— Плацдарм у Штирії!

— Нам потрібна відбудова! — Перший з-поміж магів гупнув м’ясистим кулаком по столу. — Хай усе стане навіть краще й розкішніше, ніж було. Статуї на Алеї Королів попадали, та після них залишилося місце для нових.

— Нова ера процвітання, — сказав із сяйвом в очах Халлек.

— Нова ера влади, — додав Хофф, здійнявши келих.

— Золота доба? — Баяз поглянув уздовж столу на Ґлокту.

— Доба єдності й можливостей для всіх! — промовив король.

Його висловлювання зустріли дещо холодно. Всі ніяково перевели погляди до того кінця столу, де сидів король. «Неначе він гучно перднув, а не заговорив».

— Гм… так, ваша величносте, — сказав Хофф. — Можливостей.

«Для всякого, кому пощастить засідати в Закритій Раді».

— Може, підвищимо податки на купецькі гільдії? — запропонував Халлек. — Як і збирався наш останній архілектор. І банки теж. Такий хід міг би забезпечити величезні доходи…

— Ні, — безтурботно відповів Баяз. — Не на гільдії й не на банки. Вільна робота цих шляхетних інституцій забезпечує багатство й безпеку всім. Майбутнє країни — в комерції.

Халлек скромно нахилив голову. «Здається, з серйозним острахом?»

— Звісно, лорде Баязе, ви маєте рацію. Щиро визнаю свою помилку.

Маг плавно перейшов далі.

— Однак, можливо, банки були б готові надати короні позику.

— Чудова ідея, — без вагань сказав Ґлокта. — Банківський дім «Валінт і Балк» — надійна й давня установа. Вона виявилася надзвичайно цінною, коли я намагався захистити Дагоску. Певен, що ми могли б розраховувати на її допомогу знову.

Баяз майже непомітно всміхнувся.

— А тим часом землі, майно й титули зрадника лорда Брока конфісковано короною. Їхній продаж забезпечить чималу суму.

— А що з самим лордом Броком, архілекторе?

— Здається, він утік із країни разом з останніми гурками. Ми вважаємо, що він досі… гостює в них.

— Тобто залишається їхньою маріонеткою. — Баяз втягнув повітря крізь зуби. — На жаль. Можливо, він і надалі буде джерелом невдоволення.

— Двоє його дітей сидять під замком у Будинку питань. Донька та один із синів. Є шанси, що можна буде здійснити обмін…

— Брок? Ха! — різко озвався Хофф. — Він не обміняв би власного життя навіть на весь світ і все на світі.

Ґлокта здійняв брови.

— Тоді, може, демонстрація намірів? Чітко показати, що ми нізащо не потерпимо зради?

— Цей посил завжди доречний, — буркнув Баяз під схвальне бубоніння стариганів.

— Тоді публічно оголосімо, що Брок винен і несе відповідальність за зруйнування міста Адуа. Й заразом повісьмо двійко людей.

«Шкода, що вони народилися в такого амбітного батька, але публічні вбивства обожнюють усі».

— Хтось воліє певний день або…

— Ніхто нікого не вішатиме.

Король незворушно й похмуро дивився на Баяза.

Хофф кліпнув.

— Але ж, ваша величносте, ви не можете допустити…

— Досить уже кровопролиття. Його й так було забагато. Відпустіть дітей лорда Брока. — Кілька людей за столом різко вдихнули. — Дозвольте їм приєднатися до батька або ж залишитися в Союзі пересічними громадянами — як вони побажають.

Баяз люто дивився на нього з віддаленого кінця зали, та короля це, вочевидь, не лякало.

— Війна скінчилася. Ми перемогли. — «Війна не закінчується ніколи, а перемога — річ тимчасова». — Я радше спробував би загоїти рани, а не поглибити їх. — «Найкращий ворог — поранений: таких найлегше вбивати». — Часом милосердя приносить більше, ніж безжальність.

Ґлокта прокашлявся.

— Часом.

«Хоча сам я ще не бачив такої ситуації».

— Добре, — промовив король тоном, який не допускав суперечок. — Отже, вирішено. У нас є інші нагальні справи? Мені потрібно обійти лікарні, а тоді знову взятися за розбирання руїн.

— Звісно, ваша величносте, — підлабузницьки вклонився Хофф. — Ваша турбота про підданців робить вам велику честь.

