Ґлокта, опустивши голову, шкандибав далі. Через вибухи, що трусили місто в пітьмі впродовж останнього тижня, він не спав ані секунди. «Я був надто заклопотаний — не спав, бо голова йшла обертом, крутилася, наче кіт у мішку, намагаючись відшукати якийсь вихід із цієї пастки. До вибухів я звик під час відпустки в чарівній Дагосці». Ґлокту значно більше турбував біль, що пронизував йому зад і хребет.

«Ох уже ця пиха! Хто насмілився б припустити, що колись чоботи гурків тупатимуть родючими землями Міддерланду? Що симпатичні ферми й сонні села Союзу танцюватимуть від гуркського вогню? Хто міг би передбачити, що прекрасна, квітуча Адуа перетвориться з маленького шматочка раю на маленький шматочок пек­ла?» Ґлокта відчув, що всміхається. «Вітаю всіх! Вітаю! Я був тут від самого початку. Як мило, що ви до мене долучилися».

Він почув, як дорогою позаду нього затупотіли броньовані чоботи, запізно почовгав убік, щоб пропустити квапливу колону солдатів, і його грубо відштовхнули на трав’янистий край. Його ліва нога ковзнула в багні, і її пронизав жахливий біль. Колона пробрязкала далі, нічого не помітивши, а Ґлокта, скривившись, провів її поглядом. «Люди вже не відчувають належного страху перед Інквізицією. Надто сильно бояться гурків». Поморщившись і лайнувшись, Ґлокта відступив від стіни, витягнув шию й пошкутильгав далі.

Верховний суддя Маровія стояв на тлі найбільшого вікна свого лункого кабінету, зчепивши руки за спиною. Його вікна виходили на захід. «У той бік, де відбувається основна атака гурків». Над дахами вдалині здіймались у бліде небо стовпи темного диму, зливаючись у шерехату пелену, через яку вбоге осіннє світло здавалося ще жалобнішим. Почувши, як безпала нога Ґлокти рипнула об темні мостини, Маровія розвернувся; його зморшкувате старе обличчя оживила привітна усмішка.

— А, очільник Ґлокта! Ви навіть не уявляєте, як я зрадів, коли про вас сповістили! Сумував за вами від останнього вашого візиту. Мені надзвичайно подобається ваша… прямолінійна манера говорити. Надзвичайно захоплююся вашою… відданістю роботі. — Він ліниво махнув рукою на вікно. — Мушу визнати: у воєнні часи закон схильний дрімати. Однак благородний труд Королівської Інквізиції триває навіть тоді, коли біля воріт стоять гурки, еге ж? Ви, певно, знову прийшли за дорученням Його Преосвященства?

Ґлокта помовчав. «Але лише за звичкою. Я мушу розвернутися знівеченою спиною до Інквізиції. Як мене назвав би Сульт? Зрадником? Без сумніву, ще й якось гірше на додачу. Однак передусім кожен має бути відданий самому собі. Я свої жертви вже приніс».

— Ні, ваша милосте. Я прийшов за дорученням Занда дан Ґлокти. — Ґлокта придибав до стільця, відсунув його й упав на нього без запрошення. «Мені вже давно не до люб’яз­ностей». — Відверто кажучи, мені потрібна ваша допомога.

«Відверто кажучи, ви моя остання надія».

— Моя допомога? А хіба ви не маєте могутніх друзів?

— Мій прикрий досвід показує, що могутні люди не можуть дозволити собі друзів.

— На превеликий жаль, це правда. Не можна здобути таке становище, як у мене чи навіть у вас, не зрозумівши, що кожен усе-таки грає сам за себе.

Маровія добродушно поглянув згори вниз, умостившись у своєму кріслі з високою спинкою. «Хоча мене це аж ніяк не заспокоїло. На мою думку, він усміхається так само смертоносно, як Сульт хмуриться».

— Нашими друзями мають бути ті, хто можуть стати для нас корисними. Зважаючи на це, яку допомогу я можу вам запропонувати? І що ще важливіше, що саме за це можете запропонувати мені ви?

— Це, можливо, доведеться довго пояснювати. — Ґлокта скривився, відчувши спазм у нозі, й не без зусилля розправив її під столом. — Ваша милосте, можна говорити з вами цілком чесно?

Маровія задумливо погладив бороду.

— Правда — товар дуже рідкісний і цінний. Мене вражає те, що людина з вашим досвідом ладна просто віддати його задурно. Тим паче людині, так би мовити, по той бік барикад.

— Мені якось сказали, що той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують, і байдуже, з якого джерела.

— Ви загубилися? Тоді говоріть чесно, очільнику, і ми подивимося, чи зможу я вділити вам дещицю зі своєї фляги.

