— Арді, — лагідно озвався Джезаль.

— М-м-м?

— Вертай у ліжко.

— Чому?

— Тому що я тебе кохаю.

Дивина: що більше він це казав, то легше ставало це вимовити.

Вона знуджено зітхнула.

— Ти весь час так говориш.

— Бо це правда.

Вона розвернулася, тримаючи руки на підвіконні за собою. Її тіло виділялося темним силуетом на тлі яскравого вікна.

— І що саме це означає? Що ти тиждень зі мною трахався і ще не наситився?

— Здається, я не насичуся ніколи.

— Що ж. — Арді відштовхнулася від вікна й безшумно пішла мостинами. — Гадаю, не буде жодної шкоди, якщо це перевірити — правильно? Принаймні більшої шкоди вже не буде. — Вона зупинилася в ногах ліжка. — Тільки пообіцяй мені одне.

Джезаль ковтнув, побоюючись її прохання, побоюючись власної можливої відповіді.

— Що завгодно, — пробурмотів він і змусив себе всміхнутися.

— Не підведи мене.

Його усмішка стала щирішою. На це було не так важко погодитися. Він же, як-не-як, змінився.

— Звісно, обіцяю.

— Добре.

Арді заповзла на ліжко накарачках і не зводила очей із його обличчя, поки Джезаль у приємному очікуванні ворушив пальцями на ногах під простирадлом. Вона стала на коліна, поставивши ноги обабіч нього, і різко пригладила кітель на грудях.

— Ну, що, капітане, я пройду перевірку?

— Як на мене… — він схопився за кітель спереду й потягнув Арді на себе, а тоді просунув руки під кітель, — ти, поза сумнівом… — ковзнув рукою дівчині під груди й потер їй сосок великим пальцем, — найелегантніша бійчиня в моїй роті.

Вона притиснулася пахом до його паху крізь простирадло й заворушила стегнами вперед-назад.

— О, капітан уже виструнчився…

— Для тебе? Завжди…

Вона облизувала й посмоктувала Джезалеві губи, розмазуючи слину по його обличчю, а він просунув руку між її ногами, і вона трохи потерлась об цю руку. Його липкі пальці, чвакаючи, входили в неї й виходили. Арді гортанно бурчала й зітхала, і він робив те саме. Вона сягнула донизу і стягнула простирадло, щоб не заважало. Джезаль узявся за прутень, а вона заворушила стегнами, доки вони не знайшли потрібного положення, й тоді опустилася на нього, лоскочучи йому лице волоссям, а вухо — хрипким диханням.

У двері двічі важко постукали, і обоє застигли. Знову двічі постукали. Арді підвела голову і прибрала волосся з почервонілого обличчя.

— Що там таке? — озвалася вона хрипким гортанним голосом.

— Хтось прийшов по капітана. — Служниця. — Він… він іще тут?

Арді опустила погляд, зазираючи в очі Джезалеві.

— Насмілюся сказати, що можу передати йому звістку!

Він закусив губу, щоб придушити смішок, потягнувся вгору, вщипнув Арді за сосок, а вона відбилася від його руки.

— Хто там?

— Лицар-герольд!

Джезаль відчув, як його усмішка меркне. Ці гади, здавалося, ніколи не приносили гарних новин і завжди приходили в найбільш недоречний час.

— Лорд-маршалові Варузу терміново треба поговорити з капітаном. Його шукають по всьому місту.

Джезаль вилаявся собі під носа. Вочевидь, в армії нарешті зрозуміли, що він повернувся.

— Скажи йому, що я сповіщу капітана, коли його побачу! — крикнула Арді, і в коридорі за дверима залунали кроки, які поступово віддалилися.

— Блядь! — процідив крізь зуби Джезаль, щойно впевнився, що служниця пішла, хоча вона й не могла мати особливих сумнівів щодо того, що тут відбувалось останні кілька діб. — Доведеться піти.

— Зараз?

— Зараз, хай їм трясця. Якщо я не піду, мене просто шукатимуть далі, а що швидше я піду, то швидше зможу повернутися.

Арді зітхнула й перекотилася на спину, тимчасом як Джезаль зісковзнув із ліжка й забігав по кімнаті в пошуках розкиданого одягу. На його сорочці спереду була винна пляма, штани пом’ялися й зіжмакалися, та цього мало вистачити. Ідеальний зовнішній вигляд уже не був його єдиною ціллю в житті. Джезаль сів на ліжко, щоб узутись, і відчув, як Арді позаду нього стає на коліна, її руки ковзають по його грудях, а губи злегка торкаються вуха. Вона зашепотіла до нього:

— То ти знову покинеш мене саму-самісіньку чи що? Поїдеш до Енґлії різати північан разом із моїм братом?

