона запхала каменюку собі під сорочку. Здавалося, що там їй і місце — поряд із її животом. Хай скільки Баяз називав її небезпечною, каменюка була прохолодна і втішна. Ферро ступила один крок, і коли її чобіт лунко опустився, з віддаленого боку зали долинув неприємний смішок.

Саме там упав знівечений труп Кея.

Баяз, вочевидь, не здивувався.

— Ну що? — крикнув він. — Нарешті ти показуєш себе! Я вже підозрював, що ти не той, ким видаєшся! Де мій учень і коли тобі вдалося його замінити?

— Багато місяців тому. — Кей поволі підіймався з начищеної підлоги, не припиняючи хихотіти. — Перш ніж ти подався у свою безглузду мандрівку до Старої Імперії.

На його усміхненому обличчі не було крові. Навіть маленької подряпинки.

— Мені довелося сидіти поряд із тобою, біля вогню. Стежити за тобою, поки ти лежав безпорадний на тому возі. Лишатися з тобою всю дорогу до краю світу й назад. Твій учень залишився тут. Моїми стараннями його наполовину з’їдений труп дістався мухам у кущах, менш ніж за двадцять кроків від того місця, де солодко спали ви з північанином.

— Хе. — Баяз перекинув жезл у другу руку. — Я начебто помітив різке покращення твоїх навичок. Треба було вбити мене тоді, коли в тебе була можливість.

— О, час є й зараз.

Побачивши, як Кей підвівся, Ферро здригнулася. У залі раптом стало дуже холодно.

— Сто слів? Можливо. Одне слово? — Баяз скривив вуста. — Не думаю. Ти яке з Калулових створінь? Східний Вітер? Хтось із отих проклятих близнят?

— Я не створіння Калула.

По Баязовому обличчю промайнула ледь помітна тінь сумніву.

— А хто тоді?

— Ми добре знали одне одного в далекому минулому.

Перший з-поміж магів нахмурився.

— Хто ти? Говори!

— Зміна подоби. — Жіночий голос, м’який і тихий. Поки Кей неквапом крокував уперед, щось відбувалося з його обличчям. Його бліда шкіра обвисла, перекрутилася. — Жахливий і підступний трюк. — У нього почали топитися ніс, очі, губи, збігаючи з черепа, наче віск зі свічки. — Невже ти мене не пам’ятаєш, Баязе?

Під тим обличчям показалось інше — суворе, біле, наче блідий мармур.

— Ти ж казав, що кохатимеш мене вічно. — У повітрі панував крижаний холод. Дихання Ферро клубочилося в неї перед вустами. — Обіцяв мені, що ми ніколи не розлучимося. Коли я відчинила тобі батькову браму…

— Ні!

Баяз нетвердо ступив крок назад.

— Ти видаєшся здивованим. Не таким здивованим, як я, коли ти не обійняв мене, а скинув із даху. Хіба не так, коханий? І чому? Щоб ти зберіг свої таємниці? Щоб ти здавався шляхетним?

Довге волосся Кея стало білим, як крейда. Тепер воно майоріло довкола жіночого обличчя, страшенно блідого, з двома яскравими чорними цятками-очима. Толомей. Донька Творця. Привид, що вийшов із вицвілого минулого. Привид, що багато місяців ходив поряд із ними у краденій подобі. Ферро мало не відчувала її крижане дихання, що холодило повітря, як смерть. Вона швидко перевела погляд із того блідого обличчя на віддалену арку в протилежному кінці зали, розриваючись між бажанням утекти й потребою знати більше.

— Я бачив тебе в могилі! — прошепотів Баяз. — Сам засипав тебе землею!

— Так, ти ще й ридав при цьому, ніби не скинув мене сам. — Чорні очі Толомей перейшли до Ферро, до її живота, який пощипувало Сім’я. — Але я торкнулася Потойбіччя. Тримала його цими двома руками, поки мій батько працював, і воно мене змінило. Я лежала в холодних обіймах землі. Між життям і смертю. Доки не почула голоси. Ті голоси, які колись давно чув Ґлустрод. Вони запропонували мені угоду. Моя воля в обмін на їхню.

— Ти порушила Перший закон!

— Для похованих закони не мають жодного значення! Коли я нарешті вибралася з хапкої землі, в мені вже не було нічого людського. Зате друга моя частина, та, що належить світові внизу, — вона не може померти. Вона стоїть перед тобою. Зараз я завершу роботу, яку почав Ґлустрод. Розчахну двері, що їх запечатав мій дід. Цей світ і Потойбіччя будуть єдиним цілим. Як до Старого часу. Як мало бути завжди. — Толомей простягнула розкриту долоню, і з неї вилився лютий холод, від якого Ферро пройняв дрож від спини до кінчиків пальців. — Віддай мені Сім’я, дитино. Я дала обіцянку Оповідачам Таємниць, а я своїх обіцянок дотримую.