Це міг бути лише Баяз. Його тюремник. Його головний мучитель. Його невідступна тінь. Той, хто зруйнував половину Аґріонта й перетворив прекрасну Адуа на руїни, а тепер усміхався й насолоджувався оплесками так, ніби був рятівником країни. Від цього нудило до глибини душі. Джезаль скреготнув зубами, дивлячись із вікна на руїни й уперто не бажаючи розвертатися.

Нові вимоги. Нові компроміси. Нові розмови про те, що треба зробити. Посада голови держави, принаймні з Першим з-поміж магів за плечем, була нескінченним розчаруванням і весь час зв’язувала по руках і ногах. Добитися свого навіть у найнезначніших питаннях було важко, майже неможливо. Хай куди Джезаль дивився, він зазирав просто в несхвально насуплене обличчя мага. Він почувався не більше ніж маріонеткою. Вишуканим, позолоченим, величним, а проте абсолютно нікчемним шматком дерева. Щоправда, маріонетка принаймні може якось рухатися.

— Ваша величносте, — пролунав голос старого. Звичний благенький фасад поваги майже не приховував жорсткого презирства в ньому.

— Що тепер?

Джезаль нарешті розвернувся до нього обличчям і здивувався — побачив, що маг проміняв свою мантію урядовця на старий, забрьоханий у мандрах плащ і важкі чоботи, які носив під час їхньої злощасної мандрівки на зруйнований захід.

— Кудись їдете? — запитав Джезаль, не насмілюючись навіть сподіватися на це.

— Їду з Адуа. Сьогодні.

— Сьогодні?

Джезаль ледве втримався від того, щоб підскочити в повітря й закричати з радості. Він почувався в’язнем, який вийшов зі свого смердючого підземелля на яскраве сонце волі. Тепер можна відбудувати Аґріонт так, як він уважатиме за потрібне. Можна реорганізувати Закриту Раду, обрати радників самотужки. Може, навіть позбутися тієї відьми-дружини, яку Баяз на нього навісив. Він матиме змогу вчинити по совісті, хай що це означає. Принаймні матиме змогу спробувати з’ясувати, як це — чинити по совісті. Зрештою, хіба він не верховний король Союзу? Хто йому відмовить?

— Нам, звісно, буде шкода вас утратити.

— Здогадуюся про це. Однак нам спершу потрібно про дещо домовитися.

— Звісно.

Що завгодно, аби тільки це означало, що він позбудеться цього старого гада.

— Я поговорив із твоїм новим архілектором, Ґлоктою.

Від самого цього імені Джезаля пройняв дрож відрази.

— Справді?

— Розумна людина. Він неабияк мене вразив. Я попросив його говорити від мого імені, поки я буду відсутній у Закритій Раді.

— Справді? — перепитав Джезаль, роздумуючи, чи не викинути каліку з посади, щойно маг вийде за ворота, чи потерпіти деньок.

— Рекомендую, — сказав Баяз відверто наказовим тоном, — уважно прислухатися до його думки.

— О, звісно, так і робитиму. Щиро бажаю вдалої мандрівки назад до…

— Ба більше, я хотів би, щоб ти чинив так, як він скаже.

Джезалеві натиснув на горло холодний вузол злості.

— Ви, по суті, хочете, щоб я… йому корився?

Баяз не зводив погляду з його очей.

— По суті… так.

Джезалеві на мить відібрало мову. Щоб маг вирішив, ніби він може приходити і йти геть коли заманеться, лишаючи за старшого свого понівеченого лакея? Вище за короля в його ж королівстві? Яке приголомшливе нахабство!

— Ви останнім часом почали керувати моїми справами! — різко заявив він. — Я не налаштований міняти одного надміру владного радника на іншого.

— Ця людина буде дуже корисною для тебе. Для нас. Доведеться ухвалювати рішення, які здаватимуться тобі важкими. Доведеться вживати заходів, яких ти волів би не вживати сам. Людям, які живуть у блискучих палацах, потрібні інші, готові забирати в них відходи, щоб ті не накопичувались у начищених коридорах і не поховали їх колись. Усе це просто й очевидно. Ти мене не слухав.

— Ні! Це ти не слухав мене! Занд дан Ґлокта? Той калічний скурвий син… — Джезаль усвідомив, що невдало дібрав слова, та він однаково був змушений вести далі, сердячись як ніколи сильно, — …поряд зі мною в Закритій Раді? Хай він кожен день мого життя посміхатиметься з-за мого плеча? А тепер ти хочеш, щоб він диктував мені свою волю? Це неприйнятно. Нестерпно. Неможливо! Зараз уже не часи Харода Великого! Я гадки не маю, чому ти думаєш, ніби можеш так зі мною розмовляти. Я тут король, і я не бажаю, щоби мною керували!