Джезаль не без зусилля нагнувся й натягнув один чобіт.

— Може, й так. А може, й ні.

Думка про солдатське життя його більше не надихала. Він уже бачив достатньо насильства зблизька, щоб знати: воно неймовірно лякає і страшенно болить. Слава й репутація видавалися дуже скромною винагородою за всі пов’язані з цим ризики.

— Я серйозно думаю, чи не піти у відставку.

— Справді? А далі що?

— Точно не знаю. — Джезаль повернув голову і здійняв брову, поглянувши на Арді. — Може, знайду хорошу жінку й осяду.

— Хорошу жінку? А ти знаєш хоч одну?

— Сподівався, що в тебе знайдуться якісь варіанти.

Вона стиснула губи.

— Дай подумати. Вона повинна бути вродливою?

— Ні, ні, вродливі жінки завжди дуже вимогливі, хай їм грець. Прошу бридку, як стояча вода.

— Розумною?

Джезаль пирхнув.

— Тільки не це. Я славлюся своєю пустоголовістю. Поруч із розумною жінкою я просто весь час здаватимуся йолопом. — Він натягнув другий чобіт, прибрав із себе руки Арді й підвів­ся. — Ідеально підійшла б безтурботна теличка з великими очима. Така, що буде без кінця зі мною погоджуватись.

Арді плеснула в долоні.

— О, так, тепер я бачу її поряд із тобою: вона висить у тебе на передпліччі, наче порожня сукня. Таке собі відлуння на підвищених тонах. Але, мабуть, шляхетного походження?

— Звісно, мені потрібне лише найкраще. У цьому питанні я нізащо не міг би піти на компроміс. І зі світлим волоссям: я маю до нього слабкість.

— О, цілком згодна. Темне волосся так часто трапляється, таке схоже кольором на багнюку, на бруд, на гній. — Вона здригнулася. — Я почуваюся забрудненою від самої думки про нього.

— А найважливіше, — Джезаль просунув шпагу в петлю на паску, — це спокійна й урівноважена вдача. Досить уже з мене сюрпризів.

— Безумовно. Життя доволі складне й без жінки, яка створює проблеми. Це просто страх як негідно. — Арді здійняла брови. — Я переберу своїх знайомих.

— Чудово. А тим часом я мушу забрати свій кітель, хоча ти носиш його з таким блиском, із яким я не зміг би носити його ніколи.

— О, так точно, сер.

Дівчина стягнула із себе кітель і пожбурила ним у Джезаля, а тоді витягнулася на ліжку гола-голісінька, вигнувши спину й задерши руки над головою, і поволі заворушила стегнами вперед-назад, піднявши одне коліно й витягнувши другу ногу так, що її великий палець дивився на Джезаля.

— Але ж ти не покинеш мене саму занадто надовго?

Він трохи подивився на неї й прохрипів:

— Не смій рушати з місця ні на дюйм, щоб його, — а тоді надягнув кітель, умостив прутня між стегнами й побрів зігнутий за двері. Джезаль сподівався, що ця частина його тіла вляжеться, перш ніж у нього почнеться нарада з лорд-маршалом, але був не зовсім у цьому певен.

І знову Джезаль опинився в одній із просторих кімнат верхов­ного судді Маровії, де стояв сам-один на вільній підлозі навпроти велетенського відполірованого столу, за яким на нього похмуро глипали троє літніх чоловіків.

Коли клерк із лунким грюкотом зачинив високі двері, у Джезаля з’явилося вкрай бентежне відчуття — неначе в його житті вже була точнісінько така сама мить. Того дня, коли його викликали з човна до Енґлії, відірвали від друзів і амбіцій, щоб відправити в божевільну, приречену подорож на край світу. Подорож, у якій він почасти втратив красу й мало не втратив життя. Можна було спокійно сказати, що Джезаль не надто радів поверненню сюди й дуже завзято сподівався на те, що цього разу все завершиться краще.

У цьому розумінні відсутність Першого з-поміж магів трохи підбадьорювала, хоча поза тим товариство його аж ніяк не тішило. Навпроти нього виднілися суворі старі обличчя лорд-маршала Варуза, верховного судді Маровії й лорд-камергера Хоффа.