«Натрапив в Університеті на те, на що не мав натрапити, а тоді мене мало не втопили у власній ванні».
— Наразі… жодних.
— А як щодо походження короля Джезаля Першого?
— Та лінія розслідування теж, судячи з усього… зайшла у глухий кут.
«Або ж у провулок, у кінці якого чигала б моя смерть, якби про це почули мої господарі в банку “Валінт і Балк”. А вони чують усе».
Архілектор скривив губи.
— Тоді чим ти в біса займався останнім часом?
«Останні три дні я виривав безглузді зізнання з вуст невинуватих, щоб ми могли видаватись ефективними. Коли саме я мав знайти час на знищення держави?»
— Я був зайнятий пошуком гуркських шпигунів…
— Чому я ніколи не чую від тебе нічого, крім виправдань? Позаяк твоя ефективність так різко знизилася, я навіть замислився, як же тобі вдалося так довго не здавати Дагоску гуркам. Щоб зміцнити оборонні споруди міста, тобі, певно, знадобилася колосальна сума.
Ґлокті ледве вистачило самовладання, щоб утримати око, яке засіпалося, в орбіті. «Ану стій, холодець нервовий. Інакше нам кінець».
— Гільдію спайсерів переконали зробити певний внесок, коли на кону опинилося джерело її доходів.
— Яка нетипова для них щедрість. Тепер, думаючи про це, я розумію, що вся ця історія з Дагоскою якась чудна. Мені завжди видавалося дивним, що ти вирішив позбутися магістра Ейдер так тихо, а не відправити її до мене.
«Спершу було дуже погано, а тепер усе страшенно погіршилося».
— Це я прорахувався, Ваше Преосвященство. Подумав, що не завдаватиму вам клопоту…
— Позбуватися зрадників — це для мене не клопіт. Ти це знаєш. — Довкола суворих блакитних очей Сульта з’явилися сердиті зморшки. — Невже після всього, що ми пройшли разом, ти вирішив мати мене за дурня?
Коли Ґлокта заговорив, у нього в пересохлому горлі неприємно зашкрябало.
— Аж ніяк, архілекторе.
«Лише за вбивцю з манією величі. Він знає. Знає, що я не зовсім сумлінний раб. Але як багато він знає? І від кого це дізнався?»
— Я дав тобі завдання, яке неможливо виконати, а тому також надав тобі кредит довіри. Однак твій кредит залишатиметься чинним, лише допоки твої дії будуть успішними. Мені вже майже набридло тебе підштовхувати. Якщо протягом наступних двох тижнів ти не розв’яжеш проблем, які я вбачаю в постаті нашого нового короля, я накажу очільникові Ґойлу розкопати відповіді на мої запитання щодо Дагоски. Якщо доведеться, він розкопуватиме їх у твоїй знівеченій плоті. Усе ясно?
«Чистісінько — як віссерінське скло. Два тижні, щоб знайти відповіді, бо інакше… у воді біля доків знайшли частини порізаного трупа. Однак, якщо я бодай поставлю ці запитання, “Валінт і Балк” повідомить Його Преосвященство про нашу домовленість і… опухлі від морської води і страшно, страшно понівечені… такі, що й годі впізнати. Прикро за сердешного очільника Ґлокту. Красень, багатьом подобався, але йому так не пощастило. Куди ж він подасться?»
— Так, архілекторе.
— Тоді чому ти досі сидиш тут?
Двері відчинила сама Арді Вест із наполовину повним винним келихом у руці.
— А! Очільнику Ґлокто, який милий сюрприз. Будь ласка, заходьте!
— Вам, здається, майже приємно мене бачити.
«Це справді рідкісна реакція на моє прибуття».
— А чому мені не має бути приємно? — Вона люб’язно відступила вбік, пропускаючи його. — Скільком дівчатам пощастило мати ката за супровідника? На світі немає кращого стимулу для залицяльників.
Ґлокта незграбно переступив поріг.
— Де ваша служниця?
— Почала істерити через якусь гуркську армію, тож я її звільнила. Вона поїхала до матері в Мартенгорм.
— А ви самі, сподіваюся, готові виїхати?
Він увійшов за Арді до теплої вітальні. Віконниці там були зачинені, фіранки — засмикнуті, а з освітлення було мінливе сяйво вуглинок на вогні.
— Власне кажучи, я вирішила залишитися в місті.
— Справді? Трагічна принцеса тужить у своєму порожньому замку? Покинута зрадливими слугами, заламує безпорадні руки, поки її вороги оточують рів? — Ґлокта пирхнув. — Ви впевнені, що підходите на цю роль?
— Краще, ніж ви підходите на роль лицаря на білому коні, що приїхав урятувати панянку, виблискуючи клинком. — Арді насмішкувато зміряла його поглядом. — Я сподівалася на героя, в якого є принаймні половина зубів.
— А я гадав, що ви звикли діставати менше, ніж сподівалися.
«Я вже точно звик».
— Що мені сказати? Я романтична душа. А ви що, прийшли сюди лише для того, щоб розтоптати мої мрії?
— Ні. Це я роблю ненавмисне. Мені йшлося про випивку й розмову без натяків на мій понівечений труп.
— Наразі важко сказати, в якому напрямку може піти наша розмова, зате випивку я вам обіцяю.
Арді налила Ґлокті келих вина, і він спорожнив його за чотири великі ковтки. Простягнув келих іще раз, облизуючи солодкі ясна.
— Якщо серйозно, то гурки можуть узяти Адуа в облогу щонайбільше за тиждень. Вам варто якомога швидше виїхати звідси.
Вона знову налила йому, а тоді собі.
— Хіба ви не помітили, що пів міста думає про те саме? Ті блохасті шкапи, яких не реквізувала армія, переходять із рук у руки за п’ятсот марок кожна. Збентежені громадяни розбігаються по всіх куточках Міддерланду. Колони безборонних біженців плентаються крізь багнюку, долаючи по милі за день під час похолодання, навантажені всіма своїми цінними пожитками. Вони — легка здобич для будь-якого бандита в радіусі ста миль.
— Це правда, — не зміг не визнати Ґлокта, з болем умостившись на стільці біля вогню.
— Та й куди мені їхати? Присягаюся, в Міддерланді я не маю жодного друга чи родича. Ви хотіли б, щоб я сховалася в лісі, розпалювала багаття, тручи палички, і голіруч полювала на білок? І як мені в біса залишатися п’яною за таких умов? Ні, дякую, тут мені буде безпечніше й відчутно комфортніше. У мене є вугілля для вогню, а льох заповнений під зав’язку. Я можу протриматися не один місяць. — Арді мляво махнула рукою на стіну. — Гурки йдуть із заходу, а ми у східній частині міста. Насмілюся сказати, що мені не було б безпечніше навіть у палаці.
«Можливо, вона має рацію. Принаймні тут я можу якось за нею наглядати».
— Чудово, схиляюся перед вашими міркуваннями. Чи схилився б, якби спина дозволила.
Арді вмостилася навпроти.
— А що там у коридорах влади?
— Холод. Він часто трапляється в коридорах. — Ґлокта провів пальцем по губах. — Я опинився в непростому становищі.
— У мене в цьому є певний досвід.
— Тут усе… складно.
— Ну, тоді розкажіть так, щоб могла зрозуміти й така тупа дівка, як я.
«А яка від цього шкода? Я вже й без того дивлюся в обличчя смерті».
— Ну, як сказала б тупа дівка, уявіть собі… ви конче потребували певних послуг і тому пообіцяли свою руку двом дуже багатим і могутнім чоловікам.
— Гм. Один — це вже було б чудово.
— Конкретно в цьому випадку було б чудово, якби не було жодного. Вони обидва старі й неймовірно потворні.
Арді знизала плечима.
— Багатим і могутнім потворність легко прощають.
— Але обидва ці залицяльники схильні до насильства на ґрунті ревнощів. Якби про вашу необачну зрадливість стало відомо всім, ці ревнощі стали б небезпечними. Ви сподівалися рано чи пізно звільнитися від тієї чи тієї обіцянки, але тепер дні обох весіль наближаються, а ви розумієте, що… досі вельми тісно пов’язані з обома. Навіть більше: пов’язані як ніколи тісно. Ваші дії?
Дівчина стиснула губи і протяжно вдихнула, замислившись, а тоді театрально перекинула через плече пасмо волосся.
— Я мало не довела б їх до божевілля своєю неперевершеною дотепністю й убивчою вродою, а тоді довела б їх до дуелі. Переможець дістав би найвищу винагороду — мою руку, навіть не запідозривши, що колись я також була нареченою його суперника. Позаяк він старий, я щиро сподівалася б, що він невдовзі помре, залишивши мене багатою й шанованою вдовою. — Арді зверхньо всміхнулася Ґлокті. — Що скажете, сер?