Баяз заплющив очі й повільно вдихнув через ніс. Неначе намагався знайти терпіння, щоб повчити ідіота.

— Ти не можеш зрозуміти, як це — жити так довго, як я. Знати все те, що знаю я. Ви, люди, вмираєте за мить, і вас доводиться знову вчити тих самих давніх істин. Тих самих істин, яких Джувенс навчав Столікуса тисячу років тому. Це починає надзвичайно втомлювати.

Джезалева лють невпинно зростала.

— Якщо вам зі мною нудно, то вибачте!

— Вибачення прийнято.

— Я жартував!

— А… У тебе такий гострий язик, що я ледве помітив, як порізався.

— Ви з мене кепкуєте!

— Це просто. Мені кожна людина здається дитиною. Той, хто доживає до мого віку, бачить, що історія рухається по колу. Я стільки разів відвертав цю країну від межі знищення і приводив до ще більшої величі. І що я прошу за це? Кілька маленьких жертв? Якби ти тільки розумів, на які жертви я пішов заради вас, скотиняки!

Джезаль люто тицьнув пальцем у бік вікна.

— А як же всі ті мерці? А як же всі ті, хто втратив усе? Ті скотиняки, як ви висловилися! Як гадаєте, вони раді своїм жертвам? А як же всі ті, хто потерпав від виснажливої хвороби? Ті, хто потерпає досі? Серед них навіть мій близький друг! Я не можу не завважувати, що вона схожа на ту хворобу, про яку ви розповідали нам у зруйнованому Аулкусі. Не можу не думати, що її причиною може бути ваша магія!

Маг не став заперечувати.

— Я займаюся визначними речами. Я не можу перейматися долею кожного селянина. І ти теж. Я намагався тебе цього навчити, та цей урок ти, здається, не вивчив.

— Помиляєтесь! Я не бажаю його вивчати!

Ось він, його шанс. Зараз, поки він достатньо сердитий, Джезаль може навіки вийти з тіні Першого з-поміж магів і стати вільною людиною. Баяз — це отрута, і його треба вирізати.

— Ви допомогли мені сісти на трон, і за це я вам дякую. Та ваш спосіб урядування мені не до вподоби: від нього відгонить тиранією!

Баяз примружив очі.

— Врядування — це тиранія. У кращому разі вона вбрана в симпатичні кольори.

— Ваша безсердечна зневага до життів моїх підданців! Я її не терпітиму! Я вас переріс. Вам тут уже не раді. Ви тут уже не потрібні. Віднині я сам знаходитиму шлях. — Джезаль відмахнувся від Баяза, сподіваючись, що таким чином по-королівськи велично сказав «ви вільні». — Можете йти.

— Чи… можу… я… справді?

Перший з-поміж магів довго стояв мовчки, а його лице все похмурнішало й похмурнішало. Це тривало достатньо довго, щоб Джезалів гнів почав в’янути, у нього в роті пересохло, а його коліна підігнулися.

— Розумію, я був аж надто м’який із тобою, — проказав Баяз. Кожне його слово було гостре, як бритва. — Панькався з тобою, як із улюбленим онуком, і ти став свавільним. Я так більше не помилятимуся. Відповідальний опікун ніколи не має соромитися батога.

— Я син королів! — загарчав Джезаль. — Я не буду…

Він зігнувся: йому списом проштрикнув нутрощі біль, приголомшливо раптовий. Джезаль невпевнено ступив один-два кроки. У нього з рота полетіло пекуче блювотиння. Він гепнувся долілиць, не в змозі навіть дихати як слід. Корона з нього зіскочила й відкотилася в куток кімнати. Він ніколи не знав такої страшної муки. І близько не знав.

— Гадки не маю… чому ти гадаєш… ніби можеш так зі мною розмовляти. Зі мною, Першим з-поміж магів!

Джезаль почув, як Баяз поволі тупає до нього. Голос мага різав йому вуха, поки він безпорадно звивався у власному блювотинні.

— Син королів? Я розчарований: після всього, що ми пережили разом, ти так легко віриш у побрехеньки, які я поширив за тебе. Та маячня призначалася для ідіотів на вулицях, але ідіотів у палацах ці рожеві шмарклі, вочевидь, заспокоюють так само легко. Я купив тебе в повії. Ти обійшовся мені в шість марок. Вона хотіла двадцять, але я наполегливо торгуюся.