Джезаль на мить витріщився на нього, а тоді пирхнув і підвівся. Коли більшість стариганів зіп’ялася на ноги, він уже встиг вийти з зали. «А я йтиму ще довше». Нарешті прибравши з дороги свій стілець і підвівшись зі скривленим обличчям, Ґлокта побачив, що поряд із ним Хофф. Його червонясте обличчя було насуплене.

— У нас є невеличка проблема, — стиха промовив лорд-камергер.

— Та невже? Така, що про неї не можна заговорити з рештою Ради?

— Боюся, що так. Таке, чого зокрема краще було б не обговорювати при його величності.

Хофф швидко озирнувся через плече й зачекав, поки останній зі старих зачинить за собою важкі двері й залишить їх без нагляду. «Отже, таємниці? Просто неймовірно цікаво».

— Це стосується сестри нашого відсутнього лорд-маршала.

Ґлокта нахмурився. «Ой леле».

— Арді Вест? Що з нею?

— Мені відомо з надійних джерел, що вона в… делікатному становищі.

Лівий бік Ґлоктиного обличчя охопив знайомий напад дрожу.

— Та невже? — «Який сором». — Ви напрочуд добре поінформовані про особисті справи цієї дами.

— Це мій обов’язок. — Хофф нахилився до Ґлокти й, задихавши на нього винним смородом, прошепотів: — Зважаючи на те, ким цілком може виявитися батько дитини.

— І хто це?

«Щоправда, я думаю, що ми обидва вже про це здогадуємося».

— Король, а хто ж іще?! — процідив Хофф собі під носа. В його голосі відчувалася панічна нотка. — Ви маєте добре знати, що в них до його коронації був… делікатно кажучи, зв’язок. Це практично не таємниця. А тепер це? Незаконна дитина! Тоді, коли в самого короля не найзаконніші претензії на трон? Коли в нього ще так багато ворогів у Відкритій Раді? Таку дитину можуть використати проти нас, якщо про неї стане відомо, а про неї, звісно, стане відомо! — Він нахилився ще ближче. — Така ситуація становила б загрозу для держави.

— А й справді, — крижаним тоном відповів Ґлокта. «На жаль, це правда. Який жахливий, жахливий сором».

Хофф нервово переплітав товсті пальці.

— Мені відомо, що ви певним чином пов’язані з цією дамою та її родиною. Цілком вас зрозумію, якщо ви воліли б звільнитися від цього обов’язку. Можу домовитися про це з…

Ґлокта показав свою найбожевільнішу усмішку.

— Лорд-камергере, ви натякаєте, що мені бракує жорсткості для вбивства вагітної жінки?

Його голос відбився гучною луною від жорстких білих стін, немилосердний, як кидок ножа.

Хофф скривився й нервово перевів погляд у бік дверей.

— Я певен, що ви не стали б ухилятися від свого патріотичного обов’язку…

— Добре. Тоді можете спати спокійно. Наш спільний друг обрав мене на цю роль не за м’яке серце. — «Аж ніяк не за нього». — Я розберуся з цією проблемою.

Той самий маленький цегляний будиночок на тій самій непримітній вулиці, куди Ґлокта раніше так часто ходив. «Той самий будиночок, де я приємно провів стільки днів. Тут я найближче підійшов до комфорту, відколи мене слинявого витягнули з імператорських в’язниць». Він просунув праву руку в кишеню й відчув, як кінчиків його пальців легенько торкнувся холодний метал. «Чому я це роблю? Чому? Для того, щоб отой п’яний паскуда Хофф мав змогу витерти лоба, позаяк біду відвернуто? Для того, щоб Джезалеві дан Лютару трішки надійніше сиділося на маріонетковому троні?» Він крутнув стегнами в один бік, а тоді — у другий, і врешті відчув, як у спині щось клацнуло. «Вона заслуговує на дещо значно краще. Але така вже страшна арифметика влади».

Ґлокта відштовхнув ворота, пошкандибав до парадних дверей і тихенько в них постукав. За мить озвалася запопадлива служниця. «Може, вона і сповістила нашого придворного пияка лорда Хоффа про цю прикру ситуацію?» Вона провела його до надміру опорядженої вітальні, ледве пробелькотівши щось, і зоставила там, де він витріщився на невеличкий вогонь у невеличкому каміні. Ґлокта мигцем помітив себе у дзеркалі над каміном і нахмурився.

«Хто ця людина? Ця сплюндрована оболонка? Цей незграбний труп? Це взагалі можна назвати обличчям? Воно таке знівечене й таке зморшкувате, таке посічене болем. Що це за огидний, жалюгідний вид? О Боже, якщо ти є на світі, захисти мене від цієї істоти!»