Він спробував усміхнутися. Його трупно-бліду шкіру розрізали глибокі борозни, відкрилася жахлива прогалина між зубами. Один кутик рота в нього тремтів, ліве око, вужче за праве й оточене яро-червоною смужкою, сіпалося. «Ця усмішка, здається, обіцяє жахіття ще надійніше, ніж насуплене обличчя».

«Чи був колись на світі хтось подібніший до лиходія? Чи було колись на світі більше чудовисько? Чи може за такою маскою залишатись якась дрібка людського? Як прекрасний Занд дан Ґлокта став… оцим? Дзеркала. Ще гірші за сходи». Коли він відвернувся, його вуста скривилися від огиди.

Арді стояла у дверях і мовчки стежила за ним. Коли він змирився з цією ніяковою несподіванкою — тим, що за ним спостерігають, — йому здалося, що вона має гарний вигляд. «Дуже гарний — і чи немає в неї вже ледь помітного округлення на животі? Це ж уже три місяці минуло? Чи, може, чотири? Невдовзі це стане неможливо приховувати».

— Ваше Преосвященство. — Арді ввійшла до кімнати, змірявши його оцінювальним поглядом. — Біле вам личить.

— Справді? Вам не здається, що через нього кола довкруж моїх гарячкових очей, схожі на порожні очниці, здаються ще темнішими?

— Та аж ніяк. Воно ідеально пасує до вашої примарної блідості.

Ґлокта показав беззубий усміх.

— На це я й сподівався.

— Ви прийшли знову показати мені каналізацію, смерть і тортури?

— Шкода, та повторити ту виставу, ймовірно, надалі буде неможливо. Тоді я, здається, враз залишився геть без друзів і без більшості ворогів.

— А гуркська армія, на жаль, покинула нас.

— Вона, як я розумію, зайнята деінде.

Ґлокта подивився, як дівчина підходить до столу, визирає з вікна на вулицю, а в її темному волоссі й на краю щоки сяє денне світло.

— Маю надію, у вас усе добре? — мовила Арді.

— Я заклопотаний іще більше, ніж гурки. Маю чимало справ. Як там ваш брат? Я хотів його провідати, але…

«Але сумніваюся, що сам зміг би тоді витримати сморід власного лицемірства. Я завдаю болю. Його полегшення — це для мене чужа мова».

Арді поглянула на власні ноги.

— Йому зараз увесь час зле. Щоразу, коли я до нього приходжу, він виявляється худішим. У нього випав один зуб на моїх очах. — Вона знизала плечима. — Просто взяв і випав, поки брат намагався їсти. Мало ним не вдавився. Тільки що я можу вдіяти? Що взагалі можна вдіяти?

— Мені справді прикро це чути. — «Але це нічого не змінює». — Певен, що ви йому дуже допомагаєте. — «Певен, що йому неможливо допомогти». — А ви як?

— Гадаю, краще за багатьох. — Арді протяжно зітхнула, стрепенулась і спробувала всміхнутися. — Будете вино?

— Ні, але не відмовляйте собі.

«Я знаю, що ви ніколи не відмовляли».

Однак Арді лише потримала пляшку якусь мить, а тоді поставила її назад.

— Останнім часом я намагалася менше пити.

— Мені завжди здавалося, що вам варто менше пити. — Ґлокта поволі підступив на крок до неї. — То вас нудить уранці?

Дівчина різко позирнула вбік, а тоді ковтнула. У неї на шиї виступили тонкі м’язи.

— Ви знаєте?

— Я архілектор, — сказав він, підійшовши ближче. — Я маю знати все.

Вона опустила плечі, повісила голову й нахилилася вперед, поклавши обидві руки на край столу. Ґлокта бачив ізбоку, як тріпотять її повіки. «Кліпає, щоб позбутися сліз. Хай яка вона сердита й розумна, її просто необхідно рятувати. Однак іти її рятувати нікому. Є лиш я».

— Гадаю, я всюди напартачила, як і пророчив мій брат. Як пророчили ви. Ви, напевно, розчаровані.

Ґлокта відчув, як його обличчя кривиться. «Можливо, це щось схоже на усмішку. Тільки не дуже радісну».

— Я почувався розчарованим більшу частину свого життя. Але ви мене не розчаровували. Світ жорстокий. Ніхто не одержує того, на що заслуговує.

«Як довго ми мусимо з цим затягувати, перш ніж наберемося відваги? Зробити це не стане легше. Це має статися зараз».