«Це важко назвати обіцянкою допомогти, та я й не міг сподіватися на більше від людини, яка зовсім недавно була мені лютим ворогом. Отже… моє зізнання». Ґлокта перебрав у голові спогади за останні кілька років. «А вони таки брудні, ганебні й огидні. З чого ж почати?»

— Я вже доволі давно почав вивчати незбіги у справах шановної Гільдії мерсерів.

— Добре пам’ятаю ту прикру справу.

— У ході своїх розслідувань я виявив, що мерсерів фінансував певний банк. Дуже багатий і могутній банк. «Валінт і Балк».

Ґлокта уважно стежив за Маровією, чекаючи якоїсь реакції, та той навіть не зблиснув очима.

— Мені відомо про існування такої установи.

— Я запідозрив, що банк задіяний у злочинах мерсерів. Магістр Каулт сказав мені достатньо для цього перед своєю прикрою кончиною. Проте Його Преосвященство не забажав, щоб я розслідував це далі. Так вийшло б забагато ускладнень у складний час.

У Ґлокти засіпалося ліве око, і він відчув, як воно засльозилося.

— Перепрошую, — пробурмотів Ґлокта, витираючи око пальцем. — Невдовзі мене направили до Дагоски, щоб очолити оборону міста.

— Ваша особлива старанність у цій справі мене дещо бентежила. — Маровія кисло поворушив ротом. — Мої вітання. Ви впоралися надзвичайно добре.

— Не можу назвати цю заслугу вповні своєю. Завдання, яке дав мені архілектор, було неможливо виконати. Дагоска була повна зрадників і оточена гурками.

Маровія пирхнув.

— Вам можна поспівчувати.

— Якби ж то хтось поспівчував мені тоді, але всі тим часом були заклопотані тут, намагалися здолати один одного, як і зав­жди. Стан оборонних споруд Дагоски геть не відповідав вимогам цього завдання. Я не міг зміцнити їх без грошей…

— Його Преосвященство не був схильний до щедрості.

— Його Преосвященство не давав ані марки. Зате до мене у скрутний час звернувся несподіваний благодійник.

— Заможний дядечко? Яка щаслива випадковість.

— Не зовсім.

Ґлокта облизав солону прогалину на місці передніх зубів. «А тепер таємниці виливаються, наче фекалії з вигрібної ями, що протікає».

— Моїм заможним дядечком став не хто інший, як банківський дім «Валінт і Балк».

Маровія нахмурився.

— Він надав вам грошей у позику?

— Саме завдяки його щедрості я зміг стримувати гурків так довго.

— Зважаючи на те, що могутні люди друзів не мають, що за це дістав «Валінт і Балк»?

— По суті? — Ґлокта спокійно поглянув на верховного суддю. — Усе, що тільки хотів. Невдовзі після повернення з Дагоски я розслідував смерть кронпринца Рейнолта.

— Жахливий злочин.

— І гуркський посол, якого за це повісили, був у ньому невинуватий.

Маровія не зміг приховати ледь помітного здивування.

— Справді?

— Жодних сумнівів. Але смерть спадкоємця престолу породила інші проблеми — проблеми, пов’язані з голосуванням у Відкритій Раді, — а Його Преосвященство був радий скористатися простим рішенням. Я спробував дослідити це питання, та мені завадили. «Валінт і Балк».

— Отже, ви підозрюєте, що ці банкіри були причетні до загибелі кронпринца?

— Я підозрюю їх у найрізноманітніших речах, але доказів у мене обмаль.

«Завжди так: забагато підозр і недостатньо доказів».

— Банки, — пробурчав Маровія. — Вони створені з порожнечі. Роблять гроші зі здогадів, побрехеньок і обіцянок. Таємниці — їхня валюта, ще важливіша за золото.

— Я вже це виявив. Але той, хто загубився в пустелі…

— Так, так! Будь ласка, продовжуйте.

Ґлокта не без подиву виявив, що йому надзвичайно весело. Від бажання розпатякати все він мало не плутався у словах. «Тепер, починаючи розкидатися таємницями, які так довго накопичував, я розумію, що не можу зупинитися. Почуваюся, наче жебрак, який бездумно циндрить гроші. Почуваюся нажаханим, зате вільним. Мучуся, та водночас тішуся. Гадаю, щось трохи схоже відчуває той, хто сам розтинає собі горло: це прекрасне звільнення, та насолодитися ним можна лише раз. І цілком імовірно, що це, як і розтинання горла, закінчиться для мене потворною смертю. Ах, ну що ж… До цього вже давненько йшло, хіба ні? Та й навіть я не можу сказати, що не заслужив на це вже десять разів».