— Як же можна займатися таким після того, що вони з вами зробили?
Ґлокта продемонстрував Фаррадові беззубу усмішку.
— Як я міг би займатися чимось іншим після того, що зі мною зробили?
— Чому я тут?
— Тому ж, чому й усі, хто тут опиняється.
Ґлокта побачив, як Фрост поклав на зізнання важкі кінчики пальців і спеціально пересуває його через стіл, до ув’язненого.
— Для зізнання.
— Зізнання в чому?
— Звісно ж, у шпигунстві на користь гурків.
Фаррадове обличчя скривилося від недовіри.
— Я не шпигун! Гурки забрали в мене все! Коли вони прийшли, я втік із дому! Я невинуватий, ви маєте це знати!
«Звісно. Так само було з усіма шпигунами, що зізналися в цій кімнаті за останні кілька днів. Але зізналися вони всі без винятків».
— Ви підпишете документ?
— Мені немає в чому зізнаватися!
— Чому ніхто не може просто відповісти на мої запитання?
Ґлокта витягнув зболілу спину, попри хрускіт поворушив із боку в бік шиєю, потер перенісся великим і вказівним пальцями. Нічого не допомагало. «А втім, ніщо ніколи не допомагає. Чому їм неодмінно треба все ускладнювати для мене і для них самих?»
— Практику Фросте, чи не показали б ви цьому добродієві нашу дотеперішню творчість?
Альбінос висунув із-під столу пом’яте бляшане відро й безцеремонно вивалив його вміст перед носом у арештанта. На дереві застукали, заковзали й закрутилися зуби. Сотні зубів. Зуби всіх мастей і розмірів, від білих до всіх відтінків жовтого, а від них — до брунатних. Зуби з кривавим корінням і шматочками плоті. Кілька штук звалилося з віддаленого кінця столу й відскочило від засмальцьованих кахлів, а тоді з цоканням полетіло в кутки вузької кімнати.
Фаррад із жахом витріщився на криваве місиво із зубів перед собою. «І такого ніколи не мав змоги побачити навіть сам Принц Зубів». Ґлокта нахилився вперед.
— Насмілюся сказати, що раніше ви й самі вирвали комусь один-два зуби.
Ув’язнений тупо кивнув.
— Тоді ви, напевно, можете уявити, який я втомлений після цієї купи. Саме тому я дуже хотів би розібратися з вами якомога швидше. Ви мені тут не потрібні, та й самі однозначно не хочете тут бути. Ми можемо допомогти один одному.
— Що я мушу зробити? — пробелькотів Фаррад, нервово ворушачи язиком у роті.
— Це не складно. Спершу підпишіть своє зізнання.
— Вибафте, — пробурмотів Фрост, нахилився вперед і змахнув із документа кілька зубів. Від одного з них на папері залишилася довга рожева смуга.
— Тоді назвіть двох інших.
— Інших кого?
— Ну, звісно, двох інших шпигунів із вашого народу, що працюють на гурків.
— Але ж… Я не знаю жодного шпигуна!
— Тоді доведеться задовольнитись іменами якихось інших людей. Вас називали вже кілька разів.
Дантист ковтнув, а тоді мотнув головою й відштовхнув документ. «Сміливець і доброчесна людина. Однак сміливість і доброчесність — недоречні чесноти для цієї кімнати».
— Я підпишу. Але невинуватих не називатиму. Господи мене помилуй, не називатиму.
— Господь вас, може, й помилує. От тільки не він тримає тут щипці. Затисни його.
Фрост однією великою білою рукою схопив Фаррада за потилицю й розімкнув йому вуста; на його блідій шкірі виступили жили. Тоді просунув між Фаррадовими щелепами затискач і спритно покрутив гайку між великим і вказівним пальцями, доки щелепи не розчахнулися.
— Ай! — булькнув дантист. — Ау!
— Знаю. А ми ж тільки починаємо. — Ґлокта відштовхнув кришку своєї скрині й побачив, як назовні вийшли поліроване дерево, заточена сталь, блискуче скло. «Якого…» Серед інструментів виднілася підозріла прогалина. — Ради всього святого! Фросте, ти витягнув звідси щипці?
— Нє, — буркнув альбінос і сердито мотнув головою.
— Хай йому трясця! Невже жоден із цих паскуд не тримає власних інструментів? Сходи` до сусідньої кімнати й довідайся, чи не можна там щось принаймні позичити.
Практик вибрів із кімнати, лишивши важкі двері відчиненими. Ґлокта скривився, потерши собі ногу. Фаррад витріщився на нього. З кутика його розкритого рота текла слина. Коли з коридору за порогом долинув приглушений зойк болю, він скосив вибалушені очі.
— Щиро за це перепрошую, — сказав Ґлокта. — Зазвичай ми набагато організованіші, та останні кілька днів тут було збіса клопітно. Розумієте, треба ж стільки всього зробити.
Фрост зачинив двері і вручив Ґлокті іржаві щипці, подавши їх ручками вперед. На їхніх щелепах виднілася засохла кров і кілька прилиплих кучерявих волосин.
— Це найкраще, що там можуть дати? Вони ж брудні!
Фрост знизав плечима.
— А яка візнифя?
«Мабуть, слушно». Ґлокта протяжно зітхнув, насилу підвівся зі стільця й нахилився вперед, щоб зазирнути Фаррадові в рота. «І в нього все таке гарне… Комплект перлово-білих зубів. Гадаю, можна було б і очікувати, що у відзначеного нагородами дантиста будуть зуби, гідні нагород. Щось інше було б кепською рекламою його справи».
— Аплодую вашій охайності. Допитувати людину, що не забуває, як важливо промивати рота, — це рідкісна втіха. Не можу сказати, що хоч раз у житті бачив кращі зуби. — Ґлокта весело постукав по них щипцями. — Якось шкода виривати їх усі лише заради того, щоб ви зізналися за десять хвилин, а не зараз, але маємо те, що маємо.
Він зімкнув щипці на найближчому зубі й поворушив рукою на їхніх ручках.
— Бульк, — булькнув Фаррад. — Ай!
Ґлокта стиснув губи, неначе роздумуючи, а тоді відпустив щипці.
— Пропоную дати доброму майстрові ще одну можливість поговорити. — Фрост відкрутив затискач і витягнув його у Фаррада з рота разом із цівкою слини. — Не бажаєте чогось сказати?
— Я підпишу! — видихнув Фаррад. Однією його щокою котилася видовжена сльоза. — Поможи мені Боже, я підпишу!
— І назвете двох спільників?
— Що забажаєте… будь ласка… що забажаєте.
— Прекрасно, — сказав Ґлокта, дивлячись, як перо шкрябає по письмовому зізнанню. — Хто наступний?
Ґлокта почув, як у нього за спиною заторохтів замок. Повертаючи голову, насупився, готовий накричати на безцеремонного гостя.
— Ваше Преосвященство, — прошепотів він із майже неприкритим розпачем і скривився, насилу підвівшись зі стільця.
— Не треба вставати, часу в мене обмаль.
Ґлокта застиг у найболючішій позі з усіх можливих, зігнутий десь між положенням сидячи та стоячи, і йому довелося незграбно опуститися назад на стілець, тимчасом як Сульт пурхнув до кімнати, а в дверях позаду нього мовчки замаячили троє його здоровезних практиків.
— Попроси своє диво природи нас облишити.
Фрост примружився, оглянув інших практиків, а тоді знову глипнув на Сульта.
— Гаразд, практику Фросте, — поспішно сказав Ґлокта. — Можеш забрати нашого в’язня.
Альбінос відімкнув Фаррадові кайданки й однією білою рукою зірвав дантиста зі стільця, а тоді потягнув його, задиханого, за комір до дверей у віддаленій частині кімнати й різко відсунув засув вільною рукою. Зиркнув рожевими очима через плече. Сульт у відповідь зиркнув на нього. Тоді Фрост вийшов, грюкнувши дверима.
Його Преосвященство опустився на стілець навпроти Ґлокти. «Поза сумнівом, іще теплий від спітнілої дупи сміливого й доброчесного майстра Фаррада». Змахнув тильним боком руки в рукавичці частину зубів зі стільниці. Зуби зацокали, падаючи на підлогу. «І він, мабуть, залишився б так само байдужим, якби то були хлібні крихти».
— В Аґріонті готується смертоносна змова. Чи зробили ми щось для її викриття?
— Я допитав більшість заарештованих кантійців, витягнув достатньо зізнань, не має бути жодних…
Сульт сердито махнув рукою.
— Я не про те, недоумку. Я маю на увазі того гада Маровію та його пішаків, так званого Першого з-поміж магів і нашого так званого короля.
«Навіть зараз, коли гурки вже стукають у ворота?»
— Ваше Преосвященство, я вирішив, що війна пріоритетніша…
— Тобі бракує розуму, щоб щось вирішувати, — зневажливо кинув Сульт. — Які докази проти Баяза ти знайшов?