— Арді…

Власний голос здався йому грубим. Ґлокта кульгаво підступив іще на крок. Його долоня, що лежала на руків’ї ціпка, спітніла. Арді поглянула на нього, виблискуючи вологими очима й тримаючи одну руку на животі. Ворухнулася так, ніби надумала позадкувати на крок. «Може, це слід страху? І хто може поставити це їй на карб? Може, вона здогадується, що зараз буде?»

— Ви знаєте, що я завжди відчував велику симпатію й повагу до вашого брата. — В роті у нього пересохло, а язик незграбно прицмокував об голі ясна. «Час настав». — За останні кілька місяців я почав відчувати велику симпатію й повагу до вас.

Його обличчя збоку засіпалось, і з його ока, яке закліпало, скотилася сльоза. «Негайно, негайно».

— Чи… принаймні підійшов до таких почуттів так близько, як може підійти така людина, як я.

Ґлокта засунув руку в кишеню — обережно, так, щоб Арді не помітила. Намацав холодний метал, відчув, як його шкіри торкнулися жорсткі, безжальні ребра. «Це має статися зараз». Серце в нього калатало, а горло так стислося, що він майже не мав змоги говорити.

— Це непросто. Прошу… вибачте.

— За що? — нахмурилася вона на нього.

«Негайно».

Він хитнувся до неї й викинув руку з кишені. Арді позадкувала до столу, вирячивши очі… і вони обоє застигли.

Між ними виблискував перстень. Колосальний, яскравий діамант — такий великий, що поряд із ним товстий золотий перстень здавався благеньким. «Такий великий, що здається розіграшем. Фальшивкою. Чимось абсурдним і неможливим. Найбільший камінь, який міг запропонувати банк “Валінт і Балк”».

— Я мушу вас попросити: виходьте за мене заміж, — прохрипів Ґлокта. Рука, що тримала перстень, тремтіла, наче сухий листочок. «Сунь у неї сікач — і вона непохитна, мов скеля, та варто попросити мене потримати перстень, як я мало не дзюрю в штани. Кріпися, Занде, кріпися».

Арді витріщилася на блискучий камінь. У неї дурнувато відвисла щелепа. «Від шоку? Від жаху? Вийти за цю… істоту? Та я краще помру!»

— Гм… — пробелькотіла вона. — Я…

— Знаю! Знаю, мені так само бридко, як і вам, але… дайте мені висловитися. Будь ласка. — Ґлокта опустив погляд на підлогу. Коли він заговорив, його вуста скривилися. — Я не такий дурний, щоб удавати, ніби ви можете коли-небудь полюбити… такого, як я, чи думати про мене лагідніше, ніж із жалем. Це питання необхідності. Вам не варто цього соромитися через те… хто я такий. Вони знають, що ви носите дитину короля.

— Вони? — пробелькотіла Арді.

— Так. Вони. Дитина є для них загрозою. Ви є для них загрозою. Так я можу вас захистити. Можу зробити вашу дитину законною. Віднині й надалі вона має бути нашою дитиною.

Арді все одно мовчки витріщалася на перстень. «Як арештант із жахом витріщається на інструменти й роздумує, чи зізнаватись йому. Обидва варіанти жахливі, та який із них гірший?»

— Я можу дати вам багато чого. Безпеку. Стабільність. Повагу. Ви матимете все найкраще. Високе становище в суспільстві, хай чого варті такі речі. Ніхто й не мріятиме про те, щоб хоч зачепити вас пальцем. Ніхто не насмілиться розмовляти з вами зверхньо. Звісно, люди шепотітимуться у вас за спиною. Та шепотітимуть вони про вашу вроду, ваш розум і вашу неперевершену доброчесність. — Ґлокта примружив очі. — Я про це подбаю.

Арді підвела погляд на нього й ковтнула. «А зараз буде відмова. Дякую, та я краще помру».

— Мушу бути з вами чесною. Молодшою… я вчинила дещо дурне. — У неї скривилися вуста. — Це навіть не перший байстрюк, якого я ношу. Батько зіштовхнув мене зі сходів, і я втратила дитину. Він мало не вбив мене. Я не думала, що це може статися знову.

— Ми всі робили щось таке, чим не пишаємося. — «Вам варто якось почути мої зізнання. Точніше кажучи, їх не варто чути нікому й ніколи». — Це нічого не змінює. Я пообіцяв, що подбаю про ваш добробут. Іншого способу не бачу.

— Тоді так. — Дівчина без церемоній узяла в Ґлокти перстень і надягнула на палець. — Тут нема про що думати, чи не так